Соломинка для верблюда. Чи приєднає Путін Донбас до Росії

Підвищена активність на фронті, а потім блокадна епопея з розкуркуленням ахметівських підприємств повернули тему окупованих донбаських територій з фонового режиму в топи новин.

В черговий раз постає питання, що окупанти планують робити далі. Цим же питанням переймаються і росіяни, причому з антипутінського табору, і несподівано доходять висновку: будуть приєднувати.

Саме час

Задав тон Олександр Морозов, журналіст і політолог, колишній редактор «Русского журнала», який вже довгий час проживає за кордоном, зараз - у Вільнюсі. Морозов у своєму тексті на Гефтер.ру зібрав цілу низку ознак, які свідчать про те, що приєднання зараз розглядається в Москві як цілком ймовірна опція.

Сюди вкладається й така, на перший погляд, незначна подія, як заява Михайла Ремізова, президента Інституту національної стратегії і політичного радника Дмитра Рогозіна, про необхідність робити нові кроки в бік визнання "ДНР" і "ЛНР": «Дуже важливо показати жителям України, що тим з них, хто дійсно кинув все на кон, Росія, в кінцевому підсумку, таки прийде на допомогу», в рамках боротьби за лояльність російської частини населення України.

Причому заговорив Ремізов про це ще в січні, до загострення в Авдіївці, і згадав про необхідність підтвердити правовий статус громадян «народних республік», аж до роздачі російських паспортів. Він ніби знав про подальше рішення Путіна визнати документи, що видаються сепаратистами.

Пєсков заявляє про те, що Україна, фактично, сама відмовляється від Донбасу, а Лавров говорить про одностороннє небажання української сторони виконувати Мінські угоди, що нібито розв'язує руки Москві.

У Москві ж у січні влаштували святкування круглої дати Переяславської ради за участю Захарченка та Плотницького. «Націоналізація» підприємств Ахметова теж вкладається в загальну картинку підготовки «возз'єднання».

На думку Олександра Морозова, виникла ситуація, коли утримувати захоплені території у підвішеному статусі Кремлю вже невигідно. Як чинник тиску на Україну це не працює. З Дональдом Трампом, очевидно, по-хорошому домовитися не вийде, і він Києву руки крутити не стане.

Європа втомилася від української теми і з видимим полегшенням сприйме її закриття, хай хоч і таким чином, через приєднання до Росії. Європейці зайняті перспективою французьких і німецьких виборів, їм не до України. Якихось серйозних наслідків не буде, все обмежиться невеликим загостренням риторики. Загалом, як не крути, такий зручний момент: треба брати.

До колеги приєднується і Олег Кашин, чия стаття вийшла на сайті Republic.ru. Кашин знаходить внутрішні причини для приєднання окупованих територій і говорить, що на зміну відіграному «кримському консенсусу» прийде «донбаський консенсус».

Так, не такий веселий, як курортно-ялтинський і салютно-севастопольський, а доволі таки похмурий, але такий, що дозволяє виправдати занурення країни в нову економічну кризу: «Коли всі ставки зіграно, ризикована гра перестає бути ризикованою. Чого боятися, війни? Війна була. Санкцій? Санкції є...

Якщо Росія і так уже існує в статусі імперіалістичного чудовиська, то логічніше цей статус підтримувати, аби не розчаровувати ані власне населення, ані решту світу. Найзручніший вихід з кризи - в нову кризу, Володимир Путін давно це зрозумів і навряд чи готовий шукати нових, незвіданих шляхів».

Іншими словами, ці російські автори, повторю, які не мають теплих почуттів до путінського режиму, допускають і ледь не підказують Кремлю варіант «чи раз, чи два — одна біда».

Залишмо осторонь мазохістську складову цих порад від опозиції, подивимося, чи дійсно наслідки приєднання окупованих районів Донбасу якісно не змінять ситуацію для Росії, а тому їй можна не гальмувати.

Соломинка, яка зламає горб верблюду

З того, що ми вже бачили і знаємо, Путін явно вважав у 2014 році, що йому вдасться домовитися по Криму з Заходом. Витрати очікувалися тимчасові і незначні, а виграш - величезний. Щодо того, що виграш дійсно великий, вже не впевнені навіть переконані прихильники «Кримнашу».

Ні, віддавати його у них і в думках нема, але захвату придбання більше не викликає, як немає й теплих почуттів до приєднаних. Приєднали - радійте мовчки, зайвого не просіть. Захід же Крим прощати не збирається. Тисне не надто боляче, але непохитно, і не відпускає. Це після всіх пояснень, який Крим дорогий кожному російському серцю, як був неправий Хрущов, і який був чудовий референдум.

За три роки справді розгублений тоді Захід оцінив здібності й можливості Росії, останні ілюзії на її рахунок відпали. Досить згадати м'якого Обаму 2014 року і його ж в останні місяці президентства. З одного боку, викриття Росії, яке сталося, дійсно розв'язує їй руки, можна, здавалося б, діяти відповідно до репутації і не озиратися.

З іншого - це немов Крим-2, тільки з набагато гіршими стартовими умовами. Мова навіть не про те, що це розбитий війною депресивний регіон, який проб'є ще одну величезну діру в російському бюджеті, що й так неабияк збіднів.

Якщо після кримської «перемоги» Росія на накопичених запасах хоч якось подолала грудневу кризу 2014 року і пішла на траєкторію поступового завмирання економічної активності, то тепер навіть невеликі заходи впливу можуть обвалити слабку рівновагу.

Власне, сама новина про приєднання частини України запросто стане тією соломинкоя, яка зламає горб верблюду, справедливо викликавши паніку економічних агентів.

Захід у будь-якому випадку відреагує, і це не буде реакцією для реакції, в якій міститься пропозиція для подальшого торгу і виходу з нової кризової ситуації. Черговий демонстративний випад Росії проти міжнародного права матиме вже характер відвертої образи і знущання над Заходом, якому нібито нічим відповісти.

Така розмова з рештою світу шляхом відгризання в України її територій дійсно демонструє гарантам міжнародного порядку межі їхніх можливостей. І саме тому на цей виклик вони змушені будуть відповісти максимально жорстко.

Можливо, якби у Кремля була впевненість, що йому вдасться утримати внутрішню ситуацію, яка в результаті нового придбання ще більше і, головне, різко просяде, він би й зіграв в таку гру, в злющу-презлющу імперію.

Але втрати контролю й управління там, судячи з усього, бояться більше, ніж самих по собі зовнішніх санкцій. Та й Крим же ж брали заради зміцнення цього контролю. Не брати ж Донбас, щоб цей контроль втратити.

Загалом, хоч у російського керівництва з раціональністю справи йдуть і кепсько, на ризик хитнути ситуацію там навряд чи підуть. Тому що головна російська цінність і скрепа - міцність влади. Все інше - мішура, всі інші - пішаки.

Тож різких рухів звідти чекати, мабуть, не слід. Принаймні доти, доки Путін для себе точно не зрозуміє, чого йому чекати від Трампа. Якщо ви ще не зрозуміли, Володимир Володимирович не просто мерзотник, він ще й боягуз.