Безжалісна перемога

Безумовно, меншої частини. Смію припустити, що це міцні обійми радості та зловтішання. І так тягне сказати одну-єдину, дарма що заяложену, фразу: «А ми ж вам казали». Затим іронічно посміхнутися, розвернутися і вийти.

Мені особисто не дуже подобається, коли цю нагороду називають «європейським Оскаром». Ніби кіноакадеміки зі Старого Світу гірші за американських. Але в нашому контексті, думаю, ця назва більш ніж доречна. Стрічка Мирослава Слабошпицького отримала стільки нагород, що часом вже набридало про них писати. Але з «європейським Оскаром» все не так. Ця перемога не лише рівноцінна Каннам, не лише суперпрестижна, вона страшенно показова і, боюся, що справді безжалісна. Бо демонструє, як багато з нас ладні йти за емоціями, а не за здоровим глуздом.

Суботня перемога «Племені» чітко показала, наскільки реальними були наші шанси отримати Оскара. Українська стрічка обійшла конкурентів з Франції та Великої Британії – не якихось там слабаків, це роботи з країн із сильним кінематографом. Тому уявіть лише таку картину. Лос-Анджелес, 22 лютого. Хтось зі знаменитостей виходить на сцену, розкриває конверт і говорить: «В номінації «Кращий фільм іноземною мовою» перемагає «Плем’я». Зал аплодує, Мирослав Слабошпицький виходить на сцену, бере статуетку, дякує всім і, приміром, каже: «Слава Україні!». А ми усі біля екранів відповідаємо: «Героям Слава!». Приємно, авжеж. Але такого не буде. Обраний «Поводир» не пройде навіть до списку номінантів, це очевидно. Навіть не знаю, які ще потрібні докази. Коли сумніваєтеся – не забудьте почитати новини 15 січня. І не зліться на фразу: «А ми ж вам говорили».

Отже, нагородження «Племені» Європейською кіноакадемією − це не просто подія. Безумовно, це грандіозний привід для багатьох рефлексій та висновків. Деколи болісних від того, що ми так бездарно випустили з рук можливість прославити нашу країну на весь світ. Самі, нам ніхто палки в колеса не ставив. І ще одна прикрість у тому, що другий шанс випаде невідомо коли. Та й невідомо ще, чи зуміємо ми ним скористатися. Судячи з того, як не хочеться нам вчитися на своїх помилках і визнавати їх.

Звісно, це неприємно. Але, щоб стати сильнішими, вочевидь, потрібно перейматися своїми слабкими місцями, шукати їх і викорінювати. Самообман тут грає з нами погані жарти. А тому напишу дуже непопулярну і небезпечну для себе фразу. Декоративність – ось найперша ознака нинішнього українського патріотизму. Ці слова я почула не далі як вчора від людини, яка, без сумніву, переймається майбутнім України. І не лише на словах. Таких людей насправді багато, але вони рідко наважуються висловитися публічно. Ми носимо патріотичні стрічки, вишиванки, співаємо гімн. Але цього недостатньо. Ясна річ, не говорю про військових чи волонтерів. Вони – люди дії, на яких можна покластися і якими можна захоплюватися. Вони вже перескочили цю декоративну стадію і перейшли до чогось більш глибокого. Я вірю, що з часом усі ми будемо любити свою країну спокійно, впевнено та цивілізовано. І це вже буде не поверхова емоція, якою так легко маніпулювати.

Приклад з нашим оскарівським скандалом – це, напевне, найбільш яскрава тому ілюстрація. І найбільш важливий урок. Безліч українців підтримали дуже слабкий, невибагливий та схематичний «Поводир», лиш тому, що він грав на їхніх емоціях. Так, приємно бачити класних і мужніх кобзарів, які сміливо протистоять підлим комунякам. Але ця ейфорія затьмарила будь-яке критичне мислення. І люди самі підштовхнули свою країну до поразки. Яка користь з такого патріотизму? Світові ця історія нецікава, це було очевидно. Ніхто її крім нас не оцінив. Бо вона схожа на ті речі, які масово продають нині в переходах. Вони вельми сумнівної якості, але на них є національний орнамент. І ми купуємо. Грець із якістю, головне – є миле серцю зображення.

В «Племені» цього зображення немає. Є інше – неприємне, тому ми від нього відвертаємося. Бо легше так, ніж побачити, усвідомити і виправити. В «Племені» є якість, яка отримує перемогу, але кому вона потрібна? Ми ж українці, ми хочемо пишатися. І даремно, що пишаючись програємо. Програємо не лише оскарівську гонку, грець вже з нею. Значно небезпечніше, що ми досі хочемо сидіти в нашій консервній банці, у вишневому садку та в шароварах, дивитися лише назад і не йти зі світом в ногу.