Невидиме кіно

Я людям кажу, що українське кіно існує, а мені у відповідь крутять пальцем. Може, в тебе ще й уявні друзі є? Ради на це немає ніякої. Навіть один з моїх останніх стратегічних планів – перераховувати назви реальних стрічок і коротко їх описувати – не приніс бажаного ефекту. Ці назви для більшості моїх співбесідників нічогісінько не говорять. Ось вам історія в підтвердження.

Знайомий недавно каже: «Ну, ходили мы на этот второй наш фильм». Не встигла я сказати «Що?!», він мені почав розповідати сюжет і стало зрозуміло, що то «Поводир». «А перший який?», – питаюся. «Как какой? «Штольня!» – відповідає мені знайомий. Я від переляку навіть забула про план з перерахування назв стрічок.

Швидше за все, кінематографісти, кінокритики та просто небайдужі до вітчизняного кінопроцесу будуть з цього чоловіка сміятися. Бо вони дивляться українське кіно пачками, а тут – другий фільм і перший. Ось такі паралельні реальності. Усе це досить зрозуміло. Одні ходять на фестивалі, стежать за прокатом, в курсі, коли які окремі покази відбуваються. Тому і знають. Але проблема в тім, що це досить незначна частина людей. І так виходить, що українське кіно робиться лише для них – бо до решти українців воно дійти не може в принципі. Ну, по-перше, з такою кількістю кінозалів, як у нас, далеко не виїдеш. А, по-друге, і це важливіше, – рекламні кампанії у більшості фільмів – це щось жалюгідне. Добре, що Оскарівський комітет у цьому році показав, як потрібно робити промо. І я тут без жартів. Бо з чого сміятися, коли люди знімають фільми, витрачають купу грошей і нікому їх не показують. Що ж тут ображатися, коли люди про уявних друзів говорять.

І ось так трапилося, що українського кіно може не стати по-справжньому. І для фанатів, і для не фанатів. В бюджет заклали таку смішну суму на фільми, що все стає, як за Лесем Подерв’янським: «Якщо будівництво не на**бнеться зараз, воно обов’язково на**бнеться в наступному кварталі». Вже напівзроблені стрічки заморозяться, нові не запустяться і радості з приводу відродження нашого кіно прийде кінець. Звісно, кінематографісти вчаться шукати гроші поза держбюджетом, але зараз без нього все точно загнеться. А, зважаючи на інформаційну війну, цього б якось не хотілося. Є надія на лютий. Арсеній Яценюк пообіцяв переглянути суму, але це ще вилами по воді писано.

Ось така історія. Мені не лишається нічого іншого, ніж вдатися до свого звичного заняття – розповідати про українські стрічки на кожному кроці. Сподіваюся, що від цього стане хоч на йоту менше питань на кшталт: «А ці гроші на кіно взагалі на щось йдуть?»

Отже, почну з «Живої ватри». Впевнена, багато з вас нічого про цю документалку Остапа Костюка знати не знає. І це велика прикрість. Стрічку показали на «Молодості», місяць тому був благодійний показ у Львові і, здається, все. Між тим, це абсолютно фантастична історія про чоловіків, які пасуть овець у Карпатах. Вони виганяють їх сотнями і ходять з ними кілька місяців. Один з героїв підсумував, що з дружиною провів не на багато більше днів, ніж з тими вівцями. Чесно кажучи, я раніше навіть уявити собі не могла, що з цих тварин можна роздути цілу філософію. Ось портрет українців, привабливий до неможливого. «Жива ватра» просто переповнена неймовірної краси кадрами, від яких дурнуватою стає лиш думка про те, що в цій країні може не хотітися жити. 

Далі – «F63.9 Хвороба кохання» Олени Дем’яненко та Дмитра Томашпольського. Стрічку навіть по ТБ показували, що є великим благом.Романтична комедія про космонавта, який повернувся на Землю із сороміцькою хворобою. Його відправляють до лікарки-венеролога, вони закохуються одне в одного і разом розбираються, від кого ж можна було заразитися в космосі. Дещо ексцентрична, безумовно масова стрічка, без претензій на інтелектуальність, але досить цікава до перегляду. Мене, зізнаюся, не вдовільнив лише персонаж з ім’ям Головач Лєна (знаменитий шкільний прикол) і французька акторка, яку мусили дублювати (вийшло досить штучно). Але це дрібниці, які не завадили б фільму стати яскравою подією. На жаль, якось не трапилося. Я його вперше подивилася більше року тому на «Молодості» і з того часу – мовчок. Були, звісно, окремі покази, ба більше – прокат, але погоди це не зробило. Прикро, звісно, і абсурдно. Автори обіцяють ще один показ по телебаченню – то ви вже не прогавте.

Трохи мультиків. «Дівчинка з риб’ячим хвостом» Сергія Мельніченка. Торочу всім про цю роботу ще з літа. Дуже крута історія, ще і в 3D, якісно зроблена і озвучена. Щось на кшталт «Аліси в країні див» – є дівчинка з розбурханою фантазією, в якої з’являється риб’ячий хвіст, друг-вовчик з механізмом замість нутрощів і купа різних нетривіальних пригод.

Ще одна анімаційна робота  - «Крамниця співочих пташок» Анатолія Лавренішина. Це вже більше для дорослих, але теж з фантазією. Особливо приємно, що обидва мультики можна високо оцінювати без звичної фрази: «Дуже непогано, як для українського». Просто «дуже непогано» - і крапка. Герої – люди з головами пташок і пташки з головами людей. Останні продаються в спеціальній крамниці, а її власник одного разу знаходить перелякану та обскубану пташку, яка вдома відрощує розкішне пір’я та починає співати голосом Каті Чилі. Про це диво дізнається цинічна королева і хоче купити пташку, аби потім її з’їсти. А далі розповідати не буду. Хоча, навіть і не знаю, де і коли ви зможете цей сюрреалістичний мультик подивитися. Ситуація несправедлива і прикра до неможливості – фантастична робота просто валяється у шухляді.

Короткометражка «Вчитель німецької» Павла Мащенка. Історія про німця, який приїздить на Західну Україну вчителювати. До нього одразу чіпляється поліцай, який безмежно радіє приходу Гітлера. Мовляв, хоч дороги зробить. Загалом, історія про те, що не варто усіх мести під одну гребінку. Вчитель протягом усього фільму розповідає дітям, що не всі німці – нацисти. І в кінці доводить це. А щодо поліцая та Гітлера – то такі теми взагалі потрібно піднімати постійно. І чим більше ними спекулюють, тим краще ми повинні знати цей період. Кіно, думаю, найефективніший для цього метод.

Щодо «Зеленої кофти» Володимира Тихого, то тут просто не пощастило. Стрічка вийшла в прокат у березні, а тоді якось усім справді не до кіно було. Хоча, фільм був, певною мірою, і про Євромайдан теж. У дівчинки Олі зникає маленький брат, міліція його шукає якось мляво, тому героїня вирішує шукати злочинця сама. Вона його таки знаходить і чинить правосуддя по-своєму. Не менш показовою є лінія самої сім’ї, якій доля хлопчика так само важлива, як і правоохоронцям. На жаль, після прокату «Зелена кофта» теж показується час від часу, і бажаного резонансу цей фільм не зробив. Звісно, знову говорю про масову публіку, а не фестивальну тусовку. Разом із цим Володимиру Тихому та його колегам вдалося надвдало розкрутити проект «Вавилон 13», про нього знають, здається, усі українці.

Звичайно, до цього списку можна сміливо додавати короткометражку «Між нами» Катерини Горностай. Їй вже більше року і за цей час на режисерку впала просто неймовірна кількість дифірамбів. Роботу називають однією з найкрутіших українських короткометражок, але щоб подивитися її, потрібно тримати носа за вітром, постійно відслідковуючи анонси. Плюс ще вам бажано жити в столиці.

Ну і взагалі показова штука. Пам’ятаєте, наші режисери повигравали канські гілки? Логічно, що українці мають ці фільми одразу подивитися і потішитися. Розігналися. «Подорожніх» Ігоря Стрембіцького ще можна знайти на Ютубі.  А «Крос» Марини Вроди? Пам’ятаю, після перемоги в Каннах був лише закритий показ. І все. Тим часом у Франції (зйомки були у копродукції) фільм усім показали по телебаченню. Приблизно те ж саме з «Ядерними відходами» Мирослава Слабошпицького. Чути, може, і чули, але бачили явно не всі, не дивлячись на численні нагороди.

Ясна річ, це далеко не всі стрічки, які вийшли за останній рік-півтора. «Поводир» і «Племя» до уваги не беру –тут якраз назви усім знайомі. Хоча і ці дві картини бачив не кожен. Тому про реальність сучасного українського кіно розмови вже якось потрібно припиняти. Воно існує, воно врази якісніше, ніж роки два тому і розвивається дуже швидко. Якщо темпи не загальмуються, то за кілька років матимемо взагалі веселу картинку. Ясна річ, те, що контакту з глядачами немає – проблема глобальна і над цим потрібно працювати. Це вже питання до самих кінематографістів. Бо так щоразу, коли потрібно буде відстоювати бюджет, звучатимуть фрази: «А куди ви ці гроші взагалі діваєте?»

До речі, «Вавилон 13» вже виклали відео із назвою «Новорічне привітання від російського агітпропу». Це нарізка, де регочуть наступні панове – Міхалков, Охлобистін, Порєчєнков та Путін. А в кінці напис: «У 2015 на кіновиробництво виділено 72 млн. грн. Це дорівнює бюджету 3-х серій російського серіалу «Біла гвардія».