Як вийти із казарми?

Либонь, для політиків казарма є комфортною, позаяк у ній чіткіше лунають команди

Зміст

Чим була Україна, яка дісталася нинішньому поколінню у спадок тоталітарного режиму? Фактично, казармою, про яку колись пророче написав Іван Франко, і яку вміло чи абияк зводили 70 років, а відтак вже 25 років нам доводиться бодай наблизити її до стану нормального житла. При тому, що всі елементи конструкції були призначені для казарми, та й тодішні «архітектори» звикли будувати тільки казарми.

Проблема «казарми» все ж, сягає значно глибших пластів – не тільки історичних, але й ментальних. Я не кажу вже про майже чотири століття бездержавності та режиму окупованої території, які довелося пережити десяткам поколінь. Звідси, мабуть, не тільки постійне озирання на державні структури, бо вони, як зазвичай, за окупанта, не надто толерували інтереси тубільців. Звідси, – і довга пам’ять про кривди, завдані чужинцями, яка із часом трансформується в ідею-фікс, в постійне відчуття образи, яке, власне, у нинішніх умовах не має перспектив реалізації.

Якось у Хорватії мене вразила відповідь гіда на не зовсім коректне, мабуть, запитання. Я поцікавився, як нині пересічне громадянство ставиться до усташів, що їх тітовський режим разом із совєтськими учителями вважав за колаборантів. «А ніяк, – почув я. – Влада просто дистанціювалася від одних (усташів) та інших (учасників комуністичного підпілля). Ніхто нікому не боронить шанувати своє, за умови, коли вони не заважають одне одному». Може, це і є виходом з ситуації, що склалася в Україні у стосунках між учасниками національно-визвольного руху та колишніми червоноармійцями?

Там же, у Хорватії, довелося бути свідком відзначення чергових роковин визволення від сербської окупації. Що цікаво, – ніхто не влаштовував феєрверків та військових парадів, ніде я не почув слів ненависті до сербів. А, здавалося б, минуло всього два з лишком десятки літ, рани не загоєні, могили свіжі. Та, мабуть, у них, хорватів, є цілковите розуміння справжнього перебігу подій, наголошу, – власне розуміння, а не накинуте кимось із боку, мабуть, вони чудово усвідомлюють, що війни, як правило, розв’язують політики, а тому цілком толерантно й терпимо ставляться до пересічних сербів, які приїжджають на тутешнє море.

Мабуть, справа не лише у «казармі», справа у тому, як облаштувати цю казарму, добре усвідомлюючи самому і даючи про це знати виборцям, що вона – то тимчасове житло, доки на цілком новому фундаменті не постане сучасний котедж. Саме цього бракує нашим політикам, які не стільки думають про майбутнє, як намагаються звести давні порахунки із сусідами, тутешніми опонентами, далекими недругами, ба навіть, з учорашніми соратниками. Либонь, для них казарма є комфортною, позаяк у ній чіткіше лунають команди.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Павел Кучинскі

2026, вiвторок

14 липня