Коротке есе про реверс

Коли в Україні починають говорити про Основний закон, слухачеві або спостерігачу слід налаштовуватися принаймні на певний підтекст провокації. Справа у тому, що тим, хто артикулює якісь зауваження чи пропозиції, завжди важить протягнути свої, цілком визначені ідеї у, як це сьогодні полюбляють казати, у конституційне тло. А ще, – Конституція для народу писалася без народу, і, либонь, саме тому її текст важко узгоджується з реаліями. Ба більше, незважаючи на поквапливість ухвалення у1996-у , «батьки» Основного закону ретельно вивчили кращі зразки схожих документів, і від того плід їхніх старань вийшов радше академічним конспектом заморських конституціант, аніж прикладним інструментом для українства.

Сьогодні, коли «взірцеву Конституцію» кільканадцять разів добряче пошматували поправками гуртом і вроздріб, коли крізь її решето починають випадати цілі пласти життя спільноти, українська еліта навіть не здає собі справи, що слід узяти білий аркуш і спробувати написати нові статті та параграфи. Те, що з’являється час від часу, – не що інше, як біг по колу, радше навіть реверс, оскільки жоден з авторів навіть гадки не допускає, що Конституцію можна переписати набіло. 

Хтось береться стверджувати, що усі біди – від незавершеності усіх «конституційних реформ». Може, й так, але чи можна сподіватися на ефективність змін, скажімо, у царині місцевого самоврядування, грунтуючи їх на нез’ясованих, недієвих, ба більше, – суперечливих засадах діяльності центральних органів влади? Суть сигналів поодиноких мрійників – на поверхні: парламентська республіка з всесильним прем’єром. Те, що Кучма ужив як технологію «знешкодження наступника», тепер цілком резонно схильні вважати самодостатньою моделлю держави. Але участь джерела влади у конституційних змінах (всеукраїнський референдум) ховається за лаштунками конституційної комісії на парламентській основі.

Дехто, на відміну від затятих адептів парламентської республіки, не наголошує на формі державного ладу. Змішана модель, мовляв, не годиться, - кажуть такі, - бо вже спробували її. Для них важливо, аби в результаті змін в Україні було б збережено один владний інститут, який, по суті, утілюватиме всі повноваження: президент чи прем’єр – не важливо. Саме ці посади, як можна зрозуміти з публічних виступів, будуть «головним призом» політичних змагань еліт.

Є й класичне утілення ідеї «реверсу», – документ зразка 1996 року, без легковажності нашарувань 2004-го і наступних ревізій з януковичевою включно. Та цікавою є ідея бікамералізму (двопалатного парламенту), до речі, таки схвалена на референдумі, затіяному Кучмою, однак через брак голосів не парафована Верховною Радою. Ясна річ, верхня палата – інструмент для Президента з камуфляжем регіонального представництва, що додає констраверсійності у сприйнятті бікамералізму іншими учасниками конституційних забав.