Остання імперія, новий світовий порядок і світанок авторитаризму – 5 книг про крах і відродження

Сергій Плохій. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2025

У контексті сьогоднішніх розмов про потребу контролю над країною-агресором, розділення її на локальні зони, яке нагадуватиме розпад Радянського Союзу тощо, ця книжка нагадує, як воно буває насправді, коли розмови позаду, і хтось має взятися до справи. Тож маємо "Останню імперію" Сергія Плохія, створену на основі розсекречених документів та інтерв’ю з безпосередніми свідками подій - новий, сміливий погляд на останні місяці життя Радянського Союзу. "Легко зрозуміти (і збагнути) почуття тих, хто став учасником подій кінця 1991 року, - зауважує автор, - коли вони бачили, як із флагштока в Кремлі спускається червоний прапор, і згадували втрати, яких зазнали США в глобальному суперництві з СРСР. Тепер, коли відтоді збігла майже чверть століття, не менш важливо дати неупереджену оцінку тим подіям". Аналіз згаданих матеріалів наштовхують на висновок: крах СРСР не був результатом діяльності спецслужб Сполучених Штатів, навпаки, американські лідери боялися раптового колапсу радянської держави, який міг затягти Євразію в політичний та економічний хаос. Називаючи розпад СРСР "роботою Америки", політичні діячі США переоцінили власний потенціал у знищенні та перебудові іноземних режимів. Автор упевнений: американська роль у розвалі Союзу була міфом, який роздували на догоду діячам американської зовнішньої політики та прихильникам імперського реваншу в Росії. Україна стала ключовим гравцем у драмі розвалу Союзу й не тільки здобула незалежність для себе, але й показала шлях до державності менш рішучим республікам, як-от Білорусь та Казахстан. "У версії, яку я пропоную, - нагадує автор, - ви побачите набагато складнішу і, можливо, не таку однозначну картину подій, які передували краху СРСР. І ця картина відрізняється від уявлень, поширених серед колишніх сторін холодного протистояння". До речі, це видання здобуло премію Лайонела Ґельбера – як краща книжка англійською з історії міжнародних стосунків.

Генрі Кіссінджер. Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті. – К.: Наш Формат, 2025

Щодо заявленого світового порядку – тим паче нового – прохання не турбуватися. Якщо й був колись, то його, наче Місяць у Гоголя, робили далеко й неякісно. "Ніякого воістину глобального "світового порядку" ніколи не було, - підтверджує автор цієї книжки. - Те, що вважається порядком у наш час, винайдено майже чотири століття тому в Західній Європі на мирній конференції в німецькому регіоні Вестфалія, у якій більшість інших континентів і цивілізацій не брала участі чи навіть не мала про неї уявлення". Хай там як, але "Світовий порядок" Генрі Кіссінджера - уславленого політолога, дипломата, радника з національної безпеки та державного секретаря США в 1960-1970-ті роки - осмислює підстави сучасної кризи міжнародного права. Ставлячи під сумнів існування єдиної загальноприйнятої моделі світового порядку, у своєму історичному екскурсі він розглядає конкуренцію різноманітних варіантів світового порядку як похідну від цивілізаційних уявлень про порядок загалом. Чи можливе співробітництво між державами, які мають принципово різні візії світового порядку? Як бути з недержавними акторами світової політики? Чи потребує перегляду взаємозв’язок цінностей і зовнішньої політики? Усі ці та багато інших гострих питань розглянуті в контексті перспективи змін світового порядку у ХХІ столітті та динаміки американської зовнішньої політики. "Американський підхід до політики є прагматичним, китайський – концептуальним, - нагадує автор. - Америка ніколи не мала потужного загрозливого сусіда; Китай ніколи не залишався без потужного противника біля своїх кордонів. Американці вважають, що кожна проблема має рішення; китайці думають, що кожне рішення торує шлях для нового набору проблем. Американці шукають результат у реагуванні на безпосередні обставини; китайці зосереджуються на еволюційних змінах".

Бен Шапіро. Світанок авторитаризму: як ліві озброїли інституції США проти опонентів. – К.: Наш Формат, 2025

У цій книжці нам вкотре нагадують про те, як "культура скасування" стала звичною частиною сучасного життя в країнах Заходу. Ніби як в ім’я прогресу, рівності, толерантності та справедливості все більше слів, ідей, наукових досліджень і поглядів оголошуються єретичними. Іноді аргументовано та зазвичай імпульсивно апологети цієї пошесті в соцмережах тиснуть на всіх, хто сміє піти проти панівних ліволіберальних ідей. Усе це - прояви "лівого авторитаризму", про які пише у своїй книжці "Світанок авторитаризму" Бен Шапіро. Між іншим, один з найвідоміших консервативних мислителів Заходу, автор бестселерів New York Times, випускник Гарвардської школи права, який працює головним редактором Daily Wire і веде "Шоу Бена Шапіро" - найпопулярніший консервативний подкаст у США. У цій книжці нам нагадують, що творцями, осередками і трансляторами лівого авторитаризму стали прогресистські політичні еліти, більшість провідних американських медіа, університетів та академічних кіл, спортивних зірок і представників креативних індустрій. З одного боку, жорстка цензура проникла майже в усі сфери життя - від соцмереж до роботи корпорацій, а з іншого, посилення лівого авторитаризму все сильніше розхитує маятник поляризації суспільства, сприяє формуванню радикальніших "правих" поглядів та реакціонерських рухів, знищує точки дотику між людьми. Що робити, спитаєте? "Для тих, хто хоче боротися з лівими авторитаристами, доступний один політичний варіант: - підказує автор, - офіційне розширення закону про боротьбу з дискримінацією, з внесенням до нього питання політики. Багато штатів серед інших стандартів забороняють дискримінацію за ознакою статі, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, раси, релігії, віку та інвалідності. Проте ви все одно можете зазнати дискримінації на підставі ваших політичних поглядів. Якщо ми хочемо, щоб авторитарні ліві дотримувалися власних стандартів - якщо ми хочемо використовувати захист закону для запобігання "дискримінації" через обмеження свободи об’єднань, - тоді навіщо давати авторитарним лівим монополію на антидискримінаційний закон?"

Чарльз Мюррей. Людське різноманіття: природа статі, раси й класів. – К.: BookChef, 2025

Усі люди рівні, але лише у своїй групі, стверджує провокативний американський політолог Чарльз Мюррей у своїй книжці "Людське різноманіття: природа статі, раси й класів". Він прискіпливо дослідив соціальні догми, які стосуються поділу людей за статтю, расою та соціальним становищем у суспільства, й говорить про те, що такі установки стримують прогрес, який пропонує біологія. Опрацювавши величезну кількість наукового матеріалу, автор обґрунтовує кожну свою думку, підводячи читача до певних висновків. Яких саме? У принципі, до тих, про які люди завжди знали, наймаючи того чи іншого індивіда на певну роботу, або чомусь – цікаво, чому? – одразу відмовляючи йому. Усередині черепа, переконують нас, всі начебто однакові. То чого ж не беруть? "Перефразовуючи поняття однаковості, - пояснює автор, - незалежно від гендеру, раси чи соціального походження, люди мають ставати інженерами-електриками, дитячими вихователями, вигравати шахові турніри й писати фантастичні оповідання приблизно в однакових пропорціях. Вони повинні мати подібні розподіли сімейних доходів, ментальне здоров'я й очікувану тривалість життя. Відмінності між ними в житті є доказом від супротивного існування соціальних, культурних і управлінських дефектів, які можна скоригувати відповідними публічними політиками". Тобто змусити брати на роботу того, кого не беруть? У будь-якому разі, варто розібратися з цим питанням, чи не так? І тоді ми вкотре згадаємо, що розподіл людей за новим соціальним принципом можливий лише через зміну соціальних інститутів, на які не впливає ані вроджені особливості, природні здібності чи якась там (відповідна) соціальна поведінка.

Жаніна Мірчевська. Крах "Атласа". – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2024

У жанровому сенсі ця драма недаремно означена параболою, адже її герої, події та загалом сюжет відсилають до популярної культури. З одного боку, "Крах "Атласа" Жаніни Мірчевської - крах ілюзії про те, що можна безкарно втрутитися в певний порядок, святкувати тріумф, не сплативши ціну за перемогу. З іншого боку, чотири китобої, чий гарпун, вбиває кита, запускаючи серію непередбачуваних подій, які зрештою призводять до катастрофи – наче колекція імен зі згаданої класики. Кривава Середа (67 років) має дерев’яну ногу, як Джон Сільвер з "Острова скарбів" Стівенсона, У Роко Чорного Ока (42 роки) на оці пов’язка,  як у Капітана Флінта з того ж твору або в будь-кого з флібустьєрів. У Луки Ліхтаря (31 рік) замість руки залізний гак, як у Капітана Гака з повісті "Пітер Пен і Венді". І все б воно нічого, і дія вкладалася б у виробничу драму, коли під час шторму корабель пошкоджено, і моряки поступово втрачають те, що їх поєднувало, якби… Якби на глибині 8572 метри під водою у морській безодні, на дні океану, ще й поблизу Бермудського трикутника, не плавало три фрагменти тіл різних людей - Око, Нога, Рука. Чиї вони, як гадаєте? У будь-якому разі, саме вони й починають дійство. "ОКО: Але як, як нам з'єднатися в одне ціле, якщо ми - плоть від людей різних, різного віку й баченого ними світу? Я - з голови Роко; він тепер напівсліпий блукає... де його день застане. РУКА: А мені так нудно без мого Луки. НОГА: А мені - без мого друзяки Середи…" Шекспірівська драма, чи не так? Центральним мотивом якої, за словами авторки, є близькість до межі та Ніщо, і текст насправді працює не з історією, адже життя вже позаду. Адже всі персонажі, які опинились на розтрощеному кораблі, розповідають про те, ким вони були, що з ними сталося, що визначило їхнє життя, і цю драматичну ситуацію можна декодувати і прикласти до всієї цивілізації, яка теж перебуває у переломному моменті.