Прощання з Європою, льодяник у піску і хто зруйнував наш спокій - 5 книг з особистими історіями

Якуб Мікановський. Прощавай, Східна Європо: особиста історія розділених земель – К.: Локальна історія, 2025

Причину розпаду імперій автор озвучує ще на початку своєї оповіді. "Одного вечора 1908 чи 1909 року Єжи Стемповський і його батько гуляли вулицями Бердичева, коли почуте зупинило їх на шляху, - згадує він. - Це був монотонний голос, немов у молитві. Саме по собі це не було чимось дивним: в цей час більшість населення Бердичева складали хасиди. Але почуте Стемповськими того вечора не було звуками псалмів - то було читання першого тому "Капіталу" Карла Маркса". Після того як знати, "пропав дім", як у київського класика, але не поспішайте прощатися ані з ним, ані зі Східною Європою, поки не прочитаєте цю книжку, як закликає Сергій Плохій, рекламуючи дослідження Якуба Мікановського "Прощавай, Східна Європо": "Досконало досліджена й блискуче написана, вона є водночас особистою історією й даниною пам’яті місцю, якого вже не знайдеш на мапі. Це спроба повернутися до джерел досвідів, культур і ідей, що й досі визначають політичні та ідеологічні битви сучасного світу". Так само, додамо, це епічна й літературно-документальна сага про розмаїття регіону, який вийшов із моди після розпаду Радянського Союзу. Тобто коли не стало таких імперських покручів, як Югославія та Чехословаччина. Втім, у нашому випадку автор веде читача крізь століття від Балтії до Чорного моря – від християнізації язичників і середньовічних королівств до піднесення Речі Посполитої, панування Османської імперії, злету та падіння комунізму. Перед нами постає минуле світу, де переплелися долі держав і народів: тут співіснують католицькі та православні святині, мечеті й синагоги, нуртують війни і повстання, зникають імперії та зароджуються нації. За допомогою родинних легенд та архівних знахідок  автор передає голос поколінь – християн, мусульман, євреїв та ромів, які жили, любили і страждали у цьому неспокійному краї. "Коли я писав цю книгу, - згадує автор, - я прагнув показати, що Східна Європа - це зовсім не зменшена копія Західної Європи, а самодостатній регіон із власними культурними цінностями, які варто берегти й плекати. Найголовніших серед них дві: любов до розмаїття та стійкість. Україна втілює обидві". Невдовзі після повторного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року білоруський есеїст Ігор Бабков написав, що захист Україною свого суверенітету - це "війна за розмаїття".

Ентоні Гопкінс. Ми впоралися, малий. – К.: Наш Формат, 2025

Автор цієї книжки, пишучи сьогодні про дитячий льодяник, знайдений у піску, насправді отримав "Оскара" за "Мовчання ягнят" і "Батька", чотири премії BAFTA, дві премії "Еммі" та Премію Лоуренса Олів’є, і ніхто й не подумає, що колись він був нічим не примітним хлопчиком, якого дорослі й однолітки вважали невдахою без майбутнього. І саме з мемуарів Ентоні Гопкінса "Ми впоралися, малий" ми дізнаємося, як усе було насправді, і як усе змінив один суботній вечір, коли той самий "малий" побачив екранізацію "Гамлета". "Я був стривожений і розгублений, як і більшість дітей, - згадує автор. - Це частина дорослішання: бути надто молодим, щоб осягнути в бутті хоч якийсь сенс. Те дивне відчуття загубленості, нездатності дати собі раду лишалося зі мною протягом багатьох років мого життя. Я здивований... чи правильно буде збентежений? Спантеличений? Так, спантеличений, що я досі тут. Без пояснень. Без жалю. Невитравна родова пляма, вкарбована в моє єство, - це постійне відчуття перебування "не в темі". Тож у своїй книжці сер Ентоні Гопкінс відверто описує різні віхи своєї кар’єри, розкриваючи невідомі деталі своїх найкращих ролей. Чиєю грою він надихався, готуючись до моторошної ролі Ганнібала Лектера? Чим стоїцизм батька й діда допоміг серу Ентоні в акторській кар’єрі? І як валлійцю вдалося втілити на екрані американського президента Ніксона? Також він відверто описує найтемніші сторінки свого життя: залежність від алкоголю, невдалі шлюби, зіпсовані стосунки з єдиною дитиною. Загалом ця книжка - щира й пристрасна сповідь складної культової особистості, яка понад шістдесят років надихає публіку своїми видатними ролями. "Ми можемо певний час тішити себе думкою, що важливі, - звіряється автор. - Червоні доріжки, бездумне пияцтво, зарозумілість від успіху. Але якщо вдасться прожити досить довго, зрозумієш суть: ми приходимо, вітаємося, трохи затримуємося - і кажемо: "Бувайте, малі".

Андрій Охрімович. Тримайте порох сухим! – Брустури: Брустури, 2025

Розділ поезії у цій "меморіальній" книжці має назву "Я руйную ваш цвілий спокій", яка, по суті, придатна до всієї творчості цього автора. Він тримав у себе гвинтівку, яку, бувало, зранку виставляв у вікно, ловлячи у приціл випадкових перехожих. Згадуючи фразу "і бий його вірною нулівкою" одного із сучасників автора, варто додати, що прозу Охрімовича можна так само "виставити" в один ряд з писаннями таких його іменитих сучасників, як Євген Пашковський чи Олесь Ульяненко. Ну і, можливо, навіть з Подерв’янським. "У двері постукали. Продихавши вікно, краєзнавець побачив колишнього вчителя музики Миколу Івановича. У лівій руці старого була пляшка, у правій - мотузка од санчат. На санчатах - мішок із поцупленим у котельні вугіллям. "Да, є Бог на світі", - подумав краєзнавець. Вони пили та їли. Краєзнавець зняв черевики, совав брудні ноги до грубки й кайфував. Він слинив олівець і намагався струганути віршик. Він пускав слину, шкірив зуби і казав щось про нірвану моменту. З нього вилазили знання, наче кишки. Він виглядав конченим, але щасливим. Він цитував Заратустру, Біблію та пророка Магомета. Із закоцюрблого, готового до смерті інтелігента він перетворився на ситого ідіота. Він кричав: "Ми маємо допомогти усім бідним, ми мусимо, б…дь, роздати наші міліони, на х...". Загалом "Тримайте порох сухим!" - книжка пам’яті про Андрія Охрімовича (1957–2022) - поета, публіциста, журналіста, одного з найяскравіших представників літературного покоління 1990-х рр. і творців української культурної пам’яті. Його голос упізнавали з телепроєктів "Машина часу" та "Далі буде", його слово було дією, а життя - прикладом свободи. Видання складається з трьох частин. У розділі "Спогади" - тексти друзів і колег, які відтворюють цілісну, суперечливу, живу постать Охрімовича. У розділі "Краєзнавець" уперше опублікована його проза. У розділі "Я руйную ваш цвілий спокій", як уже було сказано, представлена поезія. Ця книжка - не лише вшанування пам’яті, а й спроба зафіксувати дух епохи та повернути голос, який досі звучить актуально.

_{Ніл Ґейман. Океан у кінці вулиці. – К.: КМ-Букс, 2025}

Головний герой книги згадує семирічного себе і всі ті речі, які з ним траплялися у дитинстві: часом добрі, часом злі, часом страшні і моторошні. Повернувшись на сільську вулицю свого дитинства, він згадує також дивовижну сусідську дівчинку Летті Гемсток, яка обіцяла його захищати попри все. Сидячи на березі ставка, який Летті вперто називала океаном, він згадує те, що волів би забути. "- Пані Гемсток? - запитав я. Вона схилила голову набік, роздивляючись мене: - Так. Я ж знаю тебе, молодий чоловіче... Я не молодий. Уже ні. - знаю тебе, але коли живеш стільки, скільки я, то геть усе плутаєш. То хто ти такий? - Здається, мені було сім, чи, може, вісім, коли я тут був востаннє. Тоді вона всміхнулася. - То ти друг Летті? Жив на початку вулиці, так?" Тож перед нами дивовижна казка для дорослих Ніла Ґеймана "Океан у кінці вулиці" - часом добра, часом зла, часом страшна і моторошна – історія від "рок-зірки сучасної літератури", яка запрошує читача у подорож лабіринтами спогадів. Зокрема про те, що ж сталося після того жахливого дня народження. "Я спробував згадати, чи падали ми коли-небудь у воду, - розмірковує герой. - Чи штовхав я її у ставок, ту дивну дівчинку з ферми в самому кінці вулиці? Я згадую її у воді. Можливо, вона мене теж туди штовхнула. Куди ж вона поїхала? В Америку? НІ, в Австралію. Точно. Кудись дуже далеко. А це було не море. Це був океан. Океан Летті Гемсток. Я згадав це, а згадавши це, я згадав усе".

Кей Ді Олден. Дешифрувальниця: жінка, яка змінила хід подій. – К.: Книголав, 2025

Історія, розказана у цій книжці, заснована на житті реальної героїні - Елізабет Сміт Фридман, першої американської дешифрувальниці, яка допомогла викрити мережу нацистських шпигунів та контрабандистів. У романі Кей Ді Олден "Дешифрувальниця: жінка, яка змінила хід подій" вона знаходить роботу в ексцентричного мільярдера, де вивчає мистецтво дешифрування. Здобуті навички стають ключем до нових можливостей, і вона опиняється у вирі небезпечних пригод разом із несподіваним компаньйоном - Робертом Фельдманом. Тож доки країна переживає страшні потрясіння і котиться від однієї війни до іншої, наша героїня допомагає очолити новостворений урядовий відділ криптоаналізу. Вона повинна розкрити таємниці іноземних урядів і зупинити ворожих шпигунів, доки не пізно. Але з часом перед нею постають дедалі складніші виклики - їй доведеться вибирати між родиною і обов’язком перед країною. І нехай вона має гострий розум і незламну рішучість, проте в патріархальному світі змушена боротися з традиційними правилами й упередженнями. "- Ми добре розуміємо, що це делікатне питання, але нам відомо, що ваш чоловік провів три місяці у Шпиталі Волтера Ріда через стан. - Трейс відчула, як усередині розливається чиста лють і, мов. кислота, розчиняє в шлунку з’їдений тост. - Через виснаження? Перенавантаження? Героїзм? Ви ж на цей стан натякаєте, містере Томпсоне? -Місис Фельдман, немає причин так хвилюватися. – Я не хвилююся, - розлючено зиркнула на нього вона. Він спробував ще раз - Вашого чоловіка звільнили зі Служби радіорозвідки Армії США, бо… - Його повністю поновили у званні ви це знаєте. - Він починав і припиняв лікування як мінімум тричі. - Він шукав допомоги, отримав її ї повністю одужав. - Місіс Фельдман, - втрутився Соммерс, - є побоювання, що через психічне захворювання він становить загрозу для безпеки". Хай там як, але тепер хоробрій жінці доведеться доводити всьому світові, що її чоловік, який збудував Агентство національної безпеки, не шпигун, не зрадник і не хворий на голову.