Життя як пиття, зло від чужих думок і цілодобове пекло – 5 книг, де борються і перемагають

Олена Палько. Зрадянщення України. Література і культурна політика за часів Леніна та Сталіна. – К.: Дух і Літера, 2026

Бій за українську літературу, розпочатий Юрієм Липою в однойменній збірці, і продовжений Юрієм Смоличем у його нескінченних "розповідях про неспокій", у цій книжці знову триває. Попри те, що у своєму дослідженні "У задзеркаллі 1910-1930-х років" автор цих рядків вже розповів про суть "нових панів" з українського радянського письменства, і те, що всі ці "сантиментальні історії", списані з Мопасана, і "мисливські усмішки", підслухані в Мюнгавзена, які породили "прапороносців" з "тронками" - справжній палімпсест "української радянської літератури", а ніякі не "пропащі сили" національного письменства. Палімпсест – це наросла короста на оригіналі, який ніяк не прочитають, а "пропащі сили" - заскорузла купа робітників з селянами, які "робили літературу" замість того, щоб працювати. Тим не менш, у книжці "Зрадянщення України" Олени Палько згаданий бій продовжується, і культурна політика 1920–1930-х років представлена як "складний процес взаємодії та інтеграції двох напрямів культурного розвитку: радянської української культури та радянської культури в Україні". Питомо "української", як бачимо, вже нема, лише "радянська українська" у кращому випадку. Загалом авторка досліджує розвиток української літератури і культури в перші десятиліття радянської влади, висвітлюючи траєкторію та еволюцію двох визначних письменників на шляху до прийняття радянського режиму. На прикладі життя і творчості Павла Тичини та Миколи Хвильового розкривається драматичний процес утвердження радянської влади в Україні. Також у книжці запропоновано новий погляд на історію української літератури та культури цього періоду, політику коренізації, роль культурних діячів у формуванні радянського режиму в Україні.

Роджер Скрутон. Я п'ю, отже я є. – К.: Темпора, 2025

Про пиття "нових панів" - українських радянських письменників сталінської доби - вже було розказано у згаданому дослідженні автора цих рядків "У Задзеркаллі 1910-1930-х рр.", натомість наразі мова про англійське панство. Зазвичай книжки, де пропагуються шкідливі звички, не годиться пропагувати, але у даному випадку автор дослідження "Я п'ю, отже я є", відомий англійський філософ Роджер Скрутон, робить і собі, і продукту, який рекламує, і навіть способу життя, за якого його вживають, справжню ведмежу послугу. Яка, як побачимо, нівелює всі зусилля з просування "філософії вина". Адже, як на думку автора, вино є цивілізацією, і розбіжність між цивілізованими і нецивілізованими країнами – це розбіжність між тими краями, де п’ють вино, і тими, де його не п’ють. Гарний оксюморон, якщо при цьому розтлумачити, що таке "цивілізація", і що таке "культура", чого автор, звісно, не робить. Попри те, що назва його книжки – переінакшене кредо Рене Декарта ("Я мислю, отже, я існую"), не варто забувати, що всі оригінальні, самобутні та самодостатні культури були знищені, привласнені й применшені саме "цивілізацією", яка зробила з них універсальний ринковий продукт для чергової екзотичної "філософії". Насправді будь-яка "цивілізація" - це тонкий шар пороху з нововведених норм і правил на споконвічному материку кожної одної аутентичної культури. Тим часом ця "цивілізована" книжка, написана на основі глибокого особистого досвіду автора - не лише викладені з тонкою іронією поради про те, які вина варто вживати з якими філософськими працями, аби ті праці стали зрозумілішими, а й глибоке проникнення у саму суть вина — цього, за висловом Платона, найкращого і найціннішого дару богів.

Меґ Джозефсон. Ти злишся на мене? Як позбутися залежності від чужої думки та почати жити власним життям. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2026

"Менше переживань для себе - більше свободи для себе" - гасло, під яким виданий світовий бестселер "Ти злишся на мене? " Меґ Джозефсон. Звучить, звісно, доволі егоїстично, а як насправді? Виявляться, це цілком християнська мораль, за якою на початку варто розбудувати Христа в собі самому (цінності, чесноти, заповіді), а потім давати поради (щодо християнства) іншому. Втім, прагнення завжди і всюди догоджати іншим, знайоме багатьом, і авторка доводить, що це бажання не є рисою особистості. Це поширений механізм виживання, інстинкт, який засвоюється в дитинстві, щоб почуватися в безпеці. Проте чимало людей застрягає у такому способі буття назавжди. Тож якщо ви ігноруєте свої потреби заради комфорту та щастя інших; схильні до перфекціонізму чи тривожності; швидко виснажуєтесь (а потім важко відновлюєтесь); уникаєте конфліктів будь-якою ціною; схильні до зайвих пояснень або надмірних вибачень, то ця книжка саме для вас. Її авторка - за допомогою щирих історій клієнтів та вправ, що спонукають до роздумів - вчить не боятися своїх думок та емоцій, навіть якщо вони неприємні, наочно доводить, що конфлікти можуть і мають ставати шляхом до глибшого зв'язку, і заспокоює: догоджати справді може бути доречно, тож варто припинити ненавидіти себе за повернення до звичних моделей поведінки.

Іван Заболотських. Пекло працює цілодобово. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2026

Так само у цьому міському фентезі, насиченому подіями і містикою, нас переконують: рівновага – єдина зброя проти хаосу. Але на відміну від попередньої авторки – американської психотерапевтки – герой роману "Пекло працює цілодобово" Івана Заболотських професійно полює не на наші вади з комплексами, а на нечисть. За сумісництвом він - Хранитель Рівноваги, який стежить за балансом сил Світла і Темряви. У цьому йому допомагають демон-кат Дільфарант і воїн небесних легіонів Аримей. Разом вони намагаються не допустити відкритого протистояння Раю та Пекла, перемир'ю між якими ось-ось настане кінець: кров крапає на демонічні контракти, нечисть біситься при світлі дня, а десь у серці Міста серійний убивця плекає свої підступні плани, готуючись провести надзвичайно могутній темний ритуал. Події у книзі відбуваються у вигаданому місті (точніше — у згаданому Місті) на території сучасної України. У читача з книгою буде особливий зв'язок — від плеску води у Русалівці до гулу дизельних генераторів. Чорний гумор на теми, про які зазвичай не жартують, зокрема, релігійні. "— Моя матінка мені так казала: "Якщо тобі здається, що життя — повне лайно, тобі не здається". — Вона була... дуже цікавою відьмою". Тож, розплутуючи одну справу за іншою, головний герой Богдан та його друзі крок за кроком наближаються до межі смерті. Адже для своїх ворогів Пекло завжди працює цілодобово

Лана Басташич. Упіймати кролика. – К.: Книголав, 2026

Це вже не лірична трагікомедія на кшталт фільмів Кустуриці на "воєнну" тему, це справді набагато серйозніше висвітлення "балканської" теми. За сюжетом книжки "Упіймати кролика" Лани Басташич, дві жінки, розірвані війною й мовчанням, вирушають у подорож крізь Балкани - у власні зруйновані спогади. Їхня дружба - уламок втраченого дитинства, що болить, як здерта стара рана. Сара - емігрантка, яка не знайшла себе у світі, де ідентичність - справжнє поле бою. Лейла - бунтарка, яка так і не змогла змиритися з несправедливістю та соціальною нерівністю. "Ти маєш когось, а потім – ні, - дослухаємось ми до гіркої сповіді однієї з них. - Ось вся історія. От тільки ти сказала б, що людину не можна мати. Чи мені говорити "вона сказала 6"? Може, так навіть краще - тобі б сподобалося. Бути якоюсь "нею" в книжці. НУ то й добре. Вона б сказала, що людину мати не можна. але помилилася б. (Людей можна привласнити за бентежно малу ціну. От тільки вона любить вважати себе загальним правилом для всього устрою космосу. І насправді таки можна мати когось собі за власність… Ти не можеш володіти Лейлою. Хіба що знищиш". Таким чином, обидві жінки тікають від минулого, але воно сидить поруч - на задньому сидінні, мовчазне й нещадне. "Упіймати кролика" - роман не про втечу, а про повернення туди, де болить найбільше. Це глибоке дослідження психологічних травм, які залишаються після війни, навіть коли зброя вже давно заіржавіла.