Командир-гвардієць: Коли підняв прапор, чекав на постріл снайпера

Інтерв'ю з Андрієм Тіроном - командиром другого добровольчого батальйону Нацгвардії, його хлопці першими зайшли у Слов'янськ.

Про пілотку Гіркіна.
Ця історія складається з двох частин. Перша частина – це підняття прапору України на райдержадміністрації, а друга – як ми підіймали прапор на штабі, приміщенні служби безпеки, там є така дивна історія. Коли ми почали оглядати і штурмувати цей будинок, ми чекали дуже великого опору, а насправді там нікого не виявилося, жодної людини, виявилися лише міни, розтяжки, бомби, замуровані в стіни фугаси. Коли я зайшов в один з кабінетів, цей кабінет був більший за всіх. В цьому кабінеті на одному з фото я впізнав просто задній фон цього кабінету, на якому колись стояв Гіркін і ось ця пілотка, вона лежала у його шафі в столі. Звичайно, це були моменти, що воно могло бути заміновано, але от подумали, що взяти на пам’ять про чоловіка, який, нас не дочекавшись, поїхав швидше. Ну, взяли на пам’ять дану пілотку і тепер демонструємо, що маємо. Нажаль, не вдалося затримати самого Гіркіна, хоча ми його, скажімо так, не намагалися зловити, шукати, але ми його, як військового стратега, звичайно, поважаємо, тому що те, як він побудував оборону Слов’янська, де два місяці наші війська б’ються, - це варто дослідження, ця людина і його діяльність. 

«Главное – маневры».
Колись Суворов казав про «главное - маневры» і наші військові стратеги вони обійшли в маневрі, тобто якщо Гіркін був прив’язаний до конкретного міста, барикади, району, то наші військові війська – не були прив’язані, ми могли маневрувати, і своїми маневрами ми могли створити таку передумову, що ми могли взяти в кільце місто Слов’янськ, до того все йшло і тоді б як-то кажуть, не вийшли б вони звідти. 

Гіркін і пневмопідйомник.
Гіркін – не настільки проста людина, як здавалося. Десь читав, що він пише наукові праці для Академії оборони РФ. І мені здається, можливо, в цьому він втілював в життя свою докторську роботу, бо неймовірно грамотно була побудована оборона. Наприклад, Семенівка. Перед тим, яка зайняти місто Слов’янськ, ми пішли в штурм семенівських рубежів. Коли вже мої розвідники пішли туди і описували мені ті оборонні редути, щоб ви розуміли: бетонні стіни до одного метра товщини, але що найцікавіше вони придумали – стоїть бетонна стіна, на ній – пневмопідйомник, на цих підйомниках стоїть плита вагомої товщини. Наступна річ відбувається: тільки наші війська йдуть в атаку, на цих підйомниках підіймаються бойовики, ведеться прицільний вогонь, тільки починає працювати наша артилерія по намічених цілях, ця плита опускається і тоді виходить – стріляй, не стріляй, їм це все одно. А вони в доті, в них пересувний дах. Це неймовірно.

Ми поважали ворога.
Ви знаєте, та кількість полонених, яка була в ході цієї операції в мене в батальйоні, з половиною з яких я спілкувався безпосередньо, звичайно, були люди, які себе називали, що «ми прицепом пішли за ДНР», а були люди мали відповідну військову освіту, в них був стержень, стержень цієї незалежності ДНР, скільки ми не намагалися це зрозуміти, не зрозуміли, щось в них таке є. Як військові, вони грамотно воювали, не було якихось тупих набігів, чи камікадзе, які кидалися під колону. Тут все йшло як по нотах. Чому повага до Гіркіна? Як в кожного військового, який, якщо не поважає суперника, не поважає себе. 

Як зайшли у Слов’янськ.
Це були враження неймовірні, бо є ціла історія як це трапилося. Це трапилося наступним чином. Прибувши на «3-А» блокпост, підійшов до свого командира роти, вони сідять в повній бойовій готовності, я кажу: «А що трапилося?», відповідає: «Ми йдемо в атаку і ви йдете і весь штаб йде». Тобто нас якось не поінформували. Взагалі в нас інші трохи завдання стояли, ми в атаку не ходили, ми створювали вогневу підтримку на блокпостах. Але так як «3-А» блокпост разом з 25-ою бригадою, з танкістами йшли в атаку, то відповідно і гвардійці теж з ними пішли, бо неможливо жити в одній великій сім’ї і одні підуть в атаку, а ти – ні. Так вийшло, що ми дійшли до семенівського моста через ріку, а він підірваний. Ми зупинилися, подумали що робити, повернулися назад, а так як в нас були свої…кожен блокпост мав свою особисту війну, бо як з нашої сторони постійно стояли війська, так зі сторони сепаратистів стояли постійні. Цигарками не обмінювалися, пострілами обмінювалися. Від кожного командира ми вивчили тактику, хто як воює: хтось наприклад стріляє спочатку з такої зброї, а потім накриває таким-то, або хтось стріляє ракету освітлювальну, а потім тим-то. Але це все вивчали моїм штабом в процесі. Так вийшло, що в нас є такий «Славкурорт», це нічийна земля між нашою барикадою і третьою, де знаходився штаб батальйону. Так вийшло, що до Слов’янська ми потрапили після доповіді розвідників, які вивісили український прапор на райадміністрації. Ми знали той район і обійшли барикади. Так, вийшло, що під час цього маневру, ми на півтори години випередили основні сили ЗС і Нацгвардії також. Коли ми зайшли в Слов’янськ, ми чекали шаленого опору, ну, десь там вистрелили, десь там, тобто на таке вже уваги не звертаєш і так вийшло, що другий батальйон залетів в той Слов’янськ на двох цивільних машинах. Коли ми їхали – це були неймовірні враження і так далі. Це так швидко тарпилося, що ми миттю опинилися в центрі Слов’янська. Для нас Слов’янськ був неймовірно великий, а виявився маленьким по площі.

"Слов’янськ – зруйнований" - це міф.
Це зовсім неправда. По-перше – наша артилерія не працювала по житлових кварталах,  навіть були такі доведені факти, що їхня артилерія стріляє по житлових кварталах, наша артилерія не відповідала, бо була така вказівка – не стріляти по цивільних. Місто не зруйновано, воно схоже на провінційне середнє містечко з цілком нормальними будинками. Тільки те, що вони трошки ландшафт поміняли: додали різних укріп районів, бетонних плит, цеглу вони понакидували тільки для того, щоб їх ніхто не взяв штурмом, а насправді ми проїхали барикад вісім без будь-якого спротиву.

Як зустрічали місцеві.
З місцевими жителями була емоційна зустріч, бо перших ми зустріли на барикаді, які самі ж розбирали барикади. Коли ми під’їхали, там старший чоловік, років 60, вибіг перед нами і забрав з землі декілька шин лежали, він забрав, щоб ми проїхали. Це перше, що нас здивувало. Друге – це коли, ми, під’їжджаючи, ми насправді не знали Слов’янськ, куди їхати, ми хотіли плацдарм якийсь зайняти і дочекатися підходу основних сил, ми зустріли жінку, років 70, що мене вразило, ми її запитали як проїхати до центру українською і вона нам сказала і витягнула з такого мішечку печиво «Марія», дає нам, ми переглянулися, думає до чого тут печиво, а вона каже: «Беріть, хлопці, вас же не годують в армії». Ми так подивилися один на одного… 

Наляканий, голодний Слов’янськ та жлоби-сепаратисти.
Останній кусок хліба нам давало населення, оце печиво. Бо в у них велика дуже проблема з їжею. Ми заходили в будинки, де перебували сепаратисти, в них все було: і ковбаса, і консерви, сосиски тощо, а в нас люди, підходили і питалися чи ми їх не будемо вбивати, перше питання, а друге: «чи є щось поїсти?». Трошки хлопці збентежені були. 

"Коли підняв прапор, чекав на постріл снайпера".
Коли місто обстежили, ми теж вирішили вивісити наш прапор, де було написано «Другий батальйон» і це теж була історія, бо старалися це зняти на відео. Коли на дах піднялися, там не було де його причепити, я вирішив причепити прапор до автомату..і от коли це зробив, така емоція промайнула в голові, згадуєш коли от в Берліні…радянські солдати там і думаєш коли ж тебе снайпер поцілить? А насправді снайперських позицій навколо дуже багато…

Гвардієць вже не в першому поколінні.
В другій світовій війні багато наших родин загинуло. Мій прадід – Тірон Лука, який служив теж в гвардії, був нагороджений медаллю «за відвагу» і за 15 днів зник безвісти і я хотів показати, що Тірон Лука і Тірон Андрій – вони гвардійці. Так виявилося, що мій прадід і я гвардійці,  і коли я знав шолом в Слов’янську, я так відчув зв’язок поколінь і багато хто з хлопців теж відчули, що вони роблять щось правильне.

Спочатку гвардійців не сприймали свої ж.
Коли ми спочатку потрапили в зону АТО, до нас було таке трохи ставлення: «А, от майданів ці, махновці якісь». Після перших же боїв гвардійців починають поважати, саме самооборонівських гвардійців. Тому що внутрішні війська себе гвардією не називають, вони себе далі називають внутрішніми військами. Гвардієць асоціюється з Майданом. Чому так вийшло, бо в нас мислення трохи інше: ми дотримуємося загальної військової лінії, але в критичний момент обираємо ту дію, яка найбільш доцільна, про яку напевно не може додуматися той генерал, який навчався за радянських часів. Наприклад, вісім людей зайшли швидше у Слов’янськ, ніж регулярні війська.