Польський Дзержинський, український Ленін. Як попрощатись з епохою

Проґавлена можливість 90-х

Пам’ятник Феліксу Дзержинському поляки скинули восени 1989 року. Тіло розсипалося на частини, а голова розбилась об бруківку  –  таким був символічний кінець епохи Польської Народної Республіки. Картина трохи нагадує падіння Леніна у Харкові – там також колос несподівано виявився на глиняних ногах. Однак, в Україні "дощі" з повалених вождів зарясніли тільки чверть століття після формального отримання незалежності. А наш західний сусід позбувся більшості нагадувань про соціалістичне минуле ще у 90-х.

Тоді монументи зносили, будинки перебудовували, вулиці й міста перейменовували – усе під натиском і за бажанням громадськості, яка за 30 років влади соціалістів виробила стійку алергію на серп і молот. Розглядали навіть можливість знесення Палацу Культури і Науки, "подарунку від радянського народу – польському" – сталінського гіганта, який  із самого серця Варшави нагадує полякам про всі "подарунки" вождя. Цьогоріч хмарочос святкує 60-річчя, і зносити його аж ніяк не збираються.

Палац Культури і Науки на тлі руїн повоєнної Варшави, 1958 р.

В Україні карта повалених Іллічів і перейменованих вулиць дивним чином збігається з поділеною надвоє Україною Миколи Рябчука. Львівська, Рівненська Волинська, Тернопільська області – тут, як і в Польщі, з минулим покінчили у ранніх 90-х. Найбільше пам’ятників тоталітаризму демонтували у Львівській області (близько 300), найшвидше з "вождем" розправилися у Тернопільській (вже до 1992 року тут не залишилося жодного).

Зате на півдні і сході України Ілліч і досі стоїть мало не в кожному дворі. Вгадаєте, які області лідирують? Правильно: окуповані Крим, Донеччина і Луганщина. Не відстає і перша радянська столиця Харків. У цій частині України "Ленін" і досі бере участь у святах на площах і в парках, а в робочі дні пильнує робітників на шахтах і заводах.

Шлях Незаможника і Пам’ять Ілліча

Польське законодавство забороняє пропагувати тоталітарні режими і зобов’язує зберігати пам’ять про борців проти нацизму і комунізму. В тому числі, в назвах і візуальних елементах публічного простору. Перейменування міст і вулиць належить до компетенції органів місцевого самоврядування, які мали би здійснювати декомунізацію за власний кошт. Це, як і в Україні, зустрічало і зустрічає ключовий аргумент проти – фінансовий. Окремого закону, який зобов’язав би міста змінювати назви, досі не прийняли.

Саме через це у Польщі ще можна знайти пам’ятники радянським воїнам та вулиці імені комуністичних діячів. Згідно із інформацією польського Інституту Національної Пам’яті, залишається ще близько півтори тисячі назв вулиць, площ та інших об’єктів.  Однак, релікти соціалістичної доби вважаються за цінність, яку варто оберігати. Закон, прийнятий у 2003-му році, зобов’язує оберігати пам’ятки, які стали "свідками минулих епох чи історичних подій".

Монумент радянсько-польскому військовому братству у Варшаві, який у народі називали "пам'ятником чотирьом сплячим". Його демонтували у 2011-му році у зв'язку із будовою метро, але у 2015-му вирішили не повертати

Перехрестя вулиці імені соціаліста Людвіка Варинського і алеї Армії Людової, яка боролася на боці Червоної Армії у Другій світовій війні

Хоч до періоду трансформації країни вступили майже одночасно, В Україні самих тільки радянських топонімів – у 20 разів більше. Український Інститут Національної Пам’яті подає, що перейменуванню підлягають 3% населених пунктів, а це – майже 30 тис. Серед них такі як Шлях Незаможника, Політвідділовець, Червона Трибунівка і Пам’ять Ілліча. Більшість же прославляють Леніна, Кірова, Дзержинського, Калініна, Петровського, Орджонікідзе, Артема, Фрунзе. У Харківській області назв таких понад 90, у Дніпропетровській і Донецькій – щонайменше по 70, у Криму – 66.

У 2009-му Ющенко підписав указ про вшанування пам’яті жертв Голодомору. Мали також демонтувати пам’ятні знаки і змінити географічні назви, пов’язані з іменами винуватців геноциду. Тим не менше, блискавичної декомунізації не сталося, і народ зводив з минулим розрахунки, як умів. У 2009-му націоналісти відбили Іллічу на Бесарабці ніс, що "Наша Україна" назвала "актом національного відчаю". У 2010-му в Сумській області невідомі звалили пам’ятник Леніну, а вже у 2011-му його відновили  – як у добрі радянські часи, в переддень річниці Жовтневої революції.

Карта "ленінопаду", лютий 2014

Остання ластівка перед Євромайданом – це покалічені пам’ятники Леніну за справою рук "свободівців" у лютому 2013-го. Тоді в Охтирці від вождя лишили самі ноги, що виглядало і справді зухвало. Але вже менше ніж за рік країну сколихнуло явище, яке увійде в історію під романтичною назвою "ленінопад".

У поляків – мода, у нас – забуття

У Польщі за остаточну декомунізацію дуже активно виступають ветерани і діти війни. Вони усвідомлюють, що провина за зламані долі лежить як на фашистах, так і на комуністах. А от несподівану лояльність до залишків Польської Народної Республіки демонструє хіпстерська молодь і міські активісти. Для них атрибути невідомої епохи – чарівний фетиш. З’являються і стають популярними ресторанчики з кухнею у стилі 70-х, відбуваються акції на захист того чи іншого "совкового" будинку. Мистецтво соціалістичної доби все частіше сприймається як "повоєнний модернізм", а не "спадок комунізму".

"Bar Mleczny", або "молочний бар", - типова соціалістична їдальня, яка користується у варшавської молоді шаленою популярністю

Скульптура "Каменярська майстерня" 1952 р. на вулиці Маршалковській у Варшаві

В Україні ж молодь стала головним ініціатором запізнілої декомунізації, водночас як старше покоління за будь-яку ціну прагнуло би законсервувати режим своєї юності. Декомунізаційні закони, крім того, що  у надзвичайно швидкі терміни передбачають проведення довготривалої реформи, тягнуть за собою у небуття ще й унікальні пам’ятки радянського модернізму.

Проект Soviet Mosaics in Ukraine вже два роки займається документуванням радянських мозаїк, які, за словами кураторки проекту Євгенії Моляр, несуть не лише ідеологію, але й мистецтво, становлять "багатогранне та контраверсійне явище з епохи, яка вже відійшла". Народна артистка України та громадська активістка Галина Яблонська стверджує, що серед об’єктів української школи монументального мистецтва радянської доби є справжні пам’ятки, які треба зберегти хоча би у музеї.

Мозаїчне панно на фасаді ККЗ Україна у Харкові

Мозаїчне панно "Любіть книгу, джерело знань", 1969 р., фасад школи  №82, Київ

Про створення музею радянської окупації нещодавно заговорили й у Києві. Частину "експонатів" обіцяв забрати також музей у Пирогово. Панно, мозаїки, вітражі та пам’ятники мають опинитися на справжньому "звалищі історії", даючи надію на гідне підбиття підсумків епохи, з якою Україна так довго і так болісно прощається.