Чемпіон світу Жан Беленюк: Влада не поважає чемпіонів, тому після Ігор-2016 багато з них покинуть Україну

- Такого вдалого виступу, як на цьогорічному чемпіонаті світу - чотири медалі, українські класики ще не знали. На вашу думку, чому? Чим підготовка до цього старту відрізнялася від минулорічних?

- Мені складно дати чітку відповідь на це запитання. Багато факторів впливали на нашу підготовку - зміна правил і тренерського штабу збірної. Не знаю, що саме зіграло вирішальну роль, і команда так вдало виступила. Як готувалися наші класики раніше – не можу сказати, бо в дорослій збірній всього три роки. Для мене це був другий чемпіонат світу серед дорослих. Минулого року був третім, а цього року виграв.

- Майже всю свою спортивну кар'єру ви боролися за іншими правилами, які панували в боротьбі два олімпійські цикли. Нововведення, а практично – повернення до того регламенту, який був до 2005 року, вам теж більше до душі, як і всім віковим борцям?

- Ті правила, що передували теперішнім, точно не йшли на користь самій боротьбі. Вона була невидовищною. Глядачі навіть не розуміли, чому один з борців виграв, не зробивши жодного прийому. Особливо під час циклу перед Олімпіадою-2008. Тоді на боротьбу в стійці відводилася одна хвилина, за яку нічого зробити не можна. Все вирішувалося в партері. Тому треба було щось змінювати й урізноманітнювати. Насправді ж, нічого нового не придумали, повернувшись до того, що було. Все стало на свої місця – з'явилися прийоми, боротьба стала набагато видовищнішою і яскравішою. Самому стало цікавіше і боротися, і дивитися.

- Яка публіка в Лас-Вегасі і чи вдалося вам її завоювати?

- Американці, звісно, вболівали за своїх. Другий принцип їхніх симпатій – яскрава боротьба. Сподіваюся, що мені вдалося покорити їхні серця. Принаймні у фіналі я провів ефектний кидок – "кочергу". Після перемоги була тривала фотосесія з шанувальниками боротьби. А мій суперник Рустам Ассакалов з Узбекистану, до речі, до фіналу всіх "порозбирав" – дуже гарно і видовищно.

- Ви, мабуть, діяли грамотніше, економлячи сили на найважливішу сутичку?

- Та Ассакалов зберіг сил до фіналу набагато більше, ніж я, адже перемагав суперників достроково.

- Деякі спортсмени розповідають, що передчувають свій вдалий виступ. А які відчуття були у вас зранку 9 вересня?

- Зі мною така історія  трапилася. Після сніданку я пішов до номера за речами – через півгодини мені треба було вже розминатися в залі. Біля дверей кімнати зрозумів, що загубив електронний ключ. На рецепшині я не міг довести, що дійсно живу в цьому номері, адже в базі прописали в кімнаті лише одну людину – мого сусіда Діму Цимбалюка. Я кажу: "Ви що – смієтеся? У мене боротьба за півгодини, а ви мене напрягаєте своїми ключами. Пошліть зі мною когось". Зрештою, вони відправили зі мною одного з охоронців, який бісив мене своїм нешвидким кроком. Словом, ранок перед змаганням був напруженим. Але, очевидно, така встряска благополучно вплинула на результат. Єдине, за що переживав – що з наших хлопців я боровся сам у цей день. Всі вже виступили. Разом зі мною боролися ще дівчата, але це не те. Вони між собою тренувалися. А мені доводилося самому налаштовуватися на сутички тим часом ,як мої товариші по збірній вже відпочивали і веселилися.

- І з ким же ви розминалися перед поєдинками?

- З одним з тренерів нашої збірної – Володимиром Шацьких. Він ще недавно сам виступав. До речі, був чемпіоном світу-2006, і я в нього перейняв цю естафету. Він якісно зі мною розминається. Наприклад, якщо перша сутичка з сильним суперником – то і розминка відповідна, щоб я добре продихався і на килим виходив у повній бойовій готовності. Якщо ж конкурент не надто технічний і досвідчений, то дорозминку переносимо вже на саму сутичку.

- Що змінив титул чемпіона світу у вашому житті?

- Абсолютно нічого. У нас була запланована зустріч з мером Києва Віталієм Кличком. Тренери, міністр спорту і президент Асоціації спортивної боротьби України Ельбрус Тедеєв хотіли порушити питання щодо мого житла. Але таке наплювательське ставлення з боку влади – взяли і перенесли зустріч. Таке враження, що цей результат – золота медаль чемпіонату світу – нікому не потрібен. Дуже неприємна ситуація, яка всіх нас засмутила. Я розумію, що вони зайняті, вибори і так далі. Але ми небагато часу відберемо. А по-друге, я думаю, що до мера не щодня чемпіон світу приходить. Тим паче, що це лише третя золота медаль з греко-римської боротьби за всю історію незалежності України. Я вже не раз говорив про те, що живу в однокімнатній квартирі з мамою. А напарник Кличка забудовує пів-Києва. Не думаю, що однокімнатна квартира для них – така вже проблема. Я ж прошу собі хороми. Той же Кличко свого часу, коли був спортсменом, отримував квартири. А зараз всі посилаються на бойові дії і біженців. Таке враження, наче останнім направо і наліво роздають житло. Про що тут говорити? Плачевна ситуація – от і все.

- А вас самого і ваше оточення ця перемога змінила?

- Я розумію, що моя мета ще попереду. А титул чемпіона світу знаходиться по дорозі на вершину Олімпу.  Звісно, я мріяв стати чемпіоном світу. З одного боку, це принесло деяке розчарування – бо це в нашій країні нікому не треба. З іншого ж боку, є гордість за себе, весь наш колектив. Здається, ми рухаємося в правильному напрямку і нам вдається дещо зробити. Двоякі в мене відчуття.

- А що повинно статися у вашому житті, щоб ви відчули себе "зіркою"?

- Від держави має бути нормальне заохочення і ставлення. Ніхто особливо не цікавиться моїм становищем й умовами. Міністр спорту Ігор Жданов щось пише у Facebook, що зробили. Наприклад, заборонили використовувати своїм офісним клеркам антивірус російського виробництва. Інколи послухаєш – просто маячня. Що тут казати… Ви ж розумієте, не просто так спортсмени переходять виступати за інші країни. Їм набридає дивитися на це свавілля, де їх взагалі не поважають. Вони посилаються на наш патріотизм. А ми повинні впроголодь жити і тільки на самому патріотизмі виїжджати? У нас не Радянський Союз, а вже 21-ше століття. Вже змінилося покоління спортсменів, які розуміють, що треба заробляти зараз, щоб після завершення кар'єри мати засоби для існування – бізнес розвинути, сім'ю поставити на ноги. А у нас як виходить : грубо кажучи, 20 – 30 років віддаєш українському спорту, а потім у тебе взагалі нічого немає. Що я буду дітям казати? Що я чемпіон світу? Вони мені скажуть: "Смисл твоїх досягнень, якщо ми і досі живемо в однокімнатній квартирі?"

- Скажіть, чи є ви "зіркою" в рідному Києві і своєму будинку?

- На вулицях чи магазинах мене потихеньку вже впізнають. Та, думаю, це через колір моєї шкіри - я добре запам'ятовуюся. Я в принципі кидаюся в очі, і люди придивляються. Часто підходять і кажуть, що бачили мене. Мій район постійно за мене вболіває. Коли гуляю з собакою, мене постійно запитують, коли наступні змагання. На районі я найпопулярніша людина в спортивному плані. Вони всі дивуються, що й досі мені не дали квартири. А що я їм можу відповісти? Мені набридло виправдовуватися чи пояснювати, чому так. І яка адекватна людина після цього відправить свою дитину професійно займатися спортом? Вони бачать мій приклад. Президент і прем'єр мають думати про здоров'я нації теж. Ми, борці, звикли судити за діями, а не за розмовами. А зараз, крім них, нічого немає. Принаймні змін на краще я не бачу.

- А наскільки вистачить у вас терпіння вигравати медалі за Україну?

- Ну, якщо нічого не зміниться, то максимум – Олімпійські ігри-2016. Кажу відверто. Після Олімпіади розійдеться багато спортсменів, дуже багато. І не призерів міста, а топові атлети. Наприклад, той же чемпіон світу та Європи зі спортивної гімнастики Олег Верняєв. Після Ігор у них повністю розв'яжуться руки. От тоді і подивимося, яким буде відтік українських чемпіонів.

- На чемпіонаті світу-2015 представники інших країн пропонували вам свої умови і премії?

- У мене є пару пропозицій. Після чемпіонату світу з'явилася ще одна. Та я поки не розголошую їх. Я все одно не думаю про це, бо поки що це не актуально.

- Якщо влада виділить вам квартиру в столиці, це збереже вас для українського спорту?

- Це стане вагомою причиною для того, щоб я задумався. Поки що нічого немає, що змусило б мене лишитися в українській збірній після Олімпіади. Дивіться, який парадокс. Я був призером чемпіонату Європи-2012 й отримував 10 тисяч гривень – зарплата і президентська стипендія. Це було більше тисячі доларів. Зараз же я як чемпіон Європи і світу маю трохи більше трьох тисяч гривень – 150 доларів.

- А де ж стипендія за бронзову медаль чемпіонату світу-2014?

- Звісно, мала б бути. Та починаючи з чемпіонату Європи-2014, я не отримав жодної копійки стипендії. Мені кажуть, що там вийшла неув'язка. Стипендію не всім почали видавати, і там утворилася черга. Зараз отримують гроші атлети, які показували результат ще у 2013-му. Гривня втричі впала, а стипендії видають по старому курсу. На прес-конференції міністр запевнив, що подвоїть премії: за золоту медаль чемпіонату світу вручатимуть не 50 тис грн, а 100 тис. Цікаво, а чому раніше він цього не зробив? Хіба раніше це не було зрозуміло? Треба тільки тицьнути пальцем, що це мало. Мені цікаво, чим керуються ці люди. До того ж, можливо, наступного року я в же не буду боротися і мене це підвищення не цікавить.

- Якби ви могли обрати країну свого народження, що це була б за держава?

- Однозначно, США. Там ти впевнений, що за тобою стоїть величезна країна, яка будь-кого порве за тебе. Там людина впевнена в усіх галузях – від медицини до судочинства. А тут в кожній інстанції на тебе чекає якийсь підступ чи розчарування. Постійно ходиш, як по лезу ножа. Не знаєш, де тобі можуть підсунути свиню.

- В одному з інтерв'ю ви розповідали, що ніколи не були в Руанді – батьківщині свого батька. Можливо, зараз, коли ви чемпіон, африканські  родичі спробували вас відшукати?

- Ні. Я з ними не спілкуюся і не знаю, які там родичі в мене є. В Україні теж не маю рідних. Моя бабуся народилася під час голодомору, у неї було багато сестер і братів, але вони всі розгубилися. Бабуся росла в прийомній сім'ї.

- Нерідко наші борці після сезону виступають за клуби, зокрема, німецькі. Мабуть, вас теж запрошують?

- Так, виступаю за німецький клуб. Наразі ж перебуваю в Кореї на  Всесвітніх іграх серед військовослужбовців. Я ще минулого року пообіцяв своєму "військовому" тренеру, що виступлю на цьому турнірі. Квитки купили ще влітку, тому відмовитися від участі вже ніяк не міг. Звісно, мотивація вже не така серйозна, як на чемпіонаті світу. Конкуренти на цих змаганнях є, але рвати себе не буду.

- То ви встигли відпочити по завершенні сезону чи ще тільки плануєте?

- Відпочинок був нетривалим. Через тиждень після чемпіонату світу поїхав виступати за клуб, тому розслабитися не міг дозволити. Можливо, ближче до нового року організую відпустку.

- Як ви ставитеся до жіночої боротьби?

- Якщо чесно, не дуже серйозно її сприймаю. Погано, що в нас на Олімпіаді забрали одну вагову категорію, щоб віддати цей комплект нагород жінкам. Раніше борці змагалися на Іграх у семи категоріях, а жінки – у чотирьох. Тепер же всі види боротьби – вільна, класична і жіноча – матимуть однакову кількість олімпійських категорій – по шість. Дивитися на жіночу боротьбу – таке, на любителя. Мені, до речі, доводиться. Тому що чемпіонати світу і Європи проводяться для всіх стилів разом. Я знаю світових лідерів серед жінок – японку Саорі Йошиду, яка вже виграла 13 чемпіонатів світу. У нас сильні Юля Ткач, Аліна Махиня, які є чемпіонками світу минулих літ. Та я б не хотів, щоб моя донька займалася боротьбою.

- Ви розповідали, що в дитинстві на вас частенько тицяли пальцем. А зараз, коли в українських збірних з різних видів спорту частенько трапляються темношкірі спортсмени, ситуація змінилася?

- Реакція дитини і дорослої людини на одне й те саме – різна. Може, раніше я гостріше сприймав подібні речі. Зараз мені набагато простіше з цим миритися. У мене ставлення до цього зараз інше. Раніше почувався гидким каченям, а зараз я розумію, що ці люди просто такого ніколи не бачили, їм цікаво, а дехто просто не вихований. В принципі, по місту їжджу на машині, тому по вулицях рідко ходжу.

- Як правило, спортсмени не хапають зірок з неба в школі чи інституті. А яким ви були учнем чи студентом?

- Коли почав займатися боротьбою, мої успіхи в школі почали знижатися. А до третього класу був відмінником. Потім, поєднуючи тренування з навчанням, став хорошистом. Проте школу закінчив без трійок. Вчителі, звісно, мені йшли назустріч, зважаючи на мої спортивні досягнення. Студентом теж непоганим був. Я багато запам'ятовую з лекції. Навіть якщо чогось не знав, то міг заговорити викладачу зуби. Може, зараз цей талант у мене і пропав. Я закінчив столичний Інфіз: перша освіта – тренер, друга – спортивний психолог. А зараз ще навчаюся в МАУП на факультеті управління бізнесом.

- Як вас називає мама, друзі, колеги?

- Жаном. А в соціальній мережі не можу поміняти "Ваня" на "Жан". Мама хотіла, щоб моє ім'я відповідало зовнішності, і мала пару варіантів. Бабуся ж була проти, проте погодилася на Жана, бо могла б називати мене Женею. Вона померла у 2004-му, а до цього так мене і кликала - Женя.