Народні герої в політиці, або Казус Савченко

За неповних 3 місяці перебування на волі льотчиці Надії Савченко вдалося здавалося б неможливе, пройти шлях від всенародної героїні, до м’яко кажучи, нестриманого контроверсійного політика (якщо взагалі не агента, чи то безпосередньо Кремля, чи то тільки Віктора Медведчука).

Проте особливостями біографії та політичного шляху Надії Савченко нехай опікуються її майбутні біографи. Куди цікавішим є те, як люди, які, здавалося б, ну зовсім не мають жодного стосунку до політики, туди потрапляють. Скільки б в Україні не говорили про мужність, героїзм і відвагу, але політик, це в першу чергу людина відповідальна за інших, за виборців, за громадян - представник нації.

Для політика куди більше потрібна мудрість, витримка і мужність, ніж героїзм, прагнення загинути і тяга до ризику. Такі якості і для солдата не завжди позитивні. Принаймні як каже бувальщина, чотар легіону січових стрільців Іван Цяпка ще в 1914 році вчив, що головне завдання стрільця є не вмирати за свій край, а робити так, щоб вмирали його вороги. З того часу багато води спливло, часи зараз інші, тож і пріоритети, змінилися.

Тим паче що українці хочуть нових облич в політиці, а взятися їм якось немає звідки, незважаючи на те що країна наче й немаленька. Тому поява льотчиці Надії Савченко, козака Михайла Гаврилюка, сотника Володимира Парасюка викликає чергову хвилю народного ентузіазму, мовляв, от тепер-то все піде по-іншому!

Спочатку і справді стає трохи веселіше. Нові депутати топчуть ногами корупціонерів, читають Конституцію, і навіть фантазують про те, що будуть робити, коли стануть диктаторами. Це все достойні заняття, проте ними можна займатися і не будучи депутатом. А для прикладу десь в школі, спортивній секції чи медитаційному клубі. Будучи героєм України, депутатом парламенту, можна знайти і більш цікаві заняття.

Наприклад, років 100 тому лідер незалежної Польщі Юзеф Пілсудський любив приказувати, що також може бити по морді, але це не зовсім його робота. Є й інші розваги.

Натомість українці можуть тішитися, що їм є на що подивитися. Хоча, так виглядає, що якийсь спеціальний курс етикету, етики та основ держави і права не завадив би не тільки героям і героїням України, але й усім обраним українцями депутатам. Можливо, у народних обранців просвітлилося б трохи в свідомості.

Проте переконати їх в необхідності такої подвижницької праці на ниві здобування знань буде непросто. Депутати апріорі відчувають себе розумними і освіченими, а якби трохи цікавилися американістикою, то могли б послатися на знамениту відповідь президента Джорджа Буша-старшого журналістам, які докучали йому якимось питаннями.

Так от, американський президент влучно зауважив, мовляв, якщо ви всі такі розумні, то чому президентом обрали мене? Українські депутати можуть не посилатися на американський (чи будь який інший досвід), а просто послати, але це справи не вирішує...

Можна скільки завгодно мріяти про нові обличчя в політиці, тільки ті обличчя крім новизни повинні мати певну кваліфікацію, освіту і життєвий досвід. Як не крути, а політика - це друга професія, куди в нормальній державі потрапляє той, хто сягнув хоч якогось успіху в першій. В парламенті трошки запізно братися за вивчення Конституції та й побивати противника ногами, чи просто розгулювати босяка, м’яко кажучи, дещо недоречно.

Можна бути чесним, непідкупним, відважним, героїчним, але без знань, життєвого досвіду і розуму все це нічогісінько не варте.

Хоча, можливо, враховуючи, що Україна надзвичайно волелюбна країна, то кожен може собі розважатися як завгодно, з тією лишень різницею, що пересічні громадяни переважно в межах закону, а народні депутати, як цього тільки душа забажає. Проте виглядає так, що проблема далеко не в індивідуальних звичках народних обранців, а в системі соціальної мобільності, інакше кажучи, в тому, яким чином пересічні українці роблять кар’єру, зокрема політичну.

Років зо 30 тому, коли Україною керувала комуністична партія, процес цей плановий і керований. Активних комсомольців, передовиків виробництва залучали до партійних лав, посилали вчитися і просували на керівні посади. Основний вибір робило вище начальство. Але керувати як Бог на душу положить можливості не було.

По-перше, країна була офіційно атеїстична, тому доводили, що Бога нема і покласти на душу він нічого не міг. По-друге, були правила. Кандидат нагору повинен був мати чисту біографію, ну і певні фахові якості, ну і звичайно бути гнучким, вміти прилаштовуватися до партійної лінії. Без конкуренції, коливаючись з лінією партії дійшли спочатку до застою, потім довелося проголошувати перебудову, вільні вибори, і якось цього вже радянська держава не пережила.

Щоправда, свято конкуренції на виборах тривало недовго. Нормально, без партійного контролю вибори в Україні пройшли всього лишень двічі: в 1990-му, 1994-му роках. У ті буремні але славні часи, незважаючи на те, що виборча система була мажоритарна, можна було вигравати вибори не витрачаючи якихось колосальних грошей, щоправда, треба було працювати з людьми, буквально стоптуючи округ ногами, перейматися проблемами мешканців, завойовувати авторитет, вчитися домовлятися, переконувати виборця. Це процес непростий. Та й з депутатами, які відчувають за собою реальну підтримку людей, партійному начальству спілкуватися непросто.

Тому вже в 1997 році вирішили, що для більшої демократії треба розвивати партії і запровадити пропорційну виборчу систему, або інакше кажучи, щоб українці голосували не за конкретного кандидата, а за список, складений партійним начальством. Відразу повністю партійну систему запровадити не вийшло, тому зробили змішану, пропорційно-мажоритарну.

Партійне начальство отримало можливість підбирати тих, кого собі забажає. Майже як за розвинутого соціалізму, тільки ще краще. Бо в незалежній Україні спростилися вимоги до самих претендентів – головне відданість керівництву, а решта то вже дрібниці. З округами теж вийшло недобре – вони збільшилися за розмірами, мало не в втричі, як наслідок, без великих грошей або підтримки партійної структури та бренду, там незалежному кандидату особливо ловити нічого. Так з тих пір і живемо. Зате, треба визнати, що партійному начальству зручно…

Свого часу, ще в 1930 роки іспанський філософ Хосе Ортега-і- Гассет говорив, що доля демократії в будь якій її формі залежить від дрібної технічної деталі – процедури виборів. Решта другорядне. Якщо виборча система успішна, механізм підпору відповідних людей працює, то все йде нормально, якщо ні, то все погано. Польський публіцист Станіслав Мацкевич-Цат казав трохи по іншому, але в тому ж руслі і переконував, що якщо в країні не належним чином працює система підбору кадрів, то така держава нагадує людину з хворим шлунком, жити вона може, але непросто.

І додавав, що поляки взагалі не люблять розумних і відповідальних керівників. «Культ чесного дурня, це єдиний загальновизнаний культ в Польщі», - писав Мацкевич-Цат. Не буде великим перебільшенням сказати, що такий культ побутує не лише серед поляків, але й серед інших народів, які колись входили до складу Речі Посполитої.

У нас в країні звикли критикувати фальсифікації на виборах, підкуп виборців – це цілком справедливо. Справа тільки за малим. Виборча система в Україні не забезпечує відповідного підбору кадрів на відповідальні посади, зокрема до парламенту, навіть в тому випадку, якби фальсифікацій не було зовсім.

Останні 20 років ми пожинаємо плоди історичного рішення, щодо зміни виборчої системи. І маємо в парламенті грошових мішків або партійних солдатиків, які коливаються з лінією партійного начальства, блокують трибуни, або б’ють один одного в морду. Це не випадковість, це просто така система, яка дозволяє підбирати відповідний людський матеріал.

Поки діють такі правила як зараз, то марно чекати, що в парламенті будуть сперечатися про Конституцію, про Бюджет, про податки, розмірковувати про те, як стимулювати українців до праці. Система підбору кадрів така, що українські депутати можуть тільки битися, плюватися, обливатися водою, ну, або голодувати. І все. Я любив казати свого часу ще один улюбленець українців, третій президент Віктор Ющенко: крапка. На цьому арсенал засобів впливу українських народних обранців можна вважати вичерпаним і сподіватися, що вони зможуть принаймні обговорити проблеми країни не доводиться.

Зрозуміло, вічно так тривати не може, проте поки що незрозуміло, що могло б примусити українську політичну еліту змінитися і застосувати інші принципи відбору до політичного класу, сформувавши новий закон про вибори. Ті ідеї, які наразі гуляють серед найпрогресивніших українських діячів, крутяться, як правило, навколо запровадження тотальної пропорції системи та ще й з відкритими списками, мовляв, щоб депутати були ближчими до людей, які самі будуть визначати, хто ж у списку перший, хто другий, а хто двісті двадцять дев’ятий. Проте, знову таки, яким чином примусити (чи загітувати) власників політичних партій погодитися на зменшення свого свавільного впливу, це вже інше питання.