"Європа різних швидкостей" і кінець української мрії

Ще зовсім недавно українці ображалися на главу Єврокомісії Жан-Клода Юнкера, який сказав, що на приєднання нашої країни до ЄС знадобиться не менше 20 років - вельми оптимістичний термін, якщо враховувати стан української економіки і суспільні уявлення про правила гри.

А констатація очевидного факту, що угода про асоціацію України з Європейським Союзом не містить згадки про перспективу членства викликала мало не звинувачення в зраді з боку єврооптимістів.

Але тепер всім можна заспокоїтися - і єврооптимістам, і європесимістам. На наших очах у Версалі, на саміті керівників Німеччини, Франції, Іспанії та Італії виникає абсолютно нова Європа - Європа різних швидкостей.

Про неминучість появи такої Європи говорили ще до британського референдуму про вихід з Європейського Союзу. Успіх супротивників ЄС на цьому референдумі тільки посилив позиції тих, хто стверджував, що не можна більше озиратися на небажання цілого ряду членів ЄС «поступатися суверенітетом»і не відмовлятися при цьому від щедрої фінансової допомоги з Брюсселя.

Прихильники більш тісного об'єднання європейських країн не захотіли жертвувати темпами економічного зростання і загальними підходами до політики заради амбіцій «дисидентів» - насамперед не дуже багатих країн Центральної і Південної Європи, виборці яких дисципліновано голосують за популістів і автократів.

Стало очевидним, що таке потурання призводить до посилення позицій популістів і євроскептиків в благополучних країнах Європи. Приклади в наявності - Марін Ле Пен і її «Національний фронт» у Франції, рух п'яти зірок в Італії, Герт Вілдерс в Голландії, Альтернатива для Німеччини і успіхи цієї партії на місцевих виборах в найуспішнішій країні ЄС. Достатьньо для того, щоб приймати рішення.

Якою точно буде Європа різних швидкостей, поки що не знає ніхто. Але ясно, що провідні країни континенту тепер будуть ухвалювати рішення про об'єднання власних зусиль й не озираютися на своїх сусідів на сході і півдні.

В результаті в ЄС виникнуть кілька клубів, розділені між собою різним розумінням зобов'язань. Перший - це «клуб Версалю», країн, які хочуть більш тісного об'єднання, політичної і бюджетної дисципліни. Другий - клуб багатих країн, які хотіли б залишитися в ЄС і не витрачати гроші на бідних. І третій - клуб бідних країн, які хотіли б залишитися в ЄС, не поступатися своїм суверенітетом - але отримувати гроші від багатих. А тепер, увага, питання - сусідкою якого клубу є Україна?

Ще кілька років тому було модно говорити, що наша країна спізнилася на потяг європейської інтеграції, в якому комфортно їдуть поляки чи румуни. Але польський або румунський квиток виявився квитком в третій клас. У першому класі з Версалю поїдуть додому зовсім інші європейці.

А це означає, що для підвищення класу подорожі нам потрібно буде діяти спільно. Стабілізація України, український ринок, українська робоча сила стають критично важливими для наших найближчих сусідів. Без нас вони так і залишаться бідними пасажирами Європи.

І ми тепер повинні відверто їм про це нагадувати. Але і нам необхідні наші найближчі сусіди - не менше, ніж ми їм. Без економічного і політичного взаєморозуміння України з Польщею, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Чехією та Болгарією ці країни так і залишаться околицею благополучної Європи, а ось ми так і залишимося економічної околицею неблагополучної Росії.

А з нашою європейської мрією - мрією про Європу комфорту - пропоную розпрощатися раз і назавжди. Ласкаво просимо в Європу важкої праці!