Чи треба давати слово негідникам

Трохи перечекав, поки вщухнуть перші пристрасті та всі сторони висловлять свої позиції в черговому клінічному випадку медіа-зради. В сенсі, запрошення на ефір одного з головних діячів режиму Януковича Андрія Портнова в День Соборності на телеканалі ZIK в програму «Хард-talk з Наталією Влащенко».

Позицій є традиційно дві. Одна – принципово-ліберальна, друга – патріотично-яструбина. Хоча брешу – є ще й третя, конспірологічно-піарна. Й, що парадоксально, перші обидві цілком мають рацію. Що аж ніяк не наближує нас до розуміння – чи можна надавати слово ворогам та негідникам в ЗМІ? Спробую відповісти на це питання.

Отже, спочатку давайте все ж пробіжимося по магістральних думках навколо цього кейсу. Кейсу запрошення в ефір на річницю перших смертей на Майдані людини, яка обіцяла цей Майдан в крові втопити. Й яка була чи не головним натхненником Януковича у його спробі силою переламати через коліно півкраїни. Почнемо з умовних лібералів.

Їх логіка наступна. Журналістика – це професія, представники якої покликані бути медіаторами між людьми і ньюзмейкерами. Їх робота – дати людям образ всього, що є, інформувати. А люди самі мають робити свої висновки та вибір. Журналіст має право брати інтерв’ю хоч в чорта лисого, якщо вважає, що в цьому є сенс. Це – суть професії. Понад те, журналісту самому може бути противно говорити з кимось. Але якщо ця людина представляє собою певне явище чи сукупність людей – то він має "померти за право цієї людини говорити". Самообмеження чи цензура є не допустимими, оскільки це прямий шлях до авторитаризму.

Чи правильною є ця логіка? На 100 %. Журналісти справді мають право надавати слово всім. Самоцензура є недопустимою. Портнов, якщо відкинути емоції – досить цікава з професійної точки зору людина з величезним інсайдом та ступенем залученості до процесів. До якої є купа питань. Інтерв’ю з подібним персонажем – безумовний успіх навіть на етапі згоди респондента на нього. Тут, звичайно, важливо, як саме це інтерв’ю потім буде проведене. Якраз вважаю, що Наташа Влащенко Портнова розкрити не змогла – що й не дивно, враховуючи, що юрист-авантюрист Януковича був присутнім в студії не фізично, а скайпом.

Окремі циніки йдуть ще далі й кажуть – хлопці, у журналіста є одна відповідальність – продати свій медіа-продукт. Й на моменті, коли ефір подивилися, газету купили, а статтю розшерили, будь-яка відповідальність закінчується. Тож, менеджер та ведуча каналу зробила якісну роботу. Піарнула ефір, його подивилися. Все – справу зроблено.

Тепер логіка друга. Найкраще її виразив блогер Роман Сініцин. «Хто не знає - Портнов радник Януковича, зам голови його АП, смотрящий за українськими судами. Архітектор усієї цієї ригівсько-донецької "правової системи". Хитрий і розумний ворог. Так звана "група Портнова" і далі прекрасно себе почуває в Україні. У нього повно друзів і симпатиків в вищих ешелонах влади і в регіонах і призначені ним кишенькові судді і далі вершать тут "правосуддя". А ще у нього вистачає "адвокатів" серед публічних і раніше здавалось би притомних людей. І грошей вистачає. І адвокатів за гроші. …В річницю розстрілу Нігояна та Жизневського на Грушевського, на медведчуковському каналі ЗІК вийшло інтерв'ю...

І не кажіть про журналістські стандарти і напів-тони. Їх тут немає.  Ні стандартів - ні напів-тонів. Є ми і є вони. Вороги».

Ця логіка вкрай проста і теж адекватна. Про що можна говорити з ворогами? Які давно й чітко виразили свою позицію. Які ніколи її не змінять, які мріють виключно про помсту. Які є уособленням негідництва. Правильно – ні про що. Совість є вищою за професійний інтерес. А в цьому випадку, говорити з Портновим – це все одно що говорити з Чикатилом. Тим більше, що в умовах інформаційної мови будь-яке надання інформаційного майданчику для прислужника ворога є ударом по боротьбі з ним. З ворогом не треба розмовляти – його треба перемагати та знищувати. Будь-які спроби розмови з ворогом є засобом його легітимізації. Тобто, деморалізуючим кроком до поразки. Абсолютно чітко й логічно.

Є ще й третя версія. Мовляв, весь цей хайп – це спроба відвернути увагу від попереднього й дуже негативного для іміджу телеканалу ZIK скандалу зі звільненням керівниці департаменту інформаційного мовлення та аналітики, ведучої проекту «Zіткнення» Роксани Руно. Яка, нагадаємо, звільнилася через спроби тиску на неї вищого менеджменту каналу із вимогами просувати особу Віктора Медведчука. «Дальше додумайте сами» - як казав Віктор Хфьодорич.

То, зрештою, хто ж таки правий у цьому срачі? Чи можна запрошувати ворогів до ефіру, давати слово терористам та злочинцям, чи варто журналістам цікавитися думкою закінчених волоцюг та моральних уродів, до числа яких без сумніву належить Портнов?

Чіткої відповіді тут нема. Я впевнений на 100 %, що якби під час Другої Світової британським чи американським журналістам випала б нагода поспілкуватися з Гітлером, вони б її не упустили. Інше питання, як саме був би представлений матеріал, що вимагала б цензура від нього, що б собі ставили за мету добитися від такої бесіди ці журналісти тощо. Те ж саме стосується Усами Бен-Ладена чи Абу Бакра аль-Багдаді.

Однак повторюся – ті, хто критикує Влащенко за сам факт інтерв’ю з Портновим, просто не розуміють різниці між журналістами та штатними пропагандистами. Скажу навіть більше – якщо завтра в автора цих рядків раптом виникла б нагода взяти інтерв’ю у Путіна чи Януковича – він би нею неодмінно скористався.

Правда, визнаю – метою цього інтерв’ю в мене були б не журналістські стандарти, а висміювання та знецінювання респондента. Але й тим не менш.

Слід визнати, що немає єдиної відповіді на питання – чи можна давати слово ворогу? Диявол, чи то пак відповідь, як завжди ховається в дрібницях. Тобто, контексті такого інтерв’ю. Й мети, яка ставиться. Поспілкуватися можна з ким завгодно. Питання тільки в тому – для чого, як і в яких умовах?

Головна неправота Влащенко полягає саме в неправильному контексті. Ні, я зараз навіть не про запрошення натхненника вбивств у річницю цих вбивств. Хоча й про це теж. Скоріше, про те, як саме було проведене це інтерв’ю, як воно було анонсоване, позиціоноване та прокоментоване. Найбільше несприйняття викликає той факт, що ведуча хард-ток-шоу поставила на меті просто бесіду з цікавою їй людиною. Не враховуючи особистість цієї людини. Тобто, з професійної точки зору, та й законодавчої, до неї нема жодних питань.

Питання, проте, в тому, що коли за мету ставиться просто хайп заради хайпу – виходить ось таке сумне насправді видовище. Адже повторюся, нічого сенсаційного, цікавого чи корисного Портнов не сказав. Ніяких реальних новин з його слів теж не вдалося вичавити.

Отже, по факту, інтерв’ю не вдале. Якби Влащенко принизила під час спілкування цього самозакоханого негідника – о, це б цитувала вся країна. Якби вона змогла його примусити до вибачень чи якихось одкровень – тоді теж всі би цитували й дивувалися. А так, й канал, й сама Влащенко витягла з цього хіба що улюблене заняття українського фейсбуку – срач.  

Коли ти спілкуєшся з ворогом, ти маєш розуміти, що без особистої позиції – ніяк. Не можна говорити з Портновим так, ніби це – звичайна бесіда зі звичайним собі політиком. Ні, я не кажу, що треба тикати факи, бризкати слюнями чи повторювати в якості слова-паразиту «скотиняка». Але дати зрозуміти, що ти спілкуєшся з цією людиною тільки через професійний обов’язок – треба.

Треба ставити собі за мету вивести таку людину на чисту воду. Інакше це навіть не цинізм. Просто нарцисизм та самомастурбація. Мовляв, а от бачите, а й я так можу, от дуля вам всім. Так що так – або контекст, або нафіг.