Віталій Портников: Кучма повертається до Мінську

Насправді ми, швидше за все, спостерігаємо процес перезавантаження олігархічної системи управління, як це, між іншим, в українській історії було вже неодноразово. І в це "неодноразово", до речі, входить і "електоральна революція" Віктора Януковича 2010 року, і обрання Петра Порошенка президентом країни після справжнього Майдану 2014 року.

Леонід Кучма з'явився в Мінську саме після обрання Порошенка з дуже простої причини - влада потребувала, з одного боку, консенсусу олігархів, а з іншого, людей, здатних на рівних говорити з представниками Кремля і з самим Путіним. Леонід Кучма міг здаватися ідеальною кандидатурою за декількома параметрами. По-перше, він не просто колишній «хрещений батько» всієї української олігархії, а й патріарх одного з найбільш впливових її кланів - клану Віктора Пінчука. По-друге, Кучма встановив неформальні відносини з російською політичною та підприємницької елітою ще у 90-і роки, коли велика частина нинішніх учасників політичного процесу ще не знала, що таке управління державою.

Але обидві ці переваги виявилися недовговічними. Коли консенсус олігархів - і їхній консенсус з Петром Порошенком - став розклеюватися, сама присутність Леоніда Кучми в Мінській групі стала не дуже потрібним ані для олігархів, ані для влади, ані для самого Леоніда Даниловича. Крім того, виявилося, що ті зв'язки, які встановив Кучма, могли реально допомогти в ситуації, коли політичний порядок денний визначав єльцинський клан і близькі до нього групи. А від путінського клану Кучма виявився нескінченно далеким ще в останні роки свого правління - і тут він явно не міг бути ефективним комунікатором. Зате до цього клану був близький Віктор Медведчук – він вибудував з путінцями особливі відносини якраз у останні роки перебування Кучми при владі. Біда тільки в тому, що якщо Кучма все ж таки сприймав себе як українського медіатора, який повинен знайти взаємовигідний компроміс на переговорах з Кремлем, то Медведчук, скоріше - медіатор Кремля, який шукає компроміс на переговорах з Києвом. Так обидва українські переговорника, що мають авторитет в Москві, виявилися, по суті, абсолютно неефективними. І відхід Кучми з Мінської групи був на цьому тлі абсолютно логічним. Він демонстрував крах олігархічного консенсусу і нездатність колишнього президента вплинути на Кремль.

Повернення Кучми в Мінську групу означає, принаймні, те, що консенсус українських олігархічних угруповань – хоча б з питання взаємодії з Москвою є відновленим, Зеленський стає його гарантом, Кучма - його символом. Однак можливості другого президента з точки зору організації ефективного процесу взаємодії з Кремлем від цього не посилюються просто тому, що за цей час в Кремлі якщо щось і змінилося, так в гірший для Кучми бік. І, зрозуміло, сам Путін буде завжди зацікавлений в тому, щоб Кучму, якого він сприймає як представника "єльцинських", врівноважував "його" Медведчук. А публічне повернення до переговорного процесу Медведчука - явно не те, що може дозволити собі новий президент. Принаймні, поки що.

І саме тому повернення Кучми в Мінськ - сигнал насамперед внутрішньополітичного характеру, закликаний продемонструвати, що частина українських олігархічних еліт готова до консолідації навколо нового президента. І так, це важливий сигнал і для Кремля, він повинен переконати Путіна, що українська влада після президентських виборів стабілізується і у неї є впливові прихильники.

Інше питання - які висновки Путін зробить, коли отримає такий сигнал і чи є він зацікавленим у такій стабілізації.