Спроба апології визнаного

Особисто я дещо остерігаюся багатообіцяючих заяв владоможців, коли йдеться про пошанівок і популяризацію пам'яті знакових постатей. По-перше, слова ці мають ознаки чергового "відбувайла", оскільки лунають раз у п'ятдесят, а то й сто років. По-друге, щирість урядних декларацій дає підстави для сумнівів, оскільки рівень побутової ерудованості наших провідників подекуди катастрофічно дисонує з тезами, які готуються "яйцеголовими" з їхніх канцелярій. Зрештою, й останні не є надто сумлінними, бо, погодьтеся, проводити історичні паралелі між Іваном Франком під час ювілею і іспанським каудільо Франциско – хай останній вчинив правильно і показово, поєднуючи країну, – не вельми смачно та делікатно.

Мої остороги спричинені, насамперед, кон'юнктурщиною, якою відгонить від намагань відшукати у спадку непересічних особистостей потрібні моменту риси, цитати і думки. Ця кон'юнктура неминуче спрощує, схематизує справжній портрет геніїв, спотворює багатогранність вимірів і обширів їхнього світовиду. І це суперечить надзавданню нашого часу, – усунути совєтські стереотипи, спробувати зламати практику ідеологізації всього і вся задля домінанти сенсорного стандарту.

Коли мова про Франка, – Івана Яковича, безсумнівно, – то мої остороги міцнішають, позаяк рівень його особистості і динамічність підходів до будь-якої проблеми тогочасного світу марно було б намагатися увібгати у якісь визначені рамки. Саме динаміка і постійний релятивізм Франкового підходу до явищ і подій можуть загнати до глухого кута укладачів майбутнього, обіцяного ще Ющенком, академічного стотомника Каменяра. Бо серед його оцінок, розсипаних у газетних публікаціях, нотатках, рецензіях і епістолярії подибаємо убивчі характеристики середовищ, з якими навіть нинішня українська влада будує стосунки за принципом: "дмухай на холодне". Причому, серед цих чинників – не тільки закордонні чи ідеологічно несумісні із нинішніми вітчизняними практиками. Поважнішою обставиною є тяглість традицій сьогоднішніх владців, з попередниками яких затято дискутував Франко, і спадкоємців "галицьких хрунів", дивовижно збережені екземпляри яких подибуємо чи не у всіх "клубних закладах" місцевої еліти. Я не кажу вже про клерикальні кола, яким не припаде до смаку ретельний і повноцінний виклад усього спектру франкового доробку.

Відсилати укладачів майбутнього академічного супервидання до Хосе Ортега-і-Гассета з його теорією "контура" між сутнісним і довкіллям мені, дилетантові, не личить. Але що спроби м'якої цензури, безсумнівно, будуть, не виникає сумнівів. Залишається лише апелювати до сумління науковців і наголошувати саме на "академічності" видання, тобто на його вузькому призначенні для фахівців і дослідників.

…Незабутня Віра Франко, – онука Івана і донька Петра, – любила розповідати про свої походи на Панський (Галицький – Авт.) базар у пошуках "фіалкового варення". Цей кулінарний лігумінок давно зник не те що з яток нинішніх підприємливих львів'ян, але й з пам'яті споживачів, принаймні, двох поколінь. Пошук "смаколиків" серед направду гігантської спадщини Франка триває й донині. На прилавках крамниць, до прикладу, чудові видання про Каменяра. Але коштують вони до... півтисячі гривень. Чи може пересічний українець дозволити собі таку розкіш? Чи може сільська бібліотека мріяти про майбутнє академічне видання Франка? "Фіалкове варення" та й годі…