Ефект бумеранга

Не можна ставити спектаклі зі зміями перед тими, хто боїться плазунів. Акуратність у політиці, особливо вітчизняній, сповненій інтриг і підступів, – вельми важлива. Бо за її відсутності й справді добрими намірами можна вимостити дорогу до пекла.

Але політики – нерозважливі люди, коли йдеться про перспективи осідлання влади. Особливо, коли влада – ось вона, сягни рукою, і схопиш, однак різні процедури, голосування, консенсуси не дають цього зробити. Тоді за п’ять хвилин державці починають гарячкувати і припускатися помилок, яких воліли б взагалі уникнути.

Й справді, – викрити корупцію у новій країні, – чи не шляхетна ціль. Без сумніву. Довести те, про що говорять не один рік, що, коли вірити Президентові, є його головним мотивом сьогодні. Не просто ще раз розказати про факти, але показати механізм того, як це відбувається, головних дійових осіб, спробувати покарати їх належним чином. Чи не добрий урок для спільноти, чи не спроба продемонструвати бажання виконати те, що обіцялося?

Але є одна проблема. Борці за чистоту чиновницьких лав можуть нарватися на ефект бумеранга, а, оскільки, їхні опоненти не є, скажемо так, надто делікатними особами, то «люстраторам», мабуть таки, слід бути готовими відмиватися від власноруч завареної каші, бризки з якої потраплять на їхні білосніжні светерики.

Нинішній український політикум через різні причини, у тому числі й ментальні, – вибухово небезпечна суміш, така собі «санта-барбара», тільки значно масштабніша, скандальніша і до того ж криміналізована. Чимало постатей, яким би дуже хотілося виглядати поважними і благородними, ладні віддати за це чи не всі свої статки. Але їхній дотеперішній шлях сповнений зрад і колаборації, угодовства і стукацтва, підлоти і брехні. Я навіть не хочу тут аналізувати, скільки різнобарвних партквитків тримали у нагрудних кишенях довгожителі української політики, оскільки наш читач, можливо, вже й не пригадає назв штучно зліплених структур, диванних гуртків на догоду політичним амбіціям, задля втілення чиїхось інтересів, чи для перемоги того чи іншого «боса».

І треба бути наївним, щоб легковажно міркувати: всі про все забули, заклопотані іншими, нагальнішими справами. Треба бути або викінченим оптимістом, або ж не менш невиправним циніком, щоб у просякнутому корупцією суспільстві видавати себе за альтруїстичного борця зі злом. І варто пам’ятати, що у ворожих штабах є сейфи з товстенними папками компромату, що оскаржені у спробі підкупу й не задаватимуть собі труду, щоб виправдатися, а просто вилиють на голови своїх кривдників казани нечистот.

Проблема навіть не у тому, що комусь несподівано для себе, доведеться відмивати свою репутацію. Проблема в тому, що це вже буде репутація не окремої партсили, а структур, представники яких потраплять у владу. Автори експерименту не враховували цієї обставини, а ще того аспекту, що морально вони ставлять себе в рівень з опонентами, яких хочуть принизити і дифамувати. Виявилося, що Бенджамін Франклін мав рацію, коли казав, що в річках і поганих урядах зверху плаває найлегше.