Поки триватиме війна…

…нам залишається лише один вибір: боротися, причому, так, аби зберегти у своїх душах частку людськості, співчуття і віри.

Зміст

Усе решта – додасться потім, коли поконаємо кривавого Молоха, нацькованого самовпевненими карликами, здається, на весь світ.

Скільки б не переконували нас у тому, що агресора можна умилостивити, укоськати, змусити до миру дипломатичними чарівними паличками політичних факірів, маємо жити з переконанням, що цього не станеться. Ті, хто розв’язав цю війну, десятки літ поклали заради однієї параноїдальної ідеї – знищити нас, знищити Україну, стерти з лиця землі саму згадку про «державу-фейк», як вони її називали у застільних розмовах. Ті, хто через обставини, змушені були вислуховувати схожу маячню, не надто перечили, бо Україна тоді направду видавалася їм незрозумілим сірим тереном, позбавленим суб’єктності, нації, врешті-решт вирозумілих амбіцій.

Тепер агресор нарешті взявся за втілення своєї заповітної мрії. І, певна річ, не зупиниться перед жодними засторогами. Навіть якщо мова йтиме про його власне фізичне існування. У цьому сенсі він мало чим відрізняється від шахіда-фанатика, лише в останнього у поясі вмонтовано певний еквівалент звичайної вибухівки, у Путіна ж і К – чи не найбільший у світі ядерний потенціал. Його речники, - шизофренічні жиріновскі, затуліни, проханови, - вже й не приховують цього останнього аргументу свого патрона, і лише наївний може зараз розводитися про те, що їхні спічі – то лише голослівний шантаж, не більше.

…А тим часом, - після макабричного, сповненого смертей і 300-х, затишшя, - війна повертається. Не лише новими повістками для мобілізованих, не лише десятками обстрілів з боку бойовиків. Не лише батальйонними тактичними групами, що перетинають кордон суверенної держави, навіть не криючись. Цього разу кремлівські стратеги вдалися до цинічного використання ісламської карти. Гляньте на картинку грозненського «маршу проти Шарлі», послухайте, як Рамзан Кадиров транслює вину французьких журналістів не тільки на вірних пророка Мухаммеда, але й на… весь 140-мільйонний російський народ. Світ змушений прийняти цей божевільний виклик, попри його абсолютну абсурдність, але ми, - ми мусимо пам’ятати, що перебуваємо на передовій, що на нашому Донбасі вже орудують банди «кадировців», а, отже, озвучена у Чечні погроза, у першу чергу, адресована нам з вами.

Війна проти всіх і вся повертається блюзнірським мавпуванням солідаристського хештегу із жертвами терористичних актів у Парижі та Волновасі. #Я – Валєра, - так ідентифікують себе тисячі росіян (навряд чи всі з них – «ватнікі») із головорізом Пєрм’яковим, який забрав життя цілої Богу духа не винної вірменської родини у, здавалося б, мирному містечку Гюмрі. Що робити у такому випадку світові, налаштованому жити за нормальними людськими законами? Оголошувати терористами усю націю? Переконувати зазомбованих імперською еболою? Чи знову укотре «висловлювати глибоке занепокоєння» і відтак ховатися у мушлю ненадійного власного комфорту? Ненадійного за визначенням, оскільки хто дасть нині гарантію, що #Я – Валєра не втілиться у якомусь навіженому вихідцю з російської глибинки із шенгенською візою в паспорті?

Та попри все, поки триватиме війна, мусимо не втратити того, про що я писав на початку цих нотаток. Бо якщо станеться непоправне, і ненависть та злість візьме гору в наших душах, - чим, скажіть, ми відрізнятимемося від маніяків, що ніяк не нап’ються людської крові?

2026, неділя

7 червня