Алегорії і знаки

 

Український політикум забавляється у містику. Квапливі арешти корумпованих міністрів з революційного уряду, полюбовна оборудка олігарха з олігархом (президента і екс-губернатора) означені символами, які ще довго трактуватимуть ясновидці з довколавладних кіл. Фейсбучні епоси «фанів» і «ботів» з обидвох сторін ще відгукнуться декому з високопосадових юзерів і штатних політтехнологів, але й вони достатні для того, аби зрозуміти, що все повертається до притаманної українському контексту звичної формули «політик – пахолки».

 

"Часами у реальній історії величезні причини виявляються у нікчемних фактах, а грандіозні факти виявляють нікчемні причини", – писав у "Сповіді відступника" знаний автор терміна "homo совєтікус" Олександр Зінов'єв. Тут не будемо давати оцінок величин причин і фактів, зауважимо лише, що алегористика політиків зумовлена направду дивним періодом вітчизняної історії, який, на мою думку, таки матиме вислідом нову якість влади.

 

Опонентам «з верхів» важить на тому, аби дошкулити одне одному. Хтось робить це це по-майданному прямо і без зайвих викрутасів, хто із застереженнями, цілком усвідомлюючи наслідки однозначних фраз. Такі пробують урезонити "самураїв" натяком на відносність усього під сонцем. Конституційна реформа, яка нависла дамокловим мечем, без сумніву, є "грандіозним" наслідком. Але, на думку "радикалів", вона зумовлена вона "нікчемними" причинами. Натяк більш ніж прозорий: будь-який порух у бік зволікання зі змінами Основного Закону, будь-яка спроба перевести конституційну реформу у русло «говорильні», референдумів, як оте планує чинний прем’єр, зле позначиться на опінії європейських структур. А, значить, може завершитися традиційно для України…

 

Ця фатальна сув'язь – наслідок кон'юнктури і подвійних стандартів, які стали звичними в арсеналі вітчизняної політики, і вони, мабуть, найбільше, вадять будь-якому поступові держави. Давнє, ще Кучмове трактування системи рівноваг і стримувань дійшло у ситуації з конституційною реформою свого апогею, і нинішнє тупцювання на місці, завзята імітація змін є відповіддю на здавалося б риторичну фразу колишнього президента про те, що він хотів би побачити Україну без нього.

 

Тут маємо справу не з банальною недовірою властьімущих та їхніх опонентів. Тут – хронічний острах радикальних кроків, які можуть інспіруватинепередбачуваність суспільних реакцій. Звідси й численні технологічні прийоми, намагання переграти одне одного посередництвом правничої казуїстики, привентивні удари з наміром з'ясування можливих тактичних кроків з-поза політичних барикад. Якщо в часи Леоніда Кучми говорилося про класичну "візантійщину" з її фаворитизмом, підступами та зрадами, то зараз ця "візантійщина" набула рис, притаманних середньовічним дворам Європи, посилених досвідом демократичних режимів не найкращого штибу.

 

Чим можна залякати молоду демократію? Ясна річ, примарою диктатури. Тут довго не мудрують, наголошуючи на тому, що будь-які операції на тілі Конституції можуть обернутися тоталітаризмом. Виглядає страшно, але трохи кумедно. Знано, за яких умов ухвалювався чинний Основний Закон, знано також, як філігранно зневажають його вимоги, використовуючи шпарини, закладені у "тілі" Конституції. До того ж, якщо вже зовсім відверто, то «фаталісти» могли б і деталізувати, кого бачать майбутнім диктатором.