До другої річниці Слов'янська

Два роки тому мене годині о 12-й дня розбудив дзвінок. Я того ранку повернувся з Донецька і ліг відсипатися. Залишився там на день довше, ніж планувалося, бо на шахті імені Скочинського сталася аварія і загинули люди. Довелося розбиратися.

Уже забув хто телефонував. Питає: «У вас там війна?». «Де у нас?». «На Донбасі?». «Яка війна? Я в Києві». «А ти нічого не знаєш? У Слов’янську стріляють». 

Я вистрибнув з ліжка і підскочив до компа. Почитав і зрозумів, що почалася справжня війна. Відчув прикрість, що чи не вперше з початком Майдану перебуваю не в епіцентрі подій. Став читати твітер, слухати балачки сепарів по рації і поширювати інфу у ФБ. Такі собі компілятивні новини. Вони досить широко розходилися.

За кілька годин мені хтось у приват пише, що мене оголосили шпигуном Правого сектора, пишуть, що я нібито у Слов’янську, поширили мої фоти з ФБ і пропонують зловити і покалічити. Хоча я до Слов’янська вперше потрапив наступного дня після того, як там з’явилася українська армія.

У хворобливій уяві прихильників руцкага міра Правий сектор постав у вигляді цілої армії з авіацією і флотом і розгалуженою шпигунською мережею. Тому кожного, хто їм не подобався, вони спокійно оголошували правосеком.

У Донбаській епопеї 12 квітня два роки тому стало переламним моментом. Якщо після Криму були ще ілюзії, що х*ло на цьому зупиниться, то, почувши на відео зі Слов’янська з вуст чоловіка в камуфляжі слово «поребрик», ми дуже добре зрозуміли, хто там орудує.

Ідейний головоріз Гіркін, який був на той час «головнокомандувачем військ днр», згадував потім, що місцеві не хотіли воювати. Так само, як і в Криму депутатів парламенту треба було під загрозою зброї змушувати іти до парламенту голосувати. Власне, вони і зараз там воюють, залучивши до себе або таких самих ідейних ідіотів, або напівграмотне бидло.

З того часу чимало їх кануло в небуття. Той же золотозубий «народний мер» Слов’янська Пономарьов, якого протягом панування Гіркіна в місті, ледь не щодня цитувала преса. Кілька місяців мав свій зоряний час. Напівграмотне чмо виповзло з багна і вдавало з себе великого державного діяча. Де воно зараз, цікаво? Мабуть, ховається десь на безмежних просторах «братньої» країни.

Тепер десь примовкли «грізні» Моторола з Гіві і тим бородатим придуркуватим козаком – забув його назвисько. До речі, ви звернули увагу, що у лугандонії зникли медійні персонажі. Мабуть, нікому вже не хочеться торгувати фейсом за таку непривабливу ідею. Ну хіба що тамтешнім захарченкам і плотницьким, але ж вони там за посадою мусять це робити. Всі інші не підписуються.

А головоріз Гіркін, тим часом, сидить собі у своєму кабінеті в Москві і з респектабельним виглядом розмірковує про те, що не треба було зупинятися, а іти далі, поки Україна слабка. Для нього і йому подібних війна самоціль. Чи стає менше таких людців? Навряд. Бої, хоч і менших масштабів, але тривають.

Оригінал: https://www.facebook.com/20531316728/posts/10154009990506729/