Історія, про яку в Росії воліють мовчати: 108 років тому Кубань обрала свободу та Україну

Якби не агресія російських більшовиків, Кубань, історично тісно пов’язана з Україною, ймовірно, увійшла б до її складу на федеративних засадах. Це була б інша історія українського світу, де Кубанщина не стала б жертвою русифікації та радянського терору. Більше про цю історію розповість Еспресо. 

Історичне формування Кубанщини як української землі

Українці на Кубані за переписом 1926 року, фото: Вікіпедія

Історія масової української присутності на Кубані сягає кінця XVIII століття. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році Катерина II переселила частину козаків Чорноморського війська на Кубань для захисту південних кордонів імперії від Османської імперії та Кавказьких народів. 

У 1792–1793 роках туди прибуло близько 25 тисяч переселенців – переважно українців, нащадків запорожців. Також пізніше туди почали переселяти і українських селян з Лівобережжя, Полтавщини, Чернігівщини та Слобожанщини. На той час ця територія була малозаселена (в основному там жили ногайські татари та черкеси), тому українці змогли швидко розбудуватися і розширити свої ареали, будуючи так звані станиці (козацькі хутори та селища). 

До речі, назва Кубані походить від однойменної річки Кубань – головної водної артерії регіону. Саме річка дала ім'я всьому історичному краю. Назва річки має тюркське походження. 

Протягом наступних століть Кубань залишалася регіоном з потужною українською ідентичністю. Чорноморські козаки принесли сюди українську мову, звичаї, фольклор і традиції. Навіть на початку XX століття більшість населення Кубані (за тодішнім переписом – понад 60%) ідентифікували себе як українців або говорили українською (яку називали тоді малоросійською).

Це не дивно, бо зв’язки з Великою Україною були міцними: торгівля, шлюби, культурні обміни тривали століттями в межах життя в одній державній структурі – Російській імперії. Кубанські козаки зберігали українські пісні, говір і навіть елементи гетьманської символіки.

Виникнення Кубанської Народної Республіки в революційний час

на фото Микола Рябовол та Лука Бич - політичні лідери Кубанської народної республіки, фото: Вікіпедія

У розпал Першої світової війни лютнева революція 1917 року в Російській імперії дала поштовх національному відродженню і на Кубані. 

У квітні–травні 1917 року козаки сформували Кубанську Військову Раду, а згодом – Крайову Раду, яка стала представницьким органом. Активізувалися діячі, які виступали за автономію чи незалежність. Ключовими постатями того періоду на Кубані були:

• Микола Рябовол – голова Законодавчої Ради, один з найвизначніших лідерів, прихильник союзу з Україною (показово убитий у 1919 році ймовірно денікінцями);
• Лука Бич – перший голова Кубанського Краєвого Уряду та голова Законодавчої Ради Кубан (прем’єр-міністр), українець за походженням;
• Василь Іваніс – останній прем’єр, автор спогадів про республіку в еміграції.
• Були й інші діячі, як отаман Кіндрат Бардіж (прихильник ідеї соборності українських земель) чи отамана Олександр Філімонов (отаман, більш проросійський).

Тож спершу у січні 1918 року кримські політичні діячі проголосили Кубанську Народну Республіку як частину майбутньої федеративної Росії. Але більшовицький переворот і наступ Червоної армії змусили радикалізуватися та змінити плани.

Проголошення незалежності та плани федерації з УНР

Делегація Кубанського крайового уряду на прийомі у гетьмана Скоропадського, фото: Вікіпедія

16 лютого 1918 року (за новим стилем; 1 березня за старим) Кубанська Законодавча Рада одноголосно проголосила Самостійну Кубанську Народну Республіку. Це стало відповіддю на більшовицьку агресію за прикладом УНР, яка вже йшла шляхом незалежності.

Через кілька днів після проголошення самостійності Законодавча Рада ухвалила резолюцію про приєднання Кубані до Української Народної Республіки на федеративних засадах. Це був не просто жест – це був чіткий вибір: йти разом з Україною, а не повертатися в московське ярмо. Хоча він носив більше декларативний характер. 

Цікаво, що протягом 1918–1919 років таких спроб об’єднання відбулося щонайменше три (деякі історики рахують чотири, враховуючи пізніші ініціативи):

• Перша – одразу після самостійності: січнева резолюція 1918 року, ще за часів Центральної Ради. 
• Друга – найсерйозніша: травень–червень 1918 року. Делегація на чолі з Миколою Рябоволом прибула до Києва до гетьмана Павла Скоропадського. Переговори пройшли тепло: кубанці просили визнання, зброю, військову підтримку. Обговорювали федерацію або автономію в складі України. Скоропадський обіцяв допомогу, а Рябовол відкрито називав Україну "ненькою". 
• Третя – 1919 рік: участь у Паризькій мирній конференції. Делегація (спочатку з Рябоволом, потім очолювана Лукою Бичем) вимагала міжнародного визнання незалежності Кубані, засуджувала "єдинонеділиму Росію" та шукала підтримки Антанти.

Були й конкретні військові плани: наприклад, висадка десанту Запорозької дивізії генерала Зураба Натієва на Таманський півострів, щоб підтримати повстанців і створити плацдарм для злуки влітку 1918 року. Українські кораблі вже готувалися, але все зірвалося. Російські більшовики бачили в цьому пряму загрозу й кинули проти Кубані Червону армію. 

А білі (денікінці), яким кубанці спочатку довіряли як союзникам проти більшовиків, виявилися ще гіршими: вони блокували десант, саботували переговори, а згодом у 1919-му вбили самого Рябовола в Ростові. Саме ця подвійна російська навала, тобто червона й біла, остаточно поховала мрію про українсько-кубанську федерацію. У підсумку внутрішні чвари (багато кубанських козаків воювали за різні структури) та навала й перемога Червоної армії призвела до поразки Кубанської Народної Республіки. 

Доля Кубанської Народної Республіки та українськості краю

Парад козацьких військ у Катеринодарі, початок 1920 року, фото: loc.gov / «Бабель»

На початку 1920 року більшовики остаточно окупували Кубань. Республіку ліквідували 17 березня 1920 року, край увійшов до РРФСР (згодом як Краснодарський край). Після короткого періоду ленінського НЕПу, почалася жорстка сталінська русифікація. До речі Голодомор 1932–1933 років, теж торкнувся Кубані. Були і репресії проти козаків і українців, заборона української мови в школах і установах (до 1932 року українська була офіційною поряд з російською).

Та попри це, українська ідентичність трималася тут довго. У 1920-х роках понад 60% населення за переписами ідентифікували себе українцями, українська мова домінувала в побуті. Навіть у 1990-х роках на Кубані ще чули українську мову – у станицях, серед старшого покоління, у фольклорі. Існували українські культурні товариства, газети ("Козацьке слово").

Але за Путіна процес русифікації остаточно прискорився. Російська влада проводить агресивну політику русифікацію: закриття українських шкіл, переслідування активістів, заборона "українського націоналізму". Сучасні переписи фіксують мізерну кількість українців (менше 5%), а використання мови в публічному просторі майже зникло. Українська Кубань, на жаль, "вмирає" під тиском кремлівської політики асиміляції.

Для порівняння, перепис 1897 року зафіксував понад 900 тис. українців на Кубані, перепис 1926 – 915 тис., а вже перепис 2010 року – 84 тис. українців. 

Тож Кубанська Народна Республіка – це чергове нагадування, що український світ був набагато ширшим, ніж зараз. Якби не більшовицька навала, Кубань могла б стати невід’ємною частиною України – з її козацькими традиціями, мовою та свободолюбним духом. Але куди приходить російський шовінізм під прикриттям чи то більшовизму, чи путінізму, всюди однакова історія – руйнування, русифікація та перепис минулого під агресивні потреби Кремля. 

Читайте також: Кубань, Слобожанщина та Стародубщина: про що каже указ Зеленського щодо українських земель на території Росії