Як генерал Російської імперії став останнім гетьманом України: 153 роки тому народився Павло Скоропадський

Його постать досі викликає суперечки: одні бачать у ньому зрадника й маріонетку, інші – розважливого державника, який у вирі хаосу вчинив, як підказували йому козацька кров і залізна дисципліна. Більше про нього розповість Еспресо

Стародавній рід: від Умані до гетьманської булави

Щоб зрозуміти Павла Скоропадського, слід почати не з нього, а з його предків. Скоропадські – козацький рід XVII–XX століть. За родинною легендою, він походив від підляського шляхтича Федора Скоропадського, що оселився на Брацлавщині й став козаком. Родове гніздо – Умань. Один з нащадків цієї родини Федір Скоропадський одним із перших підтримав Богдана Хмельницького у повстанні 1648 року проти Польщі. Внук Федора – Іван Скоропадський – став гетьманом України в 1709–1722 роках.

Тож генеалогія козацького старшинського роду Скоропадських веде свій початок від першої половини XVII століття. Рід був пов'язаний шлюбними зв'язками з такими українськими старшинсько-шляхетськими родинами, як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Полуботки, Розумовські, Тарновські та інші. Це була справжня козацька аристократія – еліта, яка пройшла крізь століття, зберігши пам'ять про власну велич.

Так, Павло Скоропадський був прямим нащадком гетьмана Івана Самойловича, нащадком Анни Розумовської, сестри гетьмана Кирила Розумовського, та нащадком гетьмана Данила Апостола. Спорідненість з чотирма українськими гетьманами визначала не лише соціальний статус – вона формувала особисту ідентичність. До того ж, усвідомлення ним етнічної окремішності було навіяне в домі його діда, де всюди висіли портрети гетьманів, зображення козака Мамая, постійно співали українських пісень, бандуристи виконували думи, виписувався журнал "Киевская старина", читалися й обговорювалися книги Костомарова та інших українських письменників.

Народжений у Вісбадені: символічний початок

Павло Скоропадський, 1916 рік під час Першої світової, фото: Вікіпедія

Майбутній гетьман народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені в родині офіцера армії Російської імперії Петра Скоропадського, де проживав до 5 років. Першою мовою, якою почав розмовляти Павло, була німецька. Бабуся Павла – Єлизавета Петрівна Скоропадська-Тарновська – також часто гостювала на німецьких курортах і померла у Вісбадені.

Ця деталь виявилася символічною, адже доля знову й знову звертала Скоропадського до Німеччини – спершу як до союзника, потім як до місця еміграції та останнього притулку. 

Дитинство Павло провів у родинному маєтку Тростянець на Чернігівщині. На формування його поглядів великий вплив справив дід Іван, меценат, засновник Тростянецького дендропарку.

Бойовий генерал: від японської до світової війни

фото: Вікіпедія

Павло Скоропадський обрав шлях, традиційний для його роду, тобто військову службу. Під час російсько-японської війни він сам просився у вир подій і вирушив на фронт на чолі сотні Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість.

У грудні 1905 року імператор Микола II призначив Скоропадського своїм флігель-ад'ютантом з наданням звання полковника.

Коли вибухнула Перша світова, він уже командував бригадою, потім дивізією. Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом – 8-го армійського корпусу. 

Перша світова принесла йому Георгіївський хрест IV ступеня та репутацію рішучого, компетентного бойового командира.

До речі, дружину він обрав під статус своєму аристократичному становищу. Дружина Скоропадського (з 11 січня 1897) – Олександра Дурново-Кочубей була дочкою генерал-лейтенанта Петра Дурново і його дружини Марії, уродженої княгині Кочубей. Це шлюб двох великосвітських родин, які зберегли величезні земельні володіння – обставина, яка згодом суттєво вплине на його політичну долю.

Революція: між двома вогнями

Скоропадський з родиною в липні 1919 року, фото: Вікіпедія

Лютнева революція 1917 року перевернула усталений світ Скоропадського. Генерал-лейтенант, флігель-ад'ютант царя, людина Російської імперії опинилася перед вибором. У 1917 році, після початку революції в Російській імперії, він долучився до формування та очолив І Український корпус, який постав на базі українізованого 34-го корпусу. До його складу входили 8 полків, об'єднаних у 2 дивізії, яким присвоїли імена козацьких гетьманів і полководців.

У жовтні 1917 року з'їзд Вільного козацтва в Чигирині обрав Павла Скоропадського отаманом. Серед козаків він мав незаперечний авторитет – нащадок гетьманського роду, бойовий генерал. У листопаді 1917 року після більшовицького перевороту в Петрограді Павло Скоропадський визнав зверхність наказів Центральної Ради і виконував накази командувача Українського фронту.

Втім, союз із Центральною Радою від початку був неміцним. УНР того часу – це переважно соціалісти, що проводили земельну реформу й руйнували старий поміщицький лад. Скоропадський же, великий землевласник і аристократ, цих поглядів не поділяв. Він бачив у соціалістичній риториці загрозу для власності й порядку – тих двох засад, без яких не уявляв нормального державного життя. Тому коли в січні 1918 року більшовики захопили Київ, він залишився осторонь і фактично не брав участі в обороні міста, переховуючись десь. 

Переворот: від хаосу до гетьманату

Молебень після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України, фото: Вікіпедія

Ситуація змінилася після підписання Берестейського миру. Центральна Рада уклала союз із Центральними державами, і у лютому 1918 року спільно з австро-угорськими та німецькими військами повернула Київ. Але УНР не змогла впоратися з покладеними на неї зобов'язаннями – зокрема, забезпечити союзникам постачання українського зерна.

Скоропадський тим часом збирав навколо себе тих, хто втомився від революційного хаосу: поміщиків, підприємців, офіцерів. Він спирався на підтримку Української демократично-хліборобської партії та Союзу земельних власників. 

"Я все більше переконувався: коли я не здійсню перевороту тепер, у мене завжди залишатиметься відчуття, що я є людиною, яка задля свого власного спокою втратила можливість врятувати країну", – писав Скоропадський.

29 квітня 1918 року внаслідок проголошення його гетьманом Павло Скоропадський очолив владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. У Софійському соборі єпископ Никодим здійснив миропомазання Гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочистий молебень.

Так замість УНР постала Українська Держава або Другий Гетьманат, як історична відсилка до Першого Гетьманату, який діяв від часів Хмельницького до Розумовського.

Сім місяців держави: між реформами і залежністю

Гетьман Скоропадський перед своєю резиденцією на вул. Інститутській, фото: Вікіпедія

За неповні вісім місяців гетьманат встиг зробити чимало. За правління Скоропадського в Україні відбулася політика українізації, запровадження валюти гривня, відкриття близько сотні українських гімназій, запровадження української мови у шкільну програму, відкрито низку українських державних університетів, стабілізація в країні, покращення економіки та покращення міжнародних відносин. 

Також Скоропадський планував скликання Державного сейму як представницького законодавчого органу, що мав поступово врівноважити владу гетьмана. Однак реалізувати цей задум не вдалося, тому вся повнота влади фактично залишалася зосередженою в руках самого гетьмана, через що його режим історики часто характеризують як консервативно-авторитарний.

Варто відзначити, що Українська Держава за Скоропадського відкрила 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах світу, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульські представництва 24 держав.

Встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною, яку гетьман відвідав з офіційним візитом у вересні 1918 року й де він провів успішні переговори з кайзером Вільгельмом II, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії. Також встановлено політичні та економічні зносини з Кримом, Доном, Кубанню – велися навіть переговори про входження цих територій до складу України. Крім цього здобуто визнання й 12 червня 1918 року підписано перемир'я з Радянською Росією, що забезпечило кілька місяців спокою та порядку. 

Скоропадський оглядає Сірожупанників, фото: Вікіпедія

Справді, гетьман хотів бачити Крим автономією у складі України. Щодо Кубані та Дону – велися переговори про федерацію, що могло б суттєво розширити кордони держави. Загалом Скоропадський був прихильником Великої України, тобто держави до якої входили землі. Де більшість населення – це українці. Хоча із заходом України було складно, оскільки тоді це була частина Австро-Угорщини, союзника Німеччини, тому якихось дій по включенню цієї території до Української держави Скоропадський не робив. 

В гетьманату були й системні вади. 

Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, німецька сторона не тільки заважала легітимній, послідовній розбудові держави, а й створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії. Плани Скоропадського щодо створення регулярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій так і не були реалізованими.

Реставрація дореволюційних порядків на селі, орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхували від нього селянство, інтелігенцію, робітників. Улітку 1918 року майже всіма регіонами прокотилася хвиля повстань. Найчисельнішу опозицію до гетьмана складав Український Національний Союз, що постійно критикував його за відхід від національної ідеї та за російськомовність (Скоропадський втримував біля себе колишніх імперських урядовців для управління), вимагав відновлення УНР і повернення республіканських демократичних засад.

Падіння: кінець епохи

Гетьман Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліна, фото: Історична правда

Листопад 1918 року змінив усе. Після поразки у Першій світовій Німецька імперія впала, кайзер зрікся трону. Скоропадський втратив єдину силу, яка реально тримала гетьманат. 14 листопада 1918 року, через кілька днів після Комп'єнського перемир'я, задля визнання та допомоги від країн Антанти, гетьман скликав новий уряд і оголосив намір об'єднатися з майбутньою небільшовицькою Росією. Цей крок остаточно підштовхнув опозицію до повстання. 

14 грудня 1918 року після ряду поразок урядових військ і початку облоги Києва Павло Скоропадський оголосив про зречення влади. Тієї самої ночі він залишив місто в купе потяга з дипломатичними номерами, переодягнений у форму пораненого німецького офіцера.

Еміграція: гетьман без гетьманату

Скоропадський в еміграції, фото: Вікіпедія

У Берліні, потім у Швейцарії, потім знову в Берліні – у передмісті Ванзеє – Скоропадський провів решту свого життя. Але він не скорився. Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, Павло Скоропадський повернувся до активного політичного життя. Він очолив новий гетьманський рух, а теоретиком його став В'ячеслав Липинський.

Зусиллями Скоропадського у 1926 році створено Український науковий інститут при Берлінському університеті.

З приходом до влади Гітлера становище ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність "Союзу гетьманців-державників" та української громади в Німеччині. Скоропадський не симпатизував нацизму, але мусив рахуватися з реаліями.

Передбачаючи неминучу війну в Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправив свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції.

Восени 1944 року Скоропадський долучився до переговорів між українськими політичними середовищами та німецькою владою після звільнення з ув’язнення Степана Бандери, Ярослава Стецька та інших українських діячів. Німеччина тоді прагнула використати український фактор у боротьбі проти СРСР, а Скоропадський був серед тих, хто намагався спрямувати ці контакти на користь української державницької справи. 

А от смерть наздогнала його у вирі останніх боїв. 26 квітня 1945 року у лікарні монастиря Меттен, що у Баварії, помер останній гетьман України Павло Скоропадський. За десять днів до цього він отримав важкі поранення під час бомбардування залізничної станції англо-американською авіацією.

Суперечлива спадщина

Могила Скоропадського в м. Оберсдорф на півдні Баварії, фото: Вікіпедія

Скоропадський – постать, навколо якої суперечки не вщухають і досі. Йому закидають чимало частково правдивого і вигаданого: що писав спогади російською мовою і нібито сам у приватних розмовах зізнавався, що незалежна Україна – лише вимушена позиція через тиск Берліна; що реставрація поміщицьких прав у 1918 році відштовхнула від нього мільйони селян і прирекла гетьманат на ізоляцію; що він покладався на чужу армію замість будувати свою; що наприкінці правління оголосив курс на федерацію з небільшовицькою Росією, що остаточно зруйнувало довіру до нього як до українського державного діяча. 

Тому деякі дослідники навіть вважають, що він є одним із засновників концепції двомовно-двокультурної України, яка в довгостроковій перспективі лише послаблювала українську ідентичність і це ми бачимо прямо зараз у сучасній перспективі. Його любов до російської культури в якій він сформувався та орієнтація на проросійські кола залишаються найбільшим докором з боку тих, хто оцінює гетьмана жорстко. Бо така модель державності недостатньо виразно окреслювала окремішність української політичної нації.

Але є й інший погляд. Гетьманат Скоропадського демонстрував дієздатність та розбудову, адже держава охопила всі ділянки суспільного буття – від закордонної політики і військового будівництва до відкриття університетів і Академії наук, розбудови українського шкільництва. Можливо, він просто потребував більше часу для успішної реалізації задуманого...

Загалом можна сказати, що Скоропадський діяв так, як умів: як генерал, аристократ, людина порядку, вихована на традиціях козацьких старшин, що присягали монархам, але ніколи не забували про власний рід. Його козацька кров і військова дисципліна диктували йому певний спосіб мислення – консервативний, ієрархічний, державницький. У цьому була його сила. У цьому ж – і його межі.

У будь-якому випадку, він намагався зберегти Україну в один із найскладніших моментів її існування. І хоча не впорався з усіма викликами, він залишився в історії як людина, яка не втекла від відповідальності, а взяла її на свої плечі, спробувавши змінити все на краще.

Читайте також: Вдень імперський чиновник, вночі український бунтар: парадокси подвійного життя Панаса Мирного