Костянтин Москалець: Медитації під час ранкової пробіжки

Позаду залишається охайний приватний сектор із доглянутими квітниками, де зараз буяють духмяні півонії і троянди, доцвітає білосніжний жасмин. Назустріч летять квітучі акації і рожева піна квітів шипшини. У смарагдових травах то тут, то там спалахує червоний мак. Аж ось нарешті сестри сосни і дивовижно чисте повітря, напоєне пахощами живиці й укритих росою літніх трав. Швидкий біг вмикає біоритми, які за інших обставин перебувають у безтурботній летаргії. Протягом лічених кроків я опиняюся за сорок років звідси. Голі до пояса, у важезних кирзових чоботях, ми біжимо казахстанським степом, де не лишилося вже ні билиночки, бо нещадна спека за лічені дні спалила все. Ми молоді й дужі, нам під силу виконання кожного бойового завдання. Ліворуч аж до горизонту простелилося озеро Балхаш. Швидко роздягнувшись, ми пірнаємо у бірюзові хвилі, на чверть години забуваючи про всі злигодні й випробування військової служби. Ми почуваємося вільними, як дельфіни. Ми щасливі і юні.

Бігати вранці варто бодай уже задля оцих неземних відчуттів, які й через десятиліття залишаються незмінно свіжими. Задля того, щоб знову відчути себе непереможним вісімнадцятилітнім воїном. Задля прискореного подиху, блиску в очах і радісного стукоту в грудях. Інколи здається, що ще кілька хвилин, і, відштовхнувшись від лісової стежки, ти почнеш легко здійматися у розчахнуте навстіж, приязне червневе небо. Біг – це введення до лету, вступ до невагомості, початковий курс левітації. Біг підіймає нас угору, до речей, які вічно залишаються високими й неторканними. Хоча тим самим займаються і поезія та філософія, однак роблять вони це за допомогою інших засобів. 

Тут мій піднесений настрій спотикається, бо погляд натикається на перший смітник. Хтось із мешканців ошатних будиночків вивіз до лісу цілий самоскид будівельного сміття. А он там на купу звалено старі вікна й двері. Мабуть, поставили пластикові, а цим не знайшли іншого місця. Старий унітаз. Розбита поржавіла ванна. З кожним кроком лісовий краєвид починає все більше нагадувати Зону із фільму Андрія Тарковського. Шприци на галявині. Іграшковий ведмідь майже мого зросту. Іржаві труби, пластикові пакети і пляшки. Ця Зона утворилася не внаслідок візиту недоброзичливих пришельців. Її створили місцеві мешканці. Такі милі й роботящі на позір люди, які дбають про чистоту в своїх оселях і довкола них. Коштом чистоти загального громадського простору.

Я біжу далі, пригадуючи одне з найбільших і найсвітліших екологічних переживань у своєму житті. Це було в Мюнхені, ми з друзями йшли мостом і зупинилися помилуватися рікою Ізар. Під мостом коливалися якісь велетенські темно-зелені тіні. Придивившись, ми зрозуміли, що це риби. Дуже багато велетенських риб у центрі багатолюдного міста! Риб, яких ніхто ніколи не глушив електровудками і не труїв хлоркою, як воно було повелося в наших краях, риб, яких ніхто не тягнув додому смажити або продавати на базар. Якою ж чистою мала бути вода в Ізарі, якими переконаними природолюбами – ті німці!

Іще не так давно, за часів мого дитинства велетенським шоком було побачити в лісі однуобгортку від цукерки. Нам було категорично заборонено викидати в лісі будь-яке сміття. Ми ніколи не бачили там слідів від багаття. Вже не кажучи про пляшки і пакети. Тепер це свинство стало звичним, щоб не сказати загальноприйнятим. І ми западаємо в дедалі глибші й дикіші сутінки варварського, безвідповідального ставлення до природи. Чого вартий хоча б нещодавній випадок, коли в погоні за земельними ділянками нелюди потруїли сосни неподалік від станції метро Лісова? Сосни посохли, нелюди отримали гроші. Тільки ж це безмежно жорстоке ставлення до безневинних дерев поширюється згодом і на тварин, і на людей. Спочатку нелюди тренуються на соснах, а потім женуть людей на розстріл до Бабиного Яру.

Підбігаючи до свого двору, чую, як один із моїх сусідів читає вранішню політінформацію іншому:

- Ти подивися на Гонконг… чи той, як його, Тайвань. Там, якщо якась свинюка виплюнула жуйку або недопалок на тротуар, одразу виписують штраф. І це не п’ять гривень, як ти, може, подумав. Це три тисячі доларів! Тому там панує ідеальна чистота. А тут кожна тобі погань гидить безкарно, де бачить. Ні, не доживу я до тієї Європи, як не крути! Хіба з часом щось зміниться, може, діти порядок наведуть… І то років через сто!