Костянтин Москалець: Сміх на тлі смерті

– А ще в мого чоловіка є одна дивовижна здібність, – повідомляє товариству моя дружина. – Він дуже точно пам’ятає те, чого насправді ніколи не було. В подробицях!

Ми голосно сміємося у відповідь на це несподіване одкровення. Молодь за сусіднім столиком підводить на нас очі і теж схвально посміхається. Посміхається обдертий бездомний, який збирає тут милостиню. Посміхається пес, якого вивів на прогулянку хлопчина, галюцинаційно подібний на Кіану Рівза. Усім добре, всі радо купаються в золотому меду щедрого липневого сонця. Сміх – те, що робить людей людьми.

Однак минає трохи часу і ми поважніємо. Війна триває. Сьогодні і завтра знову загинуть наші люди, як загинули вони вчора й позавчора; ось уже скоро пів року, відколи не минає дня без жертв, принесених кривавому богові війни. Гинуть наші брати і сестри. Гинуть діти. Може, вже загинули ось цієї миті, коли ми заходимо до вестибюлю станції метро “Театральна". Може, хтось із наших рідних уже почетвертований ракетними ударами озвірілих від безкарності росіян. Чи маємо ми право сміятися, коли зараз, цієї миті, у бою гине український цвіт? Без якого Україна ніколи не буде такою, якою вона могла би бути? Такою талановитою, усміхненою, багатою... Гинуть ті, хто удвічі або й утричі молодший за мене, мої діти і внуки за віком. Так і не побачивши брейгелівських “Мисливців на снігу”: у Відні, не відвідавши ні Мюнхена, ані Лондона, не побачивши розкішних картинних галерей, не почувши жодного геніального твору, які для них писали Бах і Моцарт? Просто зі студентської лави – у смерть. Швидко перегорнувши аркуші книги життя.

Це важке питання, я не знаю відповіді на нього. З одного боку, життя мусить тривати, попри всі на світі війни і насильницькі смерті. Але цю фразу легко сказати тому, хто сам залишається живим, хто уцілів, хто має змогу їсти, пити каву і сміятися. Хтозна, чи легко вимовити ці слова матерям або дружинам воїнів, які ніколи не повернуться додому, не піднімуться сходами, не подзвонять у двері. Є ті, хто не розпачає, матері і дружини, я знаю. Дехто з них навіть співає колискових своїм загиблим, проводжаючи в останню путь. Є ті, хто, набравши пива і ввімкнувши улюблену музику полеглих воїнів, розповідає прикольні історії з їхнього життя і такі хохми, що присутніх просто розриває від сміху.

І все-таки. Одних порозривали “гради”, інші ж, самі живі-здорові, розриваються їм услід від сміху, чи добре це, чи припустимо? Такий сміховий спосіб поминати загиблих нагадує мені давній вірш Василя Герасим’юка, де йдеться про поганські похоронні звичаї, що збереглися в гуцульській обрядовості. Померлих проводжали на той світ сміхом, танцями, вівканням. На пораду ж запалити свічку біля покійника відповідали із незбагненним цинізмом: “А хіба він пише?” Чи смішно від цього замогильного гумору моїм сучасникам, чи розуміють вони такі моральні питання, чи відчувають на власній шкурі такі, зовсім не абстрактні, дилеми? Адже не бракує земляків, які правдами й неправдами відкупившись від священного обов’язку захищати Батьківщину і перебуваючи у безпечних, далеких від обстрілів та розстрілів місцинах, по-старому травлять анекдоти і “під горілочку” слухають собі Газманова, як було це під час гучного скандалу на початку війни в одному (чи тільки в одному?) закарпатському (чи тільки закарпатському?) ресторані.

Принишклі і мовчазні, ми повертаємося додому. Життя, безперечно, мусить тривати далі, у ньому повинні бути свої радощі і свята, без них життя виявиться нестерпним і непотрібним. Проте це тільки половина правди. Друга половина полягає в тому, що ми повинні навчитися стишувати голос і тамувати сміх. Ми повинні навчитися сумувати по-людськи, розрізняючи, як Еклезіаст, що для всього свій час і година своя кожній справі під небом: час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати… Навіть пси змінюють поведінку, коли помирають їхні господарі. Обхопивши лапами свіжий пагорбок піску, вони довго й по-справжньому тужать, відмовляючись від їжі і води. Навчімося бодай від них, якщо з невідомих причин такою чужою стала християнська обрядовість та українські звичаї, що люди не можуть виявити горя інакше, ніж через хохми і судомний сміх…