Чому формула Івана Павла ІІ "Прощаємо і просимо прощення" є єдино правильною для Києва та Варшави

Вийти з цього зачарованого кола можна лише тоді, коли ми одночасно бачимо історичні передумови, роль окупаційних режимів і безпосередню відповідальність організаторів та виконавців злочинів.

Роль нациської Німеччини та сталінського СРСР у Волинській трагедії 

Два тоталітарні режими зробили конфлікт смертоноснішим

Нацистська окупація зруйнувала правовий порядок, принесла масовий терор, Голокост, депортації та колективні каральні акції. Німецька адміністрація набирала до допоміжних формувань представників різних національностей, використовувала взаємну недовіру й створювала простір, у якому насильство ставало простішим і майже безкарним.

Як відомо, на Волині Гімлер планував посилити німецьких колоністів й назвати ці землі Гімлерштат. Для цього йому потрібна була зачистка від місцевого населення. Найкращим чином для цього підходив механізм стимулювання етнічного конфлікту між поляками та українцями.

Радянські партизани та спецслужби діяли в інтересах сталінського режиму: прагнули послабити і українське, і польське підпілля, використовували міжнаціональну ворожнечу та провокували зіткнення.

Гітлерівський і сталінський режими не створили всі причини конфлікту з нуля, але озброїли його, радикалізували й перетворили на масштабну трагедію, оскільки були однаковою мірою зацікавлені у поневоленні українського та польського народу шляхом їх цькування один на одного. 

Зовнішній контекст не скасовує відповідальності виконавців

Деякі структури ОУН(б) та УПА на Волині організували й здійснили масові антипольські акції, жертвами яких стали десятки тисяч цивільних поляків. Жодна образа, не може виправдати вбивства беззбройних людей. Україна вже визнала цей факт на найвищому політичному рівні й попросила прощення. Не зрозуміло, що ще потрібно теперішньому президенту Польщі К.Навроцьому та його прихильникам? 

Водночас, українці завжди пам'ятатимуть як польські підпільні формування, загони самооборони, допоміжні поліційні структури та інші озброєні групи здійснювали жорстокі акції під час яких гинули тисячі українських цивільних. Ці злочини разом із операцією Вісла також мають бути названі без евфемізмів і виправдань.

Урок Івана Павла ІІ

Формула "Прощаємо і просимо прощення" увійшла до європейської історії завдяки Листу польських єпископів до німецьких колег від 18 листопада 1965 року.

Ініціатором і головним автором документа був архієпископ Болеслав Комінек. Краківський архієпископ Кароль Войтила — майбутній Папа Іван Павло ІІ — долучався до редагування та був серед підписантів.

Цей жест не означав забуття нацистських злочинів і не прирівнював відповідальність сторін. Він створив моральну мову, яка дозволяла зберігати правду про минуле, але не робити ненависть основою майбутнього.

Під час візиту до України у 2001 році Іван Павло ІІ знову наголосив на необхідності взаємного прощення: просити прощення одне в одного й прощати рани, завдані та отримані.

Це було не запрошення до амнезії, а заклик до "очищення пам’яті" — звільнення історичної свідомості від помсти, політичних маніпуляцій і колективної ненависті.

Шлях примирення, який уже був пройдений

Україна неодноразово демонструвала готовність діяти відповідно до цієї формули не лише словами, а й конкретними політичними та символічними вчинками.

11 липня 2003 року президенти Леонід Кучма й Александр Квасневський спільно взяли участь у відкритті в селі Павлівка на Волині пам’ятника українсько-польського примирення "Пам’ять — Скорбота — Єднання". У фундамент монумента було закладено спільну президентську заяву із засудженням злочинів, скоєних проти представників обох народів.

Напередодні, 10 липня 2003 року, Верховна Рада України та польський Сейм ухвалили узгоджену заяву з нагоди 60-ї річниці Волинської трагедії. Її головною ідеєю було визнання того, що криваве протистояння стало трагедією для обох народів, а шлях у майбутнє має проходити через правду, взаємне прощення та примирення.

13 травня 2006 року президенти Віктор Ющенко і Лех Качинський спільно вшанували пам’ять українських мешканців села Павлокома в Польщі, убитих у березні 1945 року польським збройним загоном, пов’язаним з Армією Крайовою. Глави двох держав відкрили меморіал загиблим і назвали цю подію важливим кроком у єдиному морально виправданому напрямі — до взаємного порозуміння.

8 липня 2016 року президент Петро Порошенко під час візиту до Варшави поклав квіти й схилив коліно перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії. Це був сильний і щирий жест пошани до пам’яті загиблих поляків, здійснений главою Української держави без примусу та політичних попередніх умов.

Ці події засвідчують: Україна на найвищому державному рівні не уникала важких сторінок історії. Українські президенти й парламентарі неодноразово визнавали страждання польського населення, вшановували жертв і пропонували будувати відносини на формулі Івана Павла ІІ — "Прощаємо і просимо прощення".

Проте для частини польського політикуму цих кроків виявилося замало. Замість продовження взаємного діалогу окремі політичні сили почали формувати односторонню модель історичної пам’яті, у якій Україна й українці постають єдиною винною стороною, тоді як польські злочини проти українського цивільного населення відсуваються на периферію суспільної уваги.

Така політика не сприяє встановленню історичної правди. Свідомо чи несвідомо вона послаблює українсько-польське партнерство та створює сприятливий простір для російських інформаційних операцій.

Чому формула примирення потрібна саме зараз

Після початку повномасштабної російської агресії Польща стала одним із найближчих союзників України. Проте згодом історичні дискусії, питання ексгумацій, меморіальна політика, торговельні суперечки та прикордонні протести знову почали змішуватися в один вузол взаємних претензій.

Історична пам’ять не повинна бути заручницею стратегічного партнерства. Але й партнерство, від якого залежить безпека східного флангу Європи, не може руйнуватися через вимогу прийняти лише одну національну версію минулого.

Окремою небезпекою є діяльність польських ультраправих і популістських політиків, які намагаються використовувати спільну трагедію українців і поляків у вузькопартійних та електоральних інтересах, часто не зважаючи на довгострокові наслідки для відносин двох держав.

Однобічне трактування Волинської трагедії, за якого історична та моральна відповідальність покладається винятково на Україну й українців, знаходить відгук у помітної частини польського суспільства. Це свідчить про глибоко вкорінений історичний наратив, який десятиліттями формувався в освіті, публіцистиці, політиці пам’яті та родинних переказах.

Саме цим користуються безвідповідальні політичні сили, перетворюючи біль загиблих на інструмент мобілізації виборців. Частина таких сил водночас скептично або відверто вороже ставиться до подальшої європейської інтеграції України.

Тому не варто сподіватися, що історичну суперечку можна остаточно врегулювати одним рішенням, спільною декларацією чи зміною уряду. Вона ще довго роздмухуватиметься політиками, які прагнуть отримувати дивіденди з конфлікту, а не шукати шлях до порозуміння.

Україні доведеться жити з цим викликом багато років. Головне — зберігати власну гідну й аргументовану позицію: визнавати злочини проти цивільного населення, захищати історичну правду, не приймати принципу колективної вини українського народу та не погоджуватися з політичним шантажем.

Водночас українським політикам і суспільству важливо не піддаватися на провокації, не відповідати дзеркальною мовою образ і не підкидати нових дров у вогонь старого історичного конфлікту.

Росія об’єктивно зацікавлена у тривалому протистоянні між Києвом і Варшавою. Кожна спроба перетворити пам’ять про жертв на зброю проти сучасної України, свідомо чи несвідомо, працює в інтересах Кремля.

Україні не потрібно відмовлятися від правди та гідності щоб догодити польській правиці, адже тоді наступним кроком з її боку можуть вже бути висунуті вже фінансові та територіальні притензії. 

Гідна позиція полягає в іншому: пам’ятати всіх невинно загиблих, визнавати злочини кожної зі сторін, вимагати взаємності та водночас не дозволяти політичним маніпуляторам зруйнувати майбутнє двох народів.

Джерело

Про автора. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.