Ку-клукс-клан і рок-н-рол, слава неробству, правда про Facebook – 5 книг, де (не) кажуть правду

У контексті будь-яких довгих промов, читань і походеньок "Найкоротша історія Європи" Джона Герста (К.: Наш Формат) може бути цікава як інтелектуалам, які пригадують, коли була битва при Фермопілах, так і для простого читача, який любить читати книжки з останніх сторінок, щоб дізнатися, чим усе закінчиться. Для першого з них автор  розповість історію європейської цивілізації аж шість разів, і щоразу під іншим кутом, що змусить згадати не лише Фермопіли, але й стилістичні експерименти Раймона Кено, який сто разів описав стіл у кімнаті. Для другого варто повідомити, що автор – з Австралії, тож яка може бути Європа. Хіба що її марудна історія, в яку не віриться, і нове щоразу народжується зі старого, а минуле вперто відтворюється знову й знову. Зрозуміло, що ми дізнаємося, чим відрізняються антична й середньовічна Європа, як одній цивілізації вдалося підпорядкувати увесь світ і пережити падіння імперій. Або, наприклад, дізнатися нарешті, чому Римську імперію правильно називати греко-римською. "Римляни воювали краще за греків і краще за них розробляли закони для управління своєю імперією, - нагадує автор. - Римська інженерна думка також сягнула далі за грецьку, і це згодилося римлянам як для воєн, так і для управління імперією. Проте в усьому іншому вони визнали перевагу за греками й покірно їх наслідували. Типовий представник римської еліти розмовляв як латиною (мова римлян), так і грецькою; він міг відправити сина до академії в Афіни чи найняти грецького раба, щоб той навчав його дітей удома. Отже, називаючи Римську імперію греко-римською, ми чинимо так услід за самими римлянами". Також автор розповість, які наслідки мали італійське Відродження, німецька Реформація, англійський парламентаризм і революційно-демократичні зміни у Франції. Крім того, ми дізнаємося, як друкарство врятувало Лютера від вогнища, що спільного між романтизмом і націоналізмом, як дві світові війни змінили Європу, але нічого не дізнаємося про Україну – лише про Річ Посполиту щонайменше. Європа без України – це ж так неправильно, і так хочеться все виправити. Бо, можливо, з Австралії погано не видно. З іншого боку, все цілком "по-європейськи", адже у такий "далекосяжний" спосіб авторові легше лишатися неупередженим та пам’ятати про лаконічність.

Щодо наступної книжки варто зауважити те, як багато нині з’явилося об’яв, в яких молодь запрошують на навчання. Пропонуючи достоту всі мирські блага, аби тільки вивчилися на якого-небудь столяра чи водія трамваю. Адже справді, якщо майбутнє – за комп’ютерною працею, то, виходить, і ковалі з асенізаторами будуть не потрібні? А хто варитиме борщ і клепатиме ракети на Марс? Невже самі електронники? Бо принаймні у книжці Девіда Епштейна "Вміти все: чому універсальність перемагає спеціалізацію" (Х.: Віват) провідна думка саме така, футурологічна, чи що. Раніше, як розповідає автор в одній з історій, такі "експерименти" каралися державою, які були потрібні каменярі з хліборобами, і влада навіть  погрожувала одному з героїв книжки в’язницею, якщо його донька не отримає обов’язкової шкільної освіти. Бо той хотів, щоб вона лише грала в шахи. Так само нас переконують, що вузька спеціалізація нині є радше винятком, аніж правилом, і теслярство з куховарством – це дурня. Тому, щоб стати успішним, потрібно мати знання з кількох різних сфер, замість заглиблюватися в одну. Тобто бути, як раніше казали, прекрасним дилетантом, знати лише одні шахові правила, оселившись на дачі, де розмовляти з продавцями раків і поштарем, про що, власне, давно і рясно писалося. Натомість автор книжки дослідив історії не наших дачних романтиків з позаминулого століття, а найкращих сучасних спортсменів, митців, винахідників та науковців мало не з книжки "Незнайко на Місяці" і дійшов висновку: гнучкість та розмаїтий досвід — ключ до справжніх досягнень. Наприклад, компот з-під крану, як в міліціонера Свистулькина. Але ж ні, такі авторські спостереження підтверджено численними науковими й статистичними даними, а не якимсь там космічним борщем з тюбика. Зокрема із цієї книжки ви дізнаєтеся, чому тривалі старанні тренування з якогось там ковальства чи золотарства не завжди дають бажаний результат, тим часом як постійні поразки на ниві ІТ-технологій допоможуть побудувати ідеальну кар’єру. Коротше, позбудьтеся "українських" стереотипів, які роками нав’язувала вам система освіти, і навчіться здобувати універсальні знання та впроваджувати їх у будь-якій сфері. Неробство, як-то кажуть, у маси, адже "справжнє" життя – воно не таке. Тобто не гівно вигрібати.

Щодо наступної книжки можемо з певністю сказати, що з предметом розмови, про який ідеться, не все чисто від самого початку. Адже всі дивилися кіно, в якому засновник Фейсбуку вкрав його ідею у свого колеги? Тож не дивно, що у книжці Стівена Леві. "Інсайдерська історія Facebook" (К.: BookChef), де розповідається про найбільшу соціальну мережа у світі, яка є невід’ємною частиною повсякденного життя кількох мільярдів людей, так багато про брехню і підступи,. Адже нині компанія постійно перебуває у фокусі уваги міжнародної спільноти, особливо зважаючи на нещодавні скандали щодо акаунтів "фейкових новин", що впливають на результати виборів, вразливість захисту особистих даних користувачів, і невдоволення діями свого засновника і генерального директора. "За декілька тижнів до виборів надходили повідомлення про так звані "фейки", або дезінформацію, яка цілеспрямовано поширювалася за допомогою алгоритмів Facebook, - розповідають нам про те, як Дональд Трамп став президентом. - Вона часто з'являлася у Facebook в стрічках новин, що стали головним джерелом інформації для мільйонів користувачів. Виявилося, ці вигадані історії, а насправді перетворення звичайних прорахунків на злочинну змову, переконали багатьох виборців не голосувати за Хілларі Клінтон". Тож нехай хоч мільйони слів написано про Facebook, проте ніхто не розповів усієї історії, підтверджуючи її правдивість. Дехто вже починає усвідомлювати весь масштаб небезпеки, cтикаючись із шокуючими методами компанії: починаючи від зростання за будь-яку ціну та захоплення її найбільших конкурентів, як-то WhatsApp та Instagram, до розробки платформи, яка викликає звикання і залежність. Натомість автор книжки змістовно розповідає про неймовірний підприємницький успіх Марка Цукерберґа, ґрунтуючись на сотнях інтерв’ю та інсайдерській інформації, і повністю розкриває всю історію компанії, яка назавжди змінила світ. Щоправда, не змінила власника компанії. "Я читав деякі статті, присвячені виборам, - сказав Цукерберг. - Особисто мені, здається маячнею думка про те, що фейки у Facebook; які становлять незначну частину контенту, могли якось вплинути на вибори".

У передмові до наступної книжки нам пропонують повернутися до "одноповерхової" Америки, але навряд чи мова про часи Ільфа з Петровим, які вперше привезли в Радянський Союз думку про "інакший" західний світ. По тому хто тільки не переконував нас в "авторській" правдивості образу заокеанської країни, щоразу беручи в подорож (а то й на постійне місце проживання) самого себе. "This is Америка. Історії не з Голлівуду" Остапа Яриша (Л.: Човен) – не виняток з "туристичного" правила. Автор розповідає про Америку, але якщо ви там не були, все одно не вірите, начитавшись якого-небудь "американського" Василя Махна про тернопільських циган. Ні, у цій книжці, здається, все гаразд із загальним уявленням про Америку, в яку на Брайтон Біч ніхто не ходить. Расизм, контролювання зброї, нелегальна міграція, бідність і шлях до американської мрії – автором зібрано історії людей із різних куточків США, із різними політичними поглядами та життєвою філософією, які переживають турбулентні для країни часи пандемії та президентських перегонів. Тобто думки різні, передмова чудова, родичі в Америці живуть, а не так, як у Тернополі – лише канадські хустки на Різдво – але пече, не перестає. Пригадується герой у Джека Лондона пхався наперекір натовпу не на площу на вглиб народу, де роботяги, опустивши руки, сиділи на ганку, радіючи, що у вихідні не треба йти на завод. Потім такого відпочинку вже було не знайти ані у "Безжурному їздці", ані у "Страху і огиді в Лас-Вегасі". Хоч автор книжки шукає всюди - від захованого села на півночі Каліфорнії, де люди нелегально вирощують марихуану на продаж у Голлівуд, до племені корінних американців у Луїзіані, чия земля через зміни клімату поступово йде під воду. При цьому виявляється, що всі, хто трапляється на шляху, так само щоденно борються, мають свої перемоги та поразки, щоб здобути свою власну Америку. Автентичну і значно цікавішу порівняно з країною-мрією з рекламних роликів та пласких стереотипів, які сформувала сучасна популярна культура, де лише Ку-клукс-клан і рок-н-рол правили бал у голові обивателя.

Так само по-обивательськи сьогодні вважається, що письменництву можна і треба навчитися. Відкрито курси письменницької майстерності, де вчать цьому ремеслу. Забувши про свого кумира, який вважав, що це "від Бога", наполягають, що це від живота. Тобто цілком "життєве" бажання. Раніше цьому вчили лише у двох вузах світу, згодом залишився один, але нині рівновагу не лише відновлено – шальки терезів давно вже переважено кількістю бажаючих писати, як бог. З найбільш відомих курсів письменства пригадуються ті, які віртуально ведуть Любко Дереш, Володимир Рафеєнко та Ірена Карпа. Причому якщо два перші – просто за гроші, то друга – не просто, а так, як належить "справжнім" письмакам – з їдлом та питвом. Бо саме так воно насправді й бувало у класиків. Так само "від живота" пропонують стартувати у книжці Таіс Золотковської "Писати як дихати. 62 дні творчої свободи" (Видавництво ХХІ). Спершу в одному з харківських дворів, де мешкала авторка, "щасливі люди, які там жили, готували шашлики", але й по тому, коли звідти виїхалося на острів, мало що змінилося. "Пишіть у кав'ярні або за обіднім столом. Сьогодні вашою музикою є голоси людей та дзвін ложечок об чашки, - радить нам авторка, сумуючи, мабуть, за далеким Харковом. - Пишіть. Тридцять хвилин про форшмак, "Наполеон" чи борщ, які готували ваші мати, бабуся, тітка чи батько. Чи довірили вам сімейний рецепт? Які смаки, звуки, запахи супроводжували приготування та споживання традиційної у вашій родині страви?". І навіть, коли нам пропонують відволіктися на щось інше – все одно від ностальгійної гастрономії з бакалією не втекти. "Опишіть щось одне: цегляну стіну, клен, собаку, повію в порваних колготках, старий "москвич", підлітків, які їдять фалафель на вулиці". У вашому "письменницькому" краєвиді місцева гопота за вікном їсть фалафель? Отож бо. Але якщо напружити уяву, накупивши харчів і бухла на цілих 62 дні "творчої свободи", то, можливо, як радять у книжці, "ви знайдете прості, мудрі, легковтілювані ідеї та поради, які стануть частиною вашого життя і повсякденної письменницької практики".