На якийсь час в Україні не має залишитися місця нічому  російському, - Кувалдін

У проєкті "Європейці" зустрічаюся люди, які своїми вчинками змінюють цей світ на краще. Це і громадські, і культурні діячі, і військові, волонтери, політики, люди різних професій, різних напрямків, але всіх їх об'єднує одне - європейські цінності. 

Його мама росіянка, батько нігерієць, а сам він був одним із тих, завдяки кому українські підлітки в 90-х почали співати українською. Пісня "Ганжа" гурту The Вйо, лідером якого є Мирослав Кувалдін, не сходила тоді з музичних хіт-парадів і звучала на всіх дискотеках країни. З початком повномасштабного вторгнення Мирослав відклав гітару і взяв до рук зброю. Щоправда, зараз він знову з гітарою, але в тому десанті, який називають культурним - "Культурний десант".

Я радію, що ви в нас, але підозрюю, що  люди зараз скажуть: "О, "Культурний десант". Нічого там не роблять, щось бринькають на гітарі, краще б йшли в окопи на передову". 

Ви знаєте, люди - такі дивні створіння, вони можуть захейтити будь-що. От дуже хороша ілюстрація, якось бачив, хтось в Фейсбуці запостив ранковий ліс: сонце сходить за лісом, пташечки співають. І під цим відео вісім дизлайків. Розумієте? От, є люди, яким не подобається ранок, ліс і сонце. Ну, це якщо жартувати, хоча насправді хейтери так і працюють, борються більше за свою увагу. 

З приводу того, що з гітарами нічого не робимо, ми виконуємо наказ. У нас такий наказ працювати з гітарою.  Оскільки ми зараз проходимо службу у війську, де є дуже багато різних задач. Мій підрозділ та й  взагалі вся наша організація займається морально-психологічною підтримкою особового складу. І якщо комусь здається, що це легко, тоне зовсім так.

У нас відбувається по декілька зустрічей на день, і це щодня. Є люди, які не витримують цього темпу, тому переводяться в інші підрозділи. Мені здається, що військо - це така штука, де кожен себе може знайти та де кожен може принести користь і якось долучитися до перемоги. 

Я спочатку прослужив діловодом, багато не стріляв, але цю паперову роботу також потрібно робити. І я радий, що за півтора року служби в батальйоні територіальної оборони у мене знову з'явилася можливість взяти до рук інструмент, тому що з гітарою я можу принести більше користі. Чесно кажучи, я навіть іноді зустрічаю у війську  побратимів, які говорять: "От, я побачив цю пісню, пішов в ТЦК і мобілізувався". Тобто, я думаю, що навіть, якщо ми одну людину привели до війська, це вже маленька перемога, але  велика справа, яку кожен може якось робити для Батьківщини.

А бувають у війську ті, хто зустрічає вас і каже: "Я на ваших піснях ріс". 

Це також часто трапляється. Іноді дивно виглядає, коли приходить морський піхотинець, який 2 метри зростом, плечі, як двоє моїх, і так зверху-вниз, дивлячись на мене, каже: "Я на ваших піснях виріс".  Я віджартовуюсь, що на хороший ґрунт запали наші пісні, що ти такий великий виріс і що ти в армії.

Так, звичайно, зустрічаються  такі люди. Я подумав про те, що мистецтво, наскільки це важливо чи не важливо, на чому ти виховувався. Мені здається, що в армії дуже багато людей, які слухали українську музику і навпаки. 

А от що з тими, що навпаки? Ви їм щось кажете, доказуєте, пояснюєте?

Я не знаю, не можу їх засуджувати.

Є такі, які кажуть: "Хто  це такий? Кувалдін? The Вйо?"

Таких теж дуже багато у війську. Є, які не слухали музику чи не слухали і не знають The Вйо. Ми коли зустрічаємося з підрозділами, я починаю з того, що нагадую хто я, де могли бачити, хтось згадує по "Території А", хтось по Червоній Руті, хтось по каналу М1, хтось якісь там більш свіжі проєкти, за якими слідкували. Це нормально, не можуть всі тебе знати, якщо ти, можливо, не президент України. І то, я думаю, десь можна знайти людей, які ще не знають, що у нас війна і Зеленський президент України,  я допускаю, що бувають і такі.

Різні люди зустрічаються. Як правило, коли ти зустрічаєшся з людьми, які тебе впізнають, з ними легше починати спілкуватися, тому що в них вже є певна довіра. Але, якщо з незнайомими людьми зустрічаємося, з побратимами, то потрібно цю довіру дуже швидко вибудовувати. І у нас уже є певні інструменти. Ми робимо все для того, аби покращити морально-психологічний стан нашого війська.

Мирослав Кувалдін, фото: ukr.radio

А ви зустрічаєтеся лише з тими, хто воює, чи ви також приїжджаєте в якісь госпіталі?

Давайте,я швидко окреслю, що таке "Культурний десант". "Культурний десант" - це експериментальний підрозділ, який створений у лавах Збройних Сил України. Він складається з військовослужбовців, які до війни займалися якимось мистецтвом. "Культурний десант"  вже зараз називають навіть  як Культурні Сили. Це велика організація, там є і піарники, і режисери, і журналісти, і освітяни. 

Але я безпосередньо працюю в тому, що називається мобільними групами. Отаких мобільних груп, як моя, існує шість. І ми працюємо вздовж лінії бойового зіткнення. Наша задача - поліпшувати морально-психологічний стан особового складу, який задіяний у бойових зіткненнях. Це не значить, що ми тільки працюємо зі штурмовиками, адже є  ж багато, наприклад, батальйони забезпечення, медичні роти,  але у відрядженні ми перебуваємо саме  в зоні бойових дій. 

Моя група, якою я віднедавна почав керувати, працює на південному напрямку -  Миколаївщина, Херсонщина. Ще у нас є одна група, яка працює на Сумщині. Є дві групи, що  працюють на Донеччині, одна на Запоріжжі і одна базується в Києві. ППД (пункт постійної дислокації) нашої частини знаходиться в Києві. І  вони працюють по шпиталях, по навчальних центрах проводять роботу. 

Насправді це  не зовсім концерти, а більше зустрічі. Це не виглядає так, що  військові  сідають і тут всі починають виходити в віночках.  По-перше, дуже полегшує спілкування те, що  також військовослужбовці цим займаються. І це легше,  бо вже знімаються будь-які питання. Бо якби приїхав, умовно кажучи, якийсь цивільний артист, чоловік, який не служив в армії, і спробував би щось співати військовим, то перше питання, звичайно, в них би було: "Слухай, а чого  ти тут з мікрофоном? Чому ти в пікселі? Чому ти не захищаєш Батьківщину?".  Як тебе можна взагалі серйозно сприймати,  якщо ти не в армії. Думаю, це відчувають. Я не знаю, чи їздять зараз цивільні артисти до військовослужбовців, але це перше питання, яке виникає.

А оскільки ми також військовослужбовці, у нас дуже багато в підрозділах є людей, які  потрапили  до нас після поранень, мають бойовий досвід. І це полегшує  спілкування, прибирає таку невидиму стіну, яка може виникнути між військовими та артистами. Власне, це стосується, мені здається, так само і психологів. На мою думку, зараз  бійці будуть довіряти набагато більше психологам-військовим, ніж просто цивільним психологам. Мені чомусь так здається. 

Ви можете вже порівняти,  коли ви почали з "Культурним десантом" співпрацювати, ті перші зустрічі й зараз? Відчувається втома? Про що вони говорять поміж піснями? 

Тема в армії, зазвичай, -  ворог, якого називають на літеру "П", і, в принципі,  життя. Втома відчувається, я почав працювати з культурним десантом у 2023 році,  і вона тоді вже відчувалася. Якщо ви пам'ятаєте, то спочатку ж була розмова про два-три місяці. Тоді у 2023 році був ще такий драйв, тому що в армії були переважно добровольці, всі хотіли знищити ворога, всі воювали з таким запалом, з азартом. І зараз залишилися люди, які воюють з азартом і подобається ця справа, але багато почало з'являтися людей, яких мобілізували не зовсім за їхньою власною волею, у яких мотивація трошки менша, але це тільки на початках.

Я думаю, коли люди починають  займатися безпосередньо роботою в армії, цей смак до боротьби  з'являється, як кажуть, апетит виникає під час їжі.Я думаю, що і в армії так само відбувається. Бо коли ти  приходиш в армію,  починаєш себе відчувати повноцінною людиною. І навпаки -  чоловіки, які зараз ховаються, мені здається, що вони наступають на якісь свої базові задачі. Для чого створений чоловік? Полювання, захист  родини та свого дому. І якщо ти не виконуєш цю функцію,  якщо ти цього не усвідомлюєш, ти наступаєш собі на тестикули. 

Ви сумуєте за своїм цивільним життям, за якимись цивільними концертами?

Чесно кажучи, не знаю.  Я  коли приходив минулого разу у відпустку, намагався зібрати на репетицію свій гурт The Вйо, який  частково ще залишився в Києві. У нас клавішник мобілізувався і ще саксофоніст, на жаль, пішов від нас. Але я намагався їх зібрати й казав: "Так, хлопці, давайте завтра на четверту годину". В армії, якби я це сказав, то всі мовчки приїхали б на четверту годину,  провели б репетицію і роз'їхались. А тут починається: "Ой, у мене справи. Ой, я праску забув виключити. Ой, мені треба молоко віднести. Ой, мені дитину треба забрати". Виникає купа якихось справ. 

А в армії є таке відчуття, що ти можеш зробити або зараз, або ніколи. І ти кожну свою справу робиш як в останнє і, відповідно,  ти хочеш її зробити як найкраще, тому що ти реально розумієш, що це може бути останнє, що тобі доручили зробити, що ти маєш зробити. Тобто оце відчуття неминучості нашої долі, життя і смерті. А в цивільному житті це просто забувається. Люди собі мріють, що у них купа часу, вони планують все набагато наперед. Звичайно, планувати потрібно, в цьому нічого немає поганого, але треба усвідомлювати, що все це може швидко перерватися. В армії це дуже гостро відчувається, і через це в цій системі, мені здається, якось простіше, все зрозуміліше відбувається.

Сумуєте за тими часами, за 90-ми, коли гурт The Вйо був  улюбленцем?

Я сумую тільки за тим, що в мене було довге волосся, всі свої зуби, і лібідо кипіло. Кожен сумує за своєю молодістю. Я не те, що сумую, а згадую з якимись приємними спогадами. Хоча 90-ті  були не найкращі часи, насправді сильно там нема за чим сумувати. 

Чому нам вдалося в 90-ті зробити таку класну музику? Я була підлітком, яка приходила слухати гурт The Вйо і це було круто.

Через "Територію А", мабуть,  все знали? 

Звичайно,  тому що хотілося української музики, бо російська мені не дуже подобалася. 

Ну, так. Мабуть,  якось зорі так склалися, не було  багато джерел, інформації. Власне, був один телеканал ICTV і один хіт-парад  "Території А", в якому була одна єдина умова - ви маєте співати українською мовою. І це прекрасно спрацювало. Тоді не потрібно було нікому нічого доказувати, нікого перекрикувати, нікого не примушувати, не викручувати руки. Люди, якщо хотіли попасти в хіт-парад, просто йшли, записували  україномовну музику і потрапляли в хіт-парад. Все було чесно, прозоро. Ніяких хабарів, нічого не потрібно було давати, не потрібно було платити за ротацію. Достатньо було просто талановитої музики. Навіть і не талановитої було дуже багато, тому що туди пускали всіх, хто співає українською. 

Я думаю, що як би ми цей принцип залишили й надалі,  оберігали свій власний інформаційний простір, то, можливо, б і цієї війни вже не сталося. Москалі б ще в 90-х зрозуміли, що Україна - це зовсім інша країна і що у нас зовсім інший шлях. Але, на жаль,  люди - слабкі. Москалі завжди вміли заманити грошима, якимись  умовами. Вони завжди вміли підрозказати й, звичайно, багато людей вірили в ці казки та на це велися. І таким чином можна сказати, що здали свою країну і через це нам зараз  кров'ю і неймовірними зусиллями доводиться відвойовувати своє те, що могло б спокійно нам належати. 

Я думаю, що ми просто трошки недооцінили незалежність і нашого ворога, і небезпеку також. Тепер, мабуть, ми спокутуємо всю цю історію. Знаєте, зараз все швидко включилося.

А з 90-х все одно залишилося дуже багато хороших спогадів, дуже багато хорошої музики. Мені здається, це був один із таких підйомів української культури, яких потім було декілька, але ми чомусь постійно робили крок вперед і два назад. Я не знаю, чому. 

Наша національна традиція. 

Я ходив до однієї баби Ніни, вона каже, що то пороблено: "Нам пороблено".

У вас є така пісня, яка з'явилася до повномасштабного вторгнення, і в ній є такі цікаві слова: "Вдома ми, як на чужині, на нашім радіо не наші всі пісні, не наша мова у кіні". 

Так і було. 

Але зараз ніби вже все українське, все прекрасне. Чи вже до кінця Україна є українською? 

Зараз так, але війна - це не нормальний час. Він дуже яскравий, тут все дуже виходить на передній план - як хороші, так і погані риси. Нам потрібно навчитися бути такою достойною і гордою державою в нормальні, мирні часи.

Основний іспит у нас почнеться після перемоги, коли будуть повертатися всякі "старі жуки" і розказувати, і знову приносити кошти,  знову спокушати, як, в принципі, Дідько завжди й робить. Нам тоді головне - не розслабитися. 

фото: FM Галичина

Анжеліка Рудницька не раз розповідала, що в 90-ті до неї були пропозиції поставити у цей хіт-парад якусь російську пісню, зробити  програму російською мовою. І зрештою росіянам це вдалося, коли потім поз'являлися всякі русскіє радіо і так далі.  А вам були пропозиції? Ви до "Території А" теж співали українською? 

Так, я до "Території А" співав українською. У мене  один раз був випадок.

Темна пляма біографії?

Так. Зі мною підписала контракт компанія Universal. І мені дуже довго розказували, що треба все-таки російською мовою. І ми записали один альбом російською. Мені так за це соромно зараз. Добре, що цей альбом  нікуди не пішов. Але я і туди два  українських треки  вставив. Було.

Ще, за що можна спокутуватися, я писав російською мовою для інших, на замовлення за гроші. Каюсь. Тепер я своєю діяльністю  намагаюся якось згладити цю провину.

От, цікаво, я ж почала програму з того, що тато у вас - нігерієць, а мама - росіянка.  А Мирослав Кувалдін кається за те, що в нього був лише один альбом російською мовою, бо якщо порівняти з іншими нашими виконавцями, то це, напевно, невеличкий гріх. 

Але мені ще й досі соромно.

Як так сталося, що ви є ось такий, що ви українець?

Не знаю. Україна в цьому відношенні дуже толерантна країна, у мене українське громадянство, і ти, власне, стаєш українцем. Є багато національностей, які себе добре почувають на теренах цієї країни, при цьому ми всі - громадяни України. Я не знаю, мені, чесно кажучи, пощастило, я ж народився, в принципі, в російськомовному середовищі.

Дніпродзержинськ, тоді це місто так називалося.

Кам'янське зараз  називається, але в мене все  було російськомовним - родина, оточення, двір, дитячий садок. А потім маму після інституту направили буквально за 100 км від Дніпродзержинська в містечко Кобеляки, це вже Полтавщина, і там уже українська мова, українська школа.

Перші музичні експерименти були українською. Я досить органічно в це влився, мені дуже подобалося. Коли почав писати перші пісні, то зрозумів, що українською все звучить набагато глибше і цікавіше. 

Я іноді так жартома,  щоб вам проілюструвати, пропоную просто для себе перекласти будь-яку пісню Вакарчука російською мовою і подивитися про що він співає. Це буде просто якийсь нонсенс, набір слів, які одне до одного не підходять. А коли це чуєш українською, відразу є і підтексти, і якісь відчуття. 

Скільки вам було  років, коли ви переїхали в Кобеляки?

Мені було п'ять років. Звісно, як дитина, я до всього швидко звик,  все було нормально. 

Мама вдома розмовляла російською?

Мама і досі розмовляє російською, хоча  патріотка, українка і по громадянству, і по своїх поглядах, але російськомовна, на жаль. На роботі вона намагається говорити українською,а вдома я її вже не змушую. 

А ви до неї українською?

Я до неї українською. Іноді можу теж десь, але намагаюся українською. Я радий, що мої діти розмовляють українською. 

Вони виросли в Києві? 

Так, в Києві.

І що, не русифікувалися?

До речі, вони з дітьми в школі  розмовляли російською, але  зараз вдома розмовляють українською. 

Ви якось докладалися до цього чи вони самі?

Ні, вони теж, я думаю, все усвідомили. Мені здається, що у 2022 році  тільки сліпий і глухий не зміг усвідомити, що відбувається.

Адже оця історія, про яку говорить не хочу називати його в голос, він же як Волдеморт, якого не можна називати в голос, що Росія - там, де звучить російська мова. Ця історія працює і навпаки. Тобто, ми можемо розглянути це у свій бік - Україна там, де звучить українська мова, де звучить українська пісня, таким чином можна українізувати весь світ. Це добре усвідомлює діаспора перших хвиль,  канадська  чи американська. Я завжди тішився,  бував там на початку 2000-х, і мені здавалося, що в Канаді - Україна,  яка пішла вірним шляхом, в якої все вийшло. І є дуже хороший приклад, чим ми можемо стати.

До Канади виїхали дуже багато українців під час Другої світової, які втікали.

Ще й до Другої світової. 

Це  була найбільша хвиля інтелігенції, яка втікала від російської окупації. Зараз казали б, що люди повтікали. Деколи бувають такі шпички в бік тих людей, які виїхали через війну за кордон, здебільшого жінки з дітьми, що, мовляв: "От, поїхали, не патріоти". Ваші ж діти теж за кордоном? Дружина тут? 

Так, за кордоном. У мене старший син  ще до початку повномасштабного вторгнення почав навчатися в коледжі в Ірландії. Молодша дитина з дружиною були тут до 2023 року, а потім вирішили виїхати. Я просто подумав: "От, моєму молодшому сину всі ці події  перепсували закінчення школи". У нього, починаючи з восьмого класу, була пандемія, потім війна,  навчання онлайн, освіта проходить десь повз. Тому тільки із цих міркувань вирішили відправити його, щоб він нормально повчився, походив в університет, відчув себе студентом,  здобув освіту. Це, в принципі, були основні резони, чому вони поїхали. 

Дружина і зараз намагається сюди приїхати. Я її зупиняю, кажу: "Почекай, відчуй себе в студентському гуртожитку, поживи трошки, підтримай сина, а далі  побачимося". Я думаю, що після нашої перемоги дружина сюди повернеться, дуже сподіваюся і так м'якого стелю своїм дітям, що їм теж сюди потрібно повертатися зі здобутим досвідом, тому що тут буде дуже багато роботи.

Україна  і зараз - дуже круте і цікаве місце, просто сьогодні тут дуже небезпечно. А після перемоги, я думаю, це буде просто перлина нової Європи. Мені здається, ми будемо диктувати тренди багато в чому, ми і зараз вже можемо  навчити, як воювати, як зброю виробляти.

На мою думку, наші психологи, реабілітологи зараз багато чого можуть розказати всьому світові, бо ми стикнулися з викликом, з яким мало хто стикався. Це уже унікальний досвід.  Ізраїль, можливо, так довго воює, але все це не  в таких масштабах і не так потужно виглядає. Так що, в Україні ще все буде, все розквітне,  і цікаво стати частиною цієї історії. 

А коли ви кажете: "Я м'яко синам стелю, щоб вони все-таки вернулися". Що означає "м'яко стелю"? Ви з ними ведете бесіди, переконуєте?

Ну, так: "Приїжджай, тут квартира тебе чекає, тут же є що робити. А що ти там?". Вони там ще  дівчат не познаходили, кажу їм: "Не поспішай, тут же є багато дівчат, згадай про своїх однокласниць", - так закидую. Але з цим законом, я так розумію, якщо молодшому вже 22 роки, то він може зараз приїхати і поїхати. Можливо, він захоче, бо взагалі не було можливості приїхати, щоб потім  повернутися за кордон на навчання. Зараз це трошки змінюється.

Я впевнений, що вони сумують за Україною. Я дуже хочу, щоб вони там відучилися і повернулися. Як воно буде, не знаю, але хотілося, щоб було саме так. 

Дуже багато родин, які розділені війною, я помітила навіть по своїх знайомих, що одні написали розлучаємося, другі - розлучаємося, хоча вони були давно разом, але їхні стосунки не пройшли випробування війною. Як ви підтримуєте стосунки з дружиною на відстані? 

Це не випробування війною, це просто випробування відстанню.  Бо розлучень і в мирний час буває дуже багато. Тут немає такої прямої кореляції, що війна - розлучення. Хоча я чув такий прекрасний вираз, що на відстані легше кохати. Бо не бачиш кожен день,  не стикаєшся з побутовими якимись моментами, а кохаєш далекий образ, і це нібито простіше.

Ми з дружиною щодня зідзвонюємось, розказуємо як справи. У мене таке відчуття, що ми збираємося на вечерю після робочого дня. Я розказую, що в мене, вона - що в неї, як справи у дітей, іноді до наших розмов долучаються діти. І якось все це тримається. Звичайно, треба робити якісь зусилля, щоб підтримувати стосунки, але це потрібно робити не тільки під час війни, не тільки під час розлучень. Коли ти постійно живеш з людиною в одному помешканні, то над цим теж треба працювати -  квіти дарувати, якось увагу приділяти, допомагати, цікавитися одне одним, цінувати одне одного.

Ви їздите до дружини чи вона до вас часом?

От, у мене  буде через тиждень відпустка, я поїду в Німеччину, подивлюся, як вони там. Побачу, зустрінемося. 

Це який вже буде раз, що ви будете бачитись за цей час?

Другий за ці два роки. 

А  в той перший раз, коли бачилися, не було такого відчуття, що ви віддалилися?

Ні, не було такого відчуття. Ми з нею дуже близькі, завжди раді бачити одне одного і, в принципі, знаємо, що очікувати одне від одного. 

А побратими вас не питаються, як вдається  підтримувати, як там казали в радянські часи, "сімейний очаг"?

У кожного побратима своя історія, я ж не якийсь гуру чи психолог, який говорить, що несіть мені по 3 грн, я вам розкажу, як продавати курси.  Це дуже все індивідуально, але всі ці рецепти лежать на поверхні - просто приділяти увагу.Якщо нема можливості зателефонувати, написати пару теплих рядків, не знаєш, що самому сказати, тоді візьми пісню Віктора Павлика, один рядок візьми, але тільки не "Ні обіцянок, ні пробачень", а щось - "Ти подобаєшся мені". Отак потрошку-потрошку відправляти і буде підігріватися цей очаг. 

А як ваші стосунки з вашим батьком? Він живий?

Батько за тиждень до повномасштабного одного вторгнення пішов. Я дуже довго його не бачив. Потім BBC зробили програму,  допомогли його знайти. Ми їздили в Нігерію, зробили  чотирьох серійний серіал про нашу подорож. І ми знайшли батька, але він був тоді не в Нігерії, а вже працював на Фіджі. Ми підтримували  зв'язок Скайпом, просто зідзвонювалися, вітали одне одного з днем народження, з Днем батька, з Різдвом. 

Скільки вам вже було тоді років?

Мені було 40. 

Я думаю, що батько потрібен точно, коли   дитині  7-10 років,  а коли тобі 40, то це просто два дорослих чоловіки розмовляють, і, в принципі,  все зрозуміло. Я радий, що встиг його знайти, ми налагодили ці стосунки, я дітей познайомив з дідом. Але сказати про якісь суперпереживання, нічого такого не було. 

Це ваша була ініціатива чи це журналісти BBC вам підказали? 

У мене завжди було таке бажання, але постійно була якась заморочка. Його документи були в медичному інституті Краснодарська, тому потрібно було їхати в Росію. А в мене  завжди була  якась підозра, що я як поїду, то мене там арештують. Я щось так був впевнений, не знаю, чи після Помаранчевої революції. Я не перевіряв, чи є я там в їхніх базах, чи ні, але зайвий раз туди їхати не хотілось. 

А BBC все це зробили, якось на відстані вирішували ці питання, знайшли всі дані, завдяки чому  ми і злітали в Нігерію.  Я познайомився з усією своєю великою родиною. Зараз ще підтримую стосунки зі зведеними братами, з двоюрідними братами та сестрами. 

А що вони питаються про війну в Україні? Там є в новинах тема війни? 

Розумієте, Африка насправді у вогні весь час. У них є конфлікти набагато ближчі. Згадайте себе до 2022 року, чи багато ви знаєте про збройні конфлікти в Африці?  Наскільки це цікаво українцям? Власне, таке ж саме дзеркало ви побачите і з нігерійцями - десь там є, а розібратися - не розберешся.

А що російська родина, мамина родина? Мама ваша з Калуги, правильно? 

У мене бабуся з Калузької області, а мама вже народилася в Кам'янському. У нас були якісь родичі в Москві, яких я останній раз  бачив, мабуть, в 1995 році. Ми їздили, до речі, з фестивалем "Червона рута" в Москву, тоді відбувалися дні української культури, сцену поставили прямо на Арбаті. І там виступали "Брати Гадюкіни", здається, "Плач Єремії", тобто всі найкращі українські гурти  співали на Арбаті.

 І що? Прийшла російська публіка?

Так, прийшли й танцювали, і були щасливі. Музика впливає. Я пам'ятаю по фестивалю  "Червона Рута", який проводився в Севастополі, коли на гала-концерті Чорноморського флоту морячки підкидали безкозирки й кричали:"Сірко - собака, мій собака", -  і щастя було в їхніх очах. Музика - дуже крутий інструмент.

Я тоді подзвонив до свого родича, який був такий свідомий москаль, дисидент, якусь заборонену літературу читав ще за Радянського Союзу, тобто, в принципі, продвинутий москаль. Я йому зателефонував і кажу: "Дядя Гена, я зараз в Москві, давайте заїду до вас  на пару годин, побачимося, чаю вип'ємо". Він таке: "Ні, ні, ні, ти - ліцо кавказской національності, лучше не єдь". Після чого я поклав трубку і більше їх не чув. 

Ліцо кавказской національності?

Ну, що не руський. 

До речі, в Україні,  чи були якісь зачіпання з приводу зовнішності?

Ніколи в мене не було проблем на расовому підґрунті.

Ні в совєтські часи, ні на початку?

Ніколи, абсолютно. Я навіть  колись  моделював ситуацію - якби я захотів звідси емігрувати і почав би розказувати, наприклад, американській державі чи іншій, що мене тут  притискають по расовому принципу, то цю карту можна було б розіграти.  Це називається розіграти "чорну карту". Але я розумію, що в мене навіть і підстав для цього немає. І по своїх дітях я дивлюся, що взагалі  таких проблем немає. Україна - дуже толерантна країна в цьому відношенні.

А  росіяни кажуть, що ми не толерантні тут, людей  притискаємо.

Росіяни взагалі ж розказують, що у нас тут тільки фашисти та нацисти. І от через це я в Збройних Силах, щоб продемонструвати, що так, "тут фашисти і нацисти". 

Ви згадали пісню "Сірко - собака, мій собака", "Вхід у змінному взутті", 90-ті, розквіт української музики. "Вхід у змінному взутті", а там в ньому співає Потап. 

Це він пізніше уже приєднався туди. Потап завжди приходив на м'якеньке, на тепленьке. Він в цьому відношенні дуже тримає носа за вітром. Але з війною, мені здається, він не розібрався -  хто ворог і що тут до чого. 

І не розуміє, звідки вітер дує.

Так.  І ця його пісня про волонтерочку, я не знаю, чи ви чули її, чи ні. 

На жаль, бачила, як журналістка мушу.

Я щось краєм вуха чув, але розумію, що він взагалі відірваний від реальності. 

Я недавно ще бачила, як він виступав в Юрмалі, виконував якусь свою нову пісню на українську мелодію,  було щось  в стилі умца-умца-умца-умца.

Українською?

Тарабарна мішанка, я б так сказала. Але вам можуть закидати, що ви, наприклад, в "Культурному десанті", а ця людина взяла, забралася і взагалі поїхала з України, а ще й  десь за кордоном представляється українським виконавцям,  і щось таке дурне робить. Або виступає в Юрмалі на одній сцені з нібито хорошимі русскімі, але все одно це ж русскіє.

Я не знаю, хай він зі своїм життям робить, що хоче. Мені б дуже хотілося, щоб люди після перемоги це також пам'ятали - хто і чим займався, хто і де хотів бути під час того, коли країну треба було рятувати. Відповідно, хотілося, щоб у нас почав нормально працювати інститут репутації. 

А якщо після перемоги, після завершення війни приїжджає в Україну Потап,падає на коліна, а він це вміє, бо зрештою на концертах в Росії штани знімав і йому не було якось соромно, починає битися в груди і кричати: "Друзі, пробачте, я був неправий. Я тепер зрозумів свою помилку. Я буду співати тільки українською. Прийміть мене назад в родину". Або  інший варіант - приїжджає, нічого не говорить, як ні в чому не бувало і далі ходить по радіостанціях, по телеканалах. 

Навіть якщо йому 99% українців пробачать, знайдеться 1%,  який все пам'ятає і нічого не пробачає. Я в цьому впевнений. І це буде вирішуватися. Якщо держава не придумає, як це все врегульовувати, то це буде вирішуватися такими  не зовсім законними методами. Але в Україні дуже щось сильні ці всі горизонтальні зв'язки, низова ініціатива. Я думаю, що оця хвиля винесе Потапа туди, звідки він приїде. Я впевнений. 

Що робити з тими, які поїхали в Росію? Як думаєте, чи в них теж не з'явиться якесь нахабство або вони, знову ж таки, прийдуть і скажуть: "Ми помилялися. Вибачте, будь ласка". Ані Лорак, ви ж теж її пам'ятаєте?

Пам'ятаю, але я вже про них навіть і думати перестав. Вони зробили свій вибір, що про них думати. Мені здається, вони там вже і громадянство отримали, зі своїм життям розібралися. Про них треба забувати. Ігнорування - це найкращий підхід до таких явищ в житті.

А з російськими виконавцями, які приїжджали сюди, збирали повні зали, збирали гроші з українців, і українцям дуже подобається, і до останнього подобається, бо ми бачили, які запеклі дискусії були довкола інтерв'ю, яке дала Алла Пугачова. І дала вона його якраз більше для російської аудиторії, але українці почали тут же страшенно дякувати їй за підтримку.

На якийсь час в Україні не має залишитися місця взагалі нічому російському. Має пройти хоча б одне покоління, з цим пожити, а потім ми станемо до них ставитися, як зараз до наших сусідів, наприклад, до поляків. Багато в нас польської музики звучить в ефірі? Є люди, яким подобається ця музика і які розуміють цю мову, наприклад, або білоруською. В принципі,  у нас мови аж на 82% тотожні. Нічого, ми ж не страждаємо від цього. Я думаю, що потрібно просто трошки це  пережити, оцю відрижку імперії.

А люди, які  дуже переживають щодо культури і російського слова,  що навчилися розмовляти російською і продовжують розмовляти, тому що їм так зручніше. Мені це нагадує час рабовласницького строю в Америці, коли треба було цим чорношкірим рабам називати білу людину - маса, а його називали там нігером. І  хоч рабовласницького строю вже нема, а все одно продовжують наполягати: "Ні, я буду називати все-таки маса, тому що я так звик". І цю рабську історію треба вичавити з себе і все в нас буде добре. Але для цього, звичайно, потрібен час.

Ви написали нещодавно пісню, яку присвятили своїй мамі і казали, що все відкладали ту пісню, а тут нарешті відважилися саме тому, що війна. Це той момент, коли ти не знаєш, що з тобою буде завтра, і треба вже робити це сьогодні.

Це відчуття того, що все може несподівано закінчитися. Я дуже радий, що ця пісня відбулася і що моя мама почула її, що ми можемо разом зараз ще якийсь час її послухати. 

Що вас надихнуло на цю пісню? Тільки ваша власна мама чи якісь інші історії? 

Насправді це ж історія навіть не про мам, це взагалі про всіх українських жінок. Тому що мене вражає, на які жертви зараз ідуть жінки через виклик, що відбувся  в країні. Чоловіки ідуть воювати, а жінки, знаючи, що вони йдуть в небезпечне місце, знаючи, що там можуть вони загинути, але  не говорять: "Лишайся дома, давай будемо за дітьми дивитися". Переважна більшість, мені здається, так себе веде,  кажучи:"Дякую. Благословляю. Молюсь за тебе".

І це така жертовність щось на рівні вже релігії.  Як Христос, який йшов на Голгофу, але він знав, що з ним відбудеться, і все одно робив цей крок, тому що через це треба пройти. Я писав цю пісню з думками про це. Це величезна вдячність за цей подвиг материнський та й взагалі жіночий. 

А ви радилися з мамою,  дружиною, коли ви прийняли рішення, що ви йдете до війська?

Я не питав,  подзвонив і сказав.

Поставили перед фактом? 

Так, сказав, що я в же в ТрО служу. Мама сказала: "Ну, все, я тобою пишаюсь". От, власне, про це ж  пісня. А що радитись? Навіщо перекладати цей вибір на інші плечі? Це має бути свідомий вибір кожної людини.

А дружина за ось ці три з гаком роки не казала: "Я втомилася, мені тяжко, я тут в чужій країні, займаюся дітьми"?

Дружина мене береже і через це таке не говорить. Вона вдає, що все добре, що все нормально, ми йдемо вперед, рухаємося до перемоги. І це мені теж допомагає. Дякую тобі за це, Ліля, що не розказуєш, як важко. Бо зараз всі почнуть розказувати, як всім важко, то не переслухаєш всю цю історію. 

А ви читали коментарі під піснею? 

Ні, не читав. Що там пишуть?

фото: FM Галичина

 Дякують вам. Ви цього не бачили? 

Ні, не бачив. Я дуже не люблю дивитися ні свої інтерв'ю, ні коментарі під піснями чи постами. Ми повертаємося до початку нашої розмови - завжди знайдуться люди, яким не подобається ліс на світанку. 

І ви не бачили навіть коментарів під піснею "До побачення"? 

Не бачив. Я чую ці коментарі, коли зустрічаюсь з побратимами. Знаю, як ця пісня працює, приблизно уявляю, що можуть написати.

Це така пісня, ви знаєте, я її сьогодні знову переслухала

 Вона дуже важка. 

Ні, я б не так сказала, вона прекрасна, але про страшне. І сльози горло стискають, мурахи по шкірі. Я бачила, коли вона тільки з'явилася, що люди писали, як люди вам дякували? 

Це, власне, до чого ми прийшли під час роботи "Культурного десанту", тому що насправді покращення морально-психологічного стану - це не тільки  розвеселити чи відволікти людей, а й втрата братів - найстрашніше, що відбувається.

Якби самому загинути не так страшно, тому що ти загинув і все, вимкнули світло та й все. Знаєш, що для тебе це закінчилося і хай  вже живі за це переживають. А от коли ти втрачаєш близьку людину, от до цього неможливо звикнути. Я ж кажу, це найважче випробування, яке можна зустріти на війні. І це трапляється повсякчасно, дуже часто. І це стосується не тільки військовослужбовців, а й цивільних людей. 

Багато втрат  в нашій країні. І з цим якось треба жити, треба йти  далі. І от пісню "До побачення" я задумав для того, щоби допомогти людям справитися з цим. Навіть через сльози, навіть через такі неприємні відчуття, хоча в неї є про те, що все одно треба рухатися далі, все одно ми всі там будемо, всі зустрінемося. І ця пісня про це. 

Ви абсолютно інший в цій пісні, ніж той Мирослав Кувалдін, якого ми знаємо по гурту The Вйо.  Ви її писали самі  чи зібрали людей, однодумців з "Культурного десанту"?

Ні,  я цю пісню писав. Мені легко писати пісні, я дуже швидко це роблю. А над нею я щось ходив пару тижнів, думав, тому що я розумів, що  буду її виконувати перед людьми. Тобто не так, що виклав на YouTube і не бачу, хто цю пісню  собі хоче, той і слухає. А я зустрічаюсь з людьми, як з вами, дуже близько, і говорю з ними про найболючіше, що вони переживають. Це дуже така тонка, ювелірна психологічна робота. Знаючи, що так буде відбуватися, я там зважував кожне слово і думав, якими це словами можна передати, тому що зазвичай у нас героїв, які загинули, згадують Хвилиною мовчання.  А я розумію, що в мене, коли Хвилина мовчання звучить, то навпаки - починається ціле кіно в голові. Я згадую кожного, кого втратив і цих людей немало, їх менше не стає, а навпаки - стає більше. Я чую їхні голоси, бачу обличчя. Я розумію, що Хвилина мовчання, а в моїй голові цілий калейдоскоп відбувається. Хвилина мовчання не дає полегшення, а музика якраз робить оцю терапію, яка необхідна зараз дуже багатьом людям в нашій країні. 

Я вам дякую за цю терапію, що ви її робите, і дякую за розмову.

 Дякую, Лесю, що запросили. 

Сумне закінчення розмови.

Але нічого, це тепер частина нашого життя. Ба більше, я думаю, що ця ваша пісня для тих людей, хто вже втратив своїх близьких, рідних, побратимів на війні, має дуже велике значення. І що ви якби їм подякували, і що про них пам'ятають. 

Це має вся країна пам'ятати, завдяки кому ми можемо дивитися навіть цю передачу. Дякую.