Сміливе висловлювання на тригерну тему: три танцювальні перформанси про мову, біженство та любов до Харкова

Журналістка Еспресо Дарʼя Тарасова спробувала зʼясувати, чи може сучасний танець говорити на тригерні теми під час війни зрозуміліше й влучніше за вербалізоване мистецтво.

На артсцені Київської опери відбувся вечір сучасного танцю "ПАМʼЯТАТИ", у рамках якого українська хореографка Катерина Кузнецова представила пластичну виставу "ЇЇ MOVA", Олена Чучко — танцювальну відеороботу "В крихкому колі", а Юлія Гришина — "Тепло холодних стін". Три танцювальні висловлювання без війни у фокусі, але про війну.

Три пластичні роботи не повʼязані між собою, але разом їх обʼєднали контекст і "Платформа сучасного танцю".

Глядачів запрошують до залу, коли дійство вже почалося. Під музику саунд-артиста Олексія Шмурака, який виступив композитором усіх трьох робіт цього вечора, на сцену, зісковзуючи з широкого білого полотна, падають аудіокасети. Це уривки історій, особистих споминів, родинної памʼяті. Але що робити з теплими спогадами, якщо всі вони — російською? Режисерка, хореографка й одна з виконавиць танцювальної вистави "ЇЇ MOVA" Катерина Кузнецова на межі ризику розмірковує на тему, яка тригерить усіх по обидва боки мовного питання.

фото: Анастасія Тєлікова

Народитися в родині українців, жити все своє свідоме життя в Україні й нарешті перейти на українську мову. Це не градація нонсенсу. Це реальні історії мільйонів зросійщених українців, які щиро люблять і завжди любили свою країну, які усвідомлювали себе українцями, яких не запідозрити в байдужості до національної ідентичності. Проте більшість свого життя вони спілкувалися російською.

Катерина Кузнецова та танцівниця Софія Андрійченко розповідають про пошук нових життєвих опор. Катерина вставляє в магнітофон касети з записами різними мовами. Танцюючи під них, вони ніби відшукують своє звучання, нову ідентичність. Це складний і болісний процес. Як показує хореографія Кузнецової, найпростіший перший крок на цьому довгому шляху — йти найочевиднішими асоціаціями. Лунає французька — і виконавиці танцюють про кохання, німецька — стройовий вишкіл, китайська — бойові мистецтва кунг-фу.

фото: Анастасія Тєлікова

Вистава "ЇЇ MOVA" може викликати суперечливі почуття. У відвертій історії — Катерина Кузнецова наголошує, що це її особистий досвід — ми бачимо перехід зросійщеної українки на українську у 28-річному віці. Танець завжди має можливість сказати більше на відміну від вербалізованого твору, в якому різночитання зустрічаються значно рідше. Тому і сприйняття танцювальної вистави — це сніп різних почуттів і думок, іноді полярних і несумісних.

Фінальна промова Катерини, яка покликана пояснити ключовий меседж вистави, насправді трохи заплутала мене і наштовхнула на інші роздуми. Чи супроводжувалася вистава про зміну особистості через зміну мови ностальгією за російською мовою у своєму минулому? Режисерка наголошує, що не хоче, щоб у її майбутніх дітей також був сум за російською. Їхня історія буде без мови агресора.

фото: Анастасія Тєлікова

Найчастіше історії про перехід на українську цікавлять саме тих, хто сам проходив цей шлях. Людям, які, як і режисерка вистави, щоб відчути українську мову своєю рідною, робили свідомий крок, важливо знати: вони не самотні. І все, що відчувають вони, відгукується мільйонам. Мати спогади про дитинство російською мовою — не добре і не погано. Вони просто є. Сумувати за тим, як тато розповідав казки, — знову ж таки російською — не осудливо і не протизаконно.  Так само як сумувати за зізнаннями в коханні, розмовами з друзями і безліччю всього іншого, що було в житті. Це частина особистої історії. Невіддільна частина тих, кого століттями зросійщували. І мати цю частину себе — не соромно. Нерозумно її заперечувати.

Найчастіше у дискусіях про перехід на українську мову я зустрічаю дві полярні думки: думка тих, хто не хоче з якихось причин відмовлятися від російської, і тих, хто перейшов на українську і намагається жити так, ніби життя до не існувало. Ніби все те життя було не їхнім, ніби за нього так соромно, що хочеться викреслити й забути. Але не прийнявши цієї частини своєї історії, важко йти далі. Прикидатися, що ти одразу народився 28-річним україномовним українцем, дивно. У цій рефлексії, болючій і неприємній, — шлях уперед. Не соромити себе, а прийняти й зробити вибір — повернутися до рідної мови — мови роду, яку відібрали кілька століть тому, навіть якщо перші слова і мамина колискова були російською.

фото: Анастасія Тєлікова

Дві інші роботи, показані в рамках цього вечора сучасного танцю, створені жінками-хореографками в рамках проєкту "ПАМʼЯТАТИ" під кураторством Мейди Візерс. Це site-specific перформанси — роботи, де локація виступає не декорацією чи фоном, а партнером для митця, єдиним місцем, де цей перформанс може відбутися. Це діалог хореографок з обраним місцем, тому в театрі в Києві ми могли подивитися лише відеоверсію.

Відеоробота хореографки Олени Чучко "В крихкому колі" знята на площі Санта Сицилія в Савоні (Італія). Чучко обрала для свого перформансу майданчик для скейтерів — круглу площу з невисокими бетонними бортами. Вона рухається по краю, наче на межі. Танцює всередині та на середині простору.

фото: Олександр Доловов

"Одного разу світ навколо зламався", - каже закадровий голос хореографки.

Олена Чучко, як і мільйони українок, втекла від війни в Україні за кордон. Тут вона намагається знайти своє безпечне коло, але воно крихке. Проте зараз, через три з половиною роки повномасштабної війни, можливо, крихким колом авторка перформансу називає не лише мале коло, а й цілий світ? Чи є в ньому безпечне місце? Чи знаходять люди спокій в чужому місці, навіть якщо там не вибухають бомби?

Чучко говорить до кожного, хто був змушений почати нове життя на новому місці. Хто почувався маленьким та розгубленим, коли мав би бути дорослим та впевненим.

фото: Олександр Доловов

Друга робота, відеоверсія якої була представлена в Києві, — "Тепло холодних стін" Юлії Гришиної — створювалася й показувалася в Держпромі в Харкові. Перформанс присвячений будівлі в місті, яке росіяни обстрілюють щодня, яке щодня зазнає руйнувань. Проте ця робота для мене значно життєствердніша й оптимістичніша.

фото: Олександр Осіпов

Це історія особистих стосунків хореографки з містом: від нажаханості до любові. Глядачі побачать історію, що резонує з кожним, хто колись закохався в Харків, в унікальну історію та архітектуру його будівель, для кого Харків став "своїм" містом. Холодні стіни Держпрому, які насправді мають внутрішнє тепло.

фото: Олександр Осіпов

Хореографія розвивається від геометричних форм, строгості й ритмічності до танцю в перетіканні, гармонійного руху з собою, простором, містом. Це перформанс не лише про Юлію, а й про будівлю — перший радянський хмарочос, зведений у стилі конструктивізму. Додатковий посмак від перегляду відеороботи — теплоти, віри в перемогу життя над смертю у часи невизначеності й великих катастроф — створює той факт, що хореографка танцює у холодній будівлі при надії. Згадуючи історію будівлі, яку нацисти у 1943 році спробували підірвати, хореографка каже всім нам: "Держпром вистояв, і ти вистоїш".