Без України Європа не буде в безпеці: розмова з Віталієм Портниковим і Миколою Княжицьким

 Про це -  народний депутат Микола Княжицький та політичний оглядач Віталій Портников розповіли у розмові з журналісткою та головною редакторкою сайту Еспресо Мариною Данилюк-Ярмолаєвою, у підсумковому подкасті, який вийшов на YouTube-каналі Миколи Княжицького.

Чому, на вашу думку, наприкінці року ми бачимо зміну ставлення до теми служби і образу захисника? Чому негативних історій і страхів стало більше? 

Микола Княжицький: Я не вважаю, що українці стали гірше ставитися до своїх захисників. Повага до тих, хто воює, нікуди не зникла. Проблема в іншому: багато українців просто не хочуть служити. Частина воює, частина — ні. І це завжди так було. На Майдан виходили не всі. У 2014 році першими на фронт пішли пасіонарні люди — ті, для кого Україна була цінністю. Під час повномасштабного вторгнення добровольців стало більше, але з часом ця хвиля спала. І тут ключова відповідальність лежить на владі.

Влада повинна була чесно сказати суспільству: це війна надовго.

Це серйозна війна з великою державою. І в ній має брати участь не лише армія, а все суспільство. Але цього не зробили. Бо велика частина людей голосувала за ідею швидкого миру — за обіцянку, що "подивимося в очі Путіну" і війни не буде. 

Тобто суспільство не було готове до реальності війни? 

Микола Княжицький: Так. Люди хотіли, щоб за них усе вирішили. Щоб війна якось закінчилась без їхньої участі. Але війна з такою країною, як Росія, — це не легка історія. І як правильно казав Валерій Залужний, у такій війні воює не лише армія — воює все суспільство. Цього усвідомлення не було, бо влада не хотіла його формувати. Вона хотіла швидких результатів, не хотіла лякати тих, хто не хоче служити. 

Пане Віталію, якою мала бути правильна комунікація з людьми від самого початку? 

Віталій Портников: З людьми потрібно було з самого початку говорити чесно: війна швидко не закінчиться. Бо ми вже чотири роки живемо в ситуації, коли весь час чуємо: "ось ще два–три тижні", "ми ніколи не були так близько до миру". Якщо людина мислить раціонально і чує це від влади, вона ставить собі просте запитання: навіщо йти воювати зараз, якщо через кілька тижнів усе завершиться? Можна перечекати. А потім — ще кілька тижнів. І ще. Це отрута для суспільства. На короткій дистанції заспокійлива риторика працює. Але коли війна триває роками — люди втрачають ентузіазм, віру і готовність жертвувати. 

Але ж у перші місяці багато хто говорив, що інакше люди просто не витримали б психологічно. 

Віталій Портников: Це може працювати, коли йдеться про коротку дистанцію. Але коли ви воюєте з ядерною наддержавою, яка програла бліцкриг, але не війну, — справжні випробування починаються пізніше. Ніхто не хотів чути, що ми воюємо з країною, яка вигравала війни в Європі, армія якої доходила до Берліна і Парижа.

Те, що Україна тримається вже кілька років, — це величезний історичний успіх. 

Але ми не маємо права будувати політику на ілюзіях. 

Пане Миколо, яку роль у цій ситуації відіграє інформаційна війна?

Микола Княжицький: Росія воює на всіх фронтах — і на інформаційному також. Більшість роликів і кампаній проти мобілізації — це не випадковість, а робота ботів, агентів, проросійських структур всередині України. А держава цьому майже не протидіяла. Вона побудувала марафон, де немає опозиції, і телеграм-мережі, які використовуються для боротьби з політичними конкурентами. Але не побудувала ефективної системи боротьби з російською дезінформацією. У результаті ми опинилися майже беззбройними в інформаційній війні. І це одна з причин нинішньої демотивації.

Це напряму впливає і на військових?

Микола Княжицький: Безумовно. Уявіть військового, який сидить на позиції, де важка ситуація, і чує: "ось-ось буде мир, Трамп домовиться", ще трохи — "і все закінчиться". Він запитує себе: заради чого я тут? Чому я ризикую життям, якщо долю війни вже вирішили без мене? Звідси й самовільне залишення частин. Бо влада не сказала головного: сьогодні головний захисник України і Європи — це Збройні сили України. Від них залежить результат війни. Але людям цього прямо не говорять. 

Часто звучить теза, що влада боїться армії як потенційного політичного конкурента. Ви з цим погоджуєтесь? 

Віталій Портников: Я не думаю, що все так просто. Військові стають політичними авторитетами лише тоді, коли армія перемагає і держава зберігає демократичний характер. Історія це добре показує. Поразка робить військових маргіналами, а не героями. Тому питання не в страху, а в небажанні чесно працювати з реальністю і говорити правду армії та суспільству. 

Поговорімо про союзників. Хто сьогодні є ключовим для України? 

Микола Княжицький: Європа. Саме європейські суспільства усвідомлюють загрозу, яку несе Росія. Але підтримка не є автоматичною. Війна вирішується не лише на фронті. Вона вирішується в суспільствах наших союзників — у Польщі, в інших країнах ЄС, у США. І цю інформаційну війну ми там програємо. Росія працює системно, а ми — майже ні. 

Віталію, якою має бути наша ключова теза для Європи?

Віталій Портников: Ми не маємо говорити з позиції "врятуйте нас". Ми маємо ставити питання руба: як ви будете жити, якщо Україна зникне? Якщо російські війська стоятимуть у Львові чи Ужгороді, як почуватимуться Будапешт, Прага, Варшава?

Збереження українських територій — це і є гарантія безпеки Європи. І це потрібно пояснювати прямо.

І наостанок — чи можуть існувати ілюзії щодо союзництва з Росією?

Віталій Портников: Ні. І це навіть не питання демократії. Росія може бути формально демократичною і все одно заперечувати існування українців як народу. У союзі з Росією у нас немає шансу на збереження ідентичності. У союзі з Європою — є. Навіть якщо цей шлях складний і довгий.