Деокуповувати треба не лише українські землі, а й людську свідомість, — Мар'ян Пирожок

Спершу ви здивували всіх піснею "Гаї шумлять". Хоча музику до вірша Павла Тичини написали ще 1996 року, справжнім хітом композиція стала лише під час повномасштабної війни. Вона принесла широку популярність гурту "Пиріг і Батіг", а українці по-новому відкрили для себе Павла Тичину. Потім ви здивували ще раз: коли багато хто виїжджав із Харкова, ви, навпаки, переїхали туди зі Львова. А на піку популярності гурту вступили до лав Збройних сил України. Водночас продовжили свою головну місію — через музику повертати українцям забутих письменників і поетів, яких свого часу знищила або замовчувала Російська імперія та радянська влада

Наскільки знаю, музику до "Гаї шумлять" ви написали ще у 1996 році. Чому пісня стала популярною лише через багато років?

Насправді записали її лише у 2016 році. До того її могли почути хіба що мої друзі, батьки, однокласники, згодом — товариші по службі. Це була дуже особиста для мене річ, тому я не поспішав її публікувати.

Під час роботи з гуртом "Гич Оркестр" ми виконували інші тексти Тичини, наприклад "Арфами, арфами…". А "Гаї шумлять" ніби чекали свого часу. Вона не змінювалася — залишилася такою, як була написана ще у 1990-х. Просто, мабуть, мала дозріти.

Marjan Pyrig Pyrozhok, фото: Facebook

Виходить, що справжній успіх прийшов уже після виходу серіалу, де прозвучала композиція?

Так, серіал дуже допоміг. Але, можливо, справа ще й у тому, що українці самі дозріли до такої музики. Раніше ми також намагалися популяризувати українську поезію, але тоді це не було масовим явищем.

Ви неодноразово виступали на сході України ще задовго до війни.

Так. У 2012 році ми з "Гич Оркестром" поїхали у великий тур і вперше виступали в Харкові. На концерт тоді прийшло лише шестеро людей. Після виступу до нас підійшли двоє харків'ян, які принципово говорили українською. Вони сказали: "Побудьте ще трохи з нами, просто поговоріть українською". І пояснили: мовляв, за кілька десятків кілометрів уже Росія, тому українська мова тут звучить нечасто.

Саме тоді я зрозумів, що існують регіони, де українську культуру потрібно підтримувати особливо. Після цього ми вже ніколи не відмовлялися від запрошень до Харкова.

Розстріляне відродження увійшло у ваше життя задовго до повномасштабної війни. Як це сталося?

Спочатку мене захопив сам Павло Тичина. Але чесно скажу: тоді я ще не усвідомлював усієї трагедії того покоління. Потім відкрив для себе його біографію — і був вражений. Другим великим відкриттям став Василь Стус:  саме його праця "Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)" допомогла мені інакше поглянути на Тичину. Стус дуже точно показав, яким Тичина був на початку — незалежним, духовним, надзвичайно талановитим. А потім — як його зламала радянська система. Для мене це й досі одна з найбільш загадкових постатей української культури.

Marjan Pyrig Pyrozhok, фото: Facebook

Він був надзвичайно різносторонньою людиною. Чудово володів мовами, грав на багатьох музичних інструментах, був блискучим музикантом. Є навіть легенда, що саме завдяки Тичині вдалося врятувати Максима Рильського. Наскільки вона історично точна — сказати важко, але вона показує, що навіть перебуваючи всередині радянської системи, він інколи намагався допомагати іншим.

Але чи можна пробачити Тичині те, що він зрештою став автором радянських офіційних творів?

Це дуже складне питання. Треба пам'ятати, що багато діячів культури щиро повірили в ідеї комунізму. Для них це виглядало як новий світ, нова справедливість після падіння імперії. Якщо ми сьогодні почнемо викреслювати всіх, хто мав бодай якийсь стосунок до радянської влади, то культурно просто осиротіємо. Серед них були Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Бажан та багато інших величезних постатей. Тому такі історії потрібно вивчати значно глибше, а не просто ставити ярлики "зрадник" чи "герой".

Зараз часто звучать категоричні оцінки діячів того часу.

Але тоді люди навіть не знали правди. Наприклад, через багато років після розстрілу Миколи Зерова його друзі були переконані, що він помер від хвороби. Інформацію приховували настільки ретельно, що навіть ті, хто був критично налаштований до радянської влади, не знали реальних обставин.

Ми сьогодні маємо доступ до архівів і можемо легко судити про минуле. А вони жили в зовсім інших умовах.

Ви самі ніколи не переходили на російську у своїй творчості. Звідки тоді таке розуміння людей, які змінювалися?

Бо я теж проходив цей шлях. У дитинстві слухав російську музику, пробував навіть писати російською. Здавалося, що так простіше. Але дуже швидко зрозумів: українська мова значно багатша й складніша для творчості.

Ми ще у 2012 році годинами дискутували про українську культуру, про мову, про майбутнє країни. Просто тоді це не було настільки помітно, як зараз. Зрештою я усвідомив: українська культура не менш цікава, ніж будь-яка інша. Просто багато років нам нав'язували думку, що чуже — престижніше за своє.

Ви багато говорите про національний спротив. На вашому піджаку є шеврон із написом "Тотальний опір", що він для вас означає?

Це не просто символ. Це знак міжнародного руху опору, який виник ще під час Другої світової війни у Франції, коли країна перебувала під нацистською окупацією. Його ідея полягає в тому, що цивільне населення також здатне чинити спротив — не лише зі зброєю, а й через культуру, інформацію, символи.

Сьогодні ми бачимо те саме на тимчасово окупованих українських територіях. Людина може намалювати тризуб чи український прапор і за це потрапити до в'язниці, перебуваючи на власній землі. Це і є приклад того, наскільки важливий культурний спротив.

Для мене радянщина була окупацією. Саме тому сьогодні маємо пам'ятати про людей, які живуть під окупацією ще з 2014 року, а хтось — із 2022 року. Вони чекають на звільнення, але не лише військового, важливо - звільнити ще й свідомість.

Тобто деокупація — це не лише повернення територій?

Абсолютно. Ми можемо звільнити землю, але російська пропаганда дуже вправно окуповує людську свідомість. І після військового звільнення доведеться проводити ще й культурну деокупацію.

Саме тому сьогодні я маю честь бути публічним представником ідеї національного спротиву — розповідати про українську стійкість, нашу історію, нашу культуру.

Лінія фронту дуже умовна. За нею — теж Україна і наші люди. Ворог має бути витіснений не лише з української землі, а й з української свідомості.

Marjan Pyrig Pyrozhok, фото: Facebook

Ви згадали про радянську систему. Але ж часто можна почути, що були й російські дисиденти, які виступали проти режиму.

Тут дуже показовий один епізод із документального фільму Станіслава Чернілевського про Василя Стуса. Там російський дисидент згадує, що сидів зі Стусом в одній камері. Є дуже важлива деталь: навіть говорячи російською, він називає його не "Василий", а "Василь". Це свідчить про повагу. Але далі камера показує квартиру цього дисидента — і в нього на найпочеснішому місці висить портрет Миколи ІІ. Тобто він міг бути противником радянської влади, але залишався імперцем.

І це дуже важливий урок. Значна частина так званих "хороших росіян" не готова відмовитися від імперського мислення. Вони можуть бути проти Путіна, але не готові повернути Крим чи визнати право інших народів на власну державу.

Виходить, проблема набагато глибша, ніж просто зміна влади?

Саме так. Імперія існувала задовго до Радянського Союзу. Ще Христя Алчевська на початку ХХ століття писала, що в Російській імперії українці приречені на денаціоналізацію й асиміляцію. Радянська влада лише продовжила цю політику. Достатньо згадати Валуєвський циркуляр, Емський указ, багаторазові заборони української мови. Це була цілеспрямована політика знищення української ідентичності.

Ви часто говорите про історичний спротив українців. Він справді є частиною нашої національної традиції?

Безумовно. Україна пережила різні окупації — не лише російську. Були й інші імперії, було кріпацтво, панщина. Саме тому виникали гайдамацькі повстання,і це теж одна з перших форм українського національного спротиву. Цей дух живе в нас століттями. Просто іноді ми про нього забуваємо, коли нам починають красиво розповідати про "спільну історію", "братні народи" чи інші імперські міфи. Сьогодні ми вже добре бачимо, чим закінчуються такі ілюзії.

Ви неодноразово виступали за кордоном після початку повномасштабної війни. Наскільки українська культура сьогодні потрібна і нашим співгромадянам, і європейцям?

На жаль, навіть зараз бачимо ситуації, коли українці за кордоном продовжують витрачати гроші на концерти російськомовних виконавців. Це питання не лише до них, а й до нас самих. Чому українських артистів так мало запрошують або вони так рідко можуть приїхати до своїх співвітчизників?

Люди, які виїхали, прагнуть почути щось знайоме, те, що повертає відчуття дому. Їм простіше ввімкнути те, до чого вони звикли раніше. Але саме тому українська культура має бути поруч із ними.

Разом із тим ми зіткнулися ще з однією проблемою. Через випадки, коли окремі артисти після гастролей не поверталися до України, держава стала набагато обережніше ставитися до виїздів митців. І Міністерство культури, і Міністерство закордонних справ мають знайти баланс. Бо, з одного боку, потрібно представляти сучасну українську культуру світові, а з іншого — допомагати українцям за кордоном не втрачати зв'язок з Батьківщиною.

Де вам вдалося побувати за цей час?

За весь період повномасштабної війни ми виїжджали лише тричі. Це були Берлін, Ісландія і дві поїздки до Данії. В Ісландії українська громада тоді налічувала лише близько 170 людей. Нас запросили не стільки для українців, скільки для того, щоб познайомити самих ісландців із нашою культурою. Спочатку планувався один концерт, але в результаті їх стало три. Це показало, що інтерес до України є значно більший, ніж ми часто думаємо.

Marjan Pyrig Pyrozhok, фото: Facebook

Наскільки європейці сьогодні знають Україну?

Вони хочуть знати більше. Дуже часто нас підтримують не тому, що добре знають українську культуру, а тому, що категорично не сприймають Росію та її агресію.

Але про саму Україну вони знають недостатньо. І наше завдання — заповнити цю прогалину. Бо коли люди відкривають для себе сучасну українську поезію, музику чи театр, вони починають дивитися на нашу країну зовсім по-іншому.

Коли ваш гурт став відомим, ви несподівано вирішили вступити до Збройних сил України. Чому?

Я вважаю, що рано чи пізно кожен українець має бути готовий до захисту держави. Якщо людина не бере до рук зброю, вона повинна хоча б пройти базову підготовку.

Сьогодні ми бачимо дуже небезпечну тенденцію — між військовими й цивільними поступово зростає прірва. Саме тому ми разом із Рухом опору Сил спеціальних операцій, Національним спротивом та іншими структурами беремо участь у форумах і конференціях, де обговорюється ця проблема.

Люди звикають до відносної стабільності, будують собі модель "перечекати", але ворог нікуди не зник. Якщо суспільство поки що не готове масово брати до рук зброю, воно принаймні має бути готовим чинити спротив у будь-якій формі.

Ви не вірите, що війна може завершитися найближчим часом?

На жаль, ні. Ми всі пам'ятаємо, як на початку повномасштабного вторгнення багато хто думав, що це питання кількох тижнів. Потім говорили про місяці. Зараз уже триває п'ятий рік війни. Я переконаний, що вона триватиме ще довго. Тому питання підготовки суспільства має стати частиною освіти. Це повинно бути системно — у школах, університетах, на рівні держави.

Усі ці розмови про швидкі переговори чи компроміси більше схожі не на стратегію перемоги, а на стратегію поразки. Ми повинні мислити довгостроково і бути готовими до тривалого протистояння.