Між ритуалом і повчанням. Про що насправді розповідає легенда про леді Годіву

. Насправді її ім'я звучало радше як Годгіфа, тобто "божий подарунок" (чи навіть "богдана" - у вільному перекладі). А її чоловіка звали Леофріком - тобто "добрим" або "жаданим правителем" - і він справді був правителем краю, який тоді називали Мерсією, з титулом ерла. Щоправда, з підданими Леофрік, якщо вірити переказам, поводився зовсім невідповідно до свого імені. Бо вимагав від них сплачувати більше податків. 

"Леді Годіва". Картина Джона Кольєра

За сторіччя до подій у Ковентрі за подібні вимоги князя Ігоря просто вбили, прив’язавши до верхівок берез, а його дружина Ольга жорстоко помстилася вбивцям-древлянам (навіть якщо вважати, що подробиці помсти є радше мандрівними легендами). Мешканці Мерсії, звісно, навряд чи чули про події на іншому боці континенту, проте передбачливо вирішили поскаржитися його дружині напряму.

За переказами, Годіва була леді не лише за титулом (так, тоді це був офіційний титул дружини ерла), а й справді мала щире серце та співчувала людям. Тому почала вмовляти чоловіка припинити здирництво. І ці вмовляння настільки набридли Леофріку, що той якось сп’яну заявив — взагалі скасує податки, якщо дружина наважиться на щось неймовірне – скажімо, проїде верхи через усе місто абсолютно голою. 

"Годіва і Леофрік". Картина Едмунда Лейтона

Упевнений у сором’язливості Годіви, ерл очікував почути відмову. Але та несподівано заявила, що готова на все заради відновлення справедливості. І 10 липня — в день міського свята — виконала свою обіцянку. 

Мешканці Ковентрі, вражені самопожертвою жінки, зачинили двері та вікна, щоб не нікому не спало на думку збезчестити леді навіть поглядом. Лише хтивий кравець Том вирішив підглянути за Годівою – й одразу осліп. А Леофрік змушений був виконати свою обіцянку. Та більше не стягував податки з містян.

Уся ця історія вже за середньовіччя здавалася неймовірною. А з часом сумнівів лише більшало. При тому, що й Леофрік, і Годіва – це зовсім не якійсь казкові персонажі, а цілком реальні люди, обставини життя яких добре відомі з джерел і навіть документів XI сторіччя.

У середовищі вищої англосаксонської знаті Леофрік певний час взагалі був найвпливовішою фігурою, а з утвердженням на англійському престолі данського короля Кнуда Великого перейшов на його бік, отримавши в управління вже згадану Мерсію – тобто більшу частину Середньої Англії. 

Залишив Леофріку намісництво і син Кнуда – Хардекнуд, хоч ерл встиг виступити проти нього. Щобільше, — доручив йому покарати мешканців Вустера за вбивство королівських представників (це до того, що важка рука Леофріка була знайома не лише Ковентрі). 

Свій вплив ерл зберігав навіть тоді, коли формально перебував в опалі, але зазвичай монархи самі шукали з ним дружби. А помер він саме в 1057 році – коли за найдавнішими повідомленнями ніби й сталася "історія з огололеною леді".

Годіва справді була дружиною Леофріка (можливо, щоправда, це був не перший її шлюб) та відомою благодійницею – при цьому пожертви вона робила і разом з чоловіком, і сама. Список отримувачів її пожертв чималий – в ньому є й монастирі в Ковентрі, Вустері та Честері, і собор Святого Павла в Лондоні.

А ще припускають, що леді була однією з винахідниць вервиць – вперше в Англії їх згадали саме в розповіді про заповіт Годіви. І це свідчить не лише про кмітливий розум жінки, а й про її християнське благочестя.

Чоловіка вона пережила. І встигла стати свідком нормандського завоювання Англії 1066 року. "Книга Страшного суду" згадує Годіву як одну з небагатьох представників англосаксонської знаті і єдину (!) жінку, що зберегла свої володіння навіть за нової влади. Щоправда, до моменту перепису, влаштованого Вільгельмом Завойовником, Годіва вже померла. Поховали леді разом з чоловіком в соборі у Ковентрі.

Сторінка з "Книги Страшного суду" із згадкою володінь Годіви

Але що цікаво — розкопуючи усі ці деталі життя подружжя, жодного разу не вдалося натрапити хоч на щось подібне на історію з легенди. Навіть, якщо погодитися з припущенням — висловленим вже за нового часу — що в реальності це могло бути не оголення, а цілком цнотлива "покаянна процесія", під час якої Годіва з’явилася у самій сорочці. Але ж ні, все одно — жодної згадки! 

Найдавніші записи легенди з’явилися лише через століття після можливих подій. Коли не те що Леофріка і Годіви серед живих не було, а сама "донормандська Англія" встигла остаточно піти в минуле та почати "зливатися" з дохристиянськими, язичницькими часами. 

Роджер Вендоверський – який навів легенду першим — взагалі був відомим любителем анекдотів, переказів про дива та народних оповідок. Саме тому його хроніка й отримала назву "Квітів історій". Але не варто забувати, що й для інших середньовічних авторів повчальний сенс згадуваних ними історій був набагато важливішим за викладені в них факти.

Тож цілком можливо, що саме з "дидактичних міркувань" Роджер поєднав біографію реальної Годіви – найвідомішої для нього жінки англо-саксонської доби — із непевними згадками про здавна поширену в тих самих краях язичницьку церемонію вшанування якоїсь богині - "травневої цариці". Подейкували, що частиною церемонії була урочиста хода до священного дерева. На чолі якої нібито йшла оголена чи напівоголена жриця.

Сенс цього ритуалу для Роджера був вже малозрозумілим. Натомість згадка про податки цілком раціонально пояснювала суть подій і самому літописцю, і його читачам. З’являлася в історії й своя мораль — куди ж без неї в тодішній літературі. 

Усі, хто згадували легенду пізніше – зазвичай просто переповідали Роджера. Хіба що додавали до легенди нові деталі "від себе", які швидко "зросталися" з початковою розповіддю. 

Відбувалося це настільки стрімко, що вже в XIV столітті — коли легендою про "оголену леді" зацікавився та спробував "відокремити" правду від вигадок король Едуард I - влаштоване їм "розслідування" по суті зайшло в глухий кут. 

З’ясувати вдалося лише те, що сімнадцять років мешканці Ковентрі й справді не платили податків. Цікаво, що в цей термін вкладається як час між 1040 роком та смертю Леофріка, так і час між його смертю та смертю Годіви – коли вона могла не збирати гроші з підданих і з власної ініціативи.

Фігура "підглядальника Тома", встановлена у Ковентрі

А ось історія з "підглядальником Томом" з’явилася взагалі в XVI столітті. І то завдяки курйозу. Посприяли її народженню… місцеві владці, які вирішили замовити картину, що ілюструвала б легенду. Художник замовлення виконав сумлінно. Принагідно намалював і Леофріка, що дивився вслід дружині. 

Але глядачі були людьми простими. Та вже й не пам’ятали, як мав виглядати справжній ерл. Тому вирішили, що це якийсь хтивець, який порушив заборону на споглядання. Вже згодом йому дали ім’я — Том, і навіть вигадали фах. Але хіба лише це "додумали" у цій безумовно яскравій легенді?