Два роки великої війни. Як змінилася українська армія, чого вона досягла і що втратила, а також якими є перспективи воєнних дій. Аналізуємо

Детальніше про це розповість Еспресо.

Зі статті ви дізнаєтеся:

• скільки території окупувала країна-агресор і що вдалося повернути Силам оборони;
• про втрати сторін і в чому полягала головна помилка генерала Залужного;
• переваги та слабкості ЗСУ, а також яких реформ потребує українське військо;
• чому прогнозувати хід бойових дій – невдячна справа та які процеси можуть забезпечити перелам у війна на нашу користь. 

Територія чи люди? Дилеми українського військово-політичного керівництва

Напередодні другої річниці повномасштабної війни російській армії вдалося захопити Авдіївку – стратегічно важливе місто на північ від Донецька, залізничний вузол, який оглядачі називали "воротами до Донбасу". По суті, це перший великий успіх росіян після падіння Бахмута навесні 2023 року. Але чи такий великий? Навіть багато російських "воєнкорів" ставлять собі запитання: а чи варте, хай і стратегічно важливе місто, таких жертв? Активні бої за Авдіївку почалися ще на початку жовтня. За даними командувача ОСУВ "Таврія" Олександра Тарнавського, за чотири місяці боїв ворог втратив понад 47 тис. особового складу. А незалежні аналітики з проєкту OSINT зафіксували понад 650 одиниць російської техніки, знищеної на цьому напрямку. 

 
Російська техніка, знищена на Авдіївському напрямку, фото FB сторінка Головнокомандувача ЗСУ

Звісно, території – це важливо. Але гірка суть війни полягає не так у  захопленні/звільненні територій, як у необхідності знищувати ворога швидшими темпами, ніж він знищує тебе. Поки є Сили оборони – є Україна. Хай частина її території і тимчасово окупована. Не буде Сил оборони – не буде й України. Можна погодитися з відомим публіцистом Віталієм Портниковим, який вважає невдалою риторику влади про те, що перемогою України у війні буде виключно вихід на кордони 1991 року. Адже немає підстав вважати, що навіть за такого, дуже оптимістичного сценарію, війна завершиться. Натомість правильніше було б оголосити перемогою збереження української держави як такої, адже мета росіян – повністю її ліквідувати. 

Що ж стосується сухих цифр, вони такі. До 2022 року росіяни контролювали близько 42 тис. кв. км української території. Йдеться про тимчасово окупований Крим та частину Донбасу. З початком повномасштабного вторгнення росіянам вдалося за лічені тижні просунутися на додаткові понад 119 тис. кв. км – в основному на Півночі та Півдні країни (чому так швидко – і досі відкрите запитання). Загалом вони контролювали майже 27% української території. Перемога в битві за Київ, блискучий Харківський контрнаступ та звільнення правобережної Херсонщини повернули під контроль України близько 75 тис. квадратних кілометрів. Тобто за кілька місяців осені 2022 року, Україна деокупувала понад половину своєї території, захопленої ворогом з 24 лютого. 

Швидке просування як російської, так і української армії – в минулому. Маневрена війна перетворилася на позиційну. Та сама Авдіївка – це лише 29 квадратних кілометрів. Звільнене під час літнього контрнаступу Роботине – взагалі близько 3 квадратних кілометрів. Суттєве просування лінії фронту можливе нині лише в разі його обвалу з одного чи іншого боку. Схоже, війна остаточно перейшла в фазу, де критеріями успіху, принаймні в найближчий час, будуть аж ніяк не квадратні кілометри. 

Головна помилка Залужного: яких втрат зазнали сторони під час двох років великої війни

16 лютого 2024 року, за тиждень до других роковин повномасштабної агресії, Генштаб України оприлюднив свіжі цифри орієнтовних втрат ворога. За його даними, в живій силі вони подолали позначку в 400 тис. людей. Йдеться як про ліквідованих, так і поранених росіян. Звісно, це лише оцінка, і з нею можна не погоджуватися. Але й альтернативні цифри, які озвучують західні посадовці, світова та незалежна російська преса, вражають. Зокрема, 30 січня 2024 року в журналі Foreign Affairs вийшла колонка директора ЦРУ Вільяма Бернса, в якій він оцінив втрати російських військових у 315 тисяч. Схожу цифру виданню The New York Times озвучив неназваний американський посадовець – 60 тис. вбитих, в 3-4 рази більше поранених, усього – близько 300 тис. Російська служба BBC та незалежне видання "Медиазона" ведуть власний підрахунок загиблих на війні росіян, користуючись виключно відкритими джерелами. Їхні останні дані – під час війни щонайменше понад 43 тисячі окупантів стали "хорошими русскими". Тобто загинули, намагаючись окупувати чужу країну. 

Це величезні цифри. Для порівняння: втрати радянської армії в Афганістані за 10 років війни становили від 15 тис. (офіційні дані) до близько 30 тис. (незалежні оцінки) вбитими. Під час першої Чеченської кампанії російська армія втратила вбитими від 5,5 тис. до 14 тис. військовослужбовців (знову таки різниця між офіційною статистикою та незалежними оцінками). В обох випадках втрати призвели до напруження всередині суспільства та протесту (явного чи мовчазного) проти воєнних дій, що зрештою змусило керівництво держави припинити війну й вивести війська.

У російсько-українській війні ситуація кардинально інша. Безпрецедентні втрати росіян не лише не розворушили російське суспільство, а й, схоже, навпаки, підштовхнули його до подальшої мілітаризації та продовження агресії. А саме на реакцію російського суспільства, імовірно, робило головну ставку військове керівництво України. Принаймні, зокрема й так можна інтерпретувати заяву вже колишнього головкома ЗСУ Валерія Залужного. У гучній статті виданню The Economist генерал зізнався, що сподівався зупинити агресію РФ, "знекровивши її війська".

"Це була моя помилка. Росія втратила щонайменше 150 000 загиблих. У будь-якій іншій країні такі втрати зупинили б війну. Але не в Росії, де життя коштує дешево і де Путін орієнтується на Першу і Другу світові війни, в яких Росія втратила десятки мільйонів людей", – заявив Залужний. 

Валерій Залужний, головнокомандувач ЗСУ (2021 – 2024)

Втім, такі високі втрати не могли пройти для Росії безслідно. Андрій Білецький, командир Третьої окремої штурмової бригади, загалом не схильний до занадто оптимістичних оцінок, в інтерв’ю "Українській правді" заявив, що росіяни стерли свої кадрові частини  "як об наждачний папір – в нуль".  "У них немає більше ні сержантського корпусу, ні молодших офіцерів з досвідом. Тобто ті, хто потрапляє на фронт по скорочених курсах, вони теж дуже швидко або стають інвалідами, або помирають. У них не відбувається накопичення досвіду. Вони не стають професійнішими",  – підкреслив Білецький. Нині Росія в цілому воює, хай і великими, але силами мобілізованих. Їй не вистачає офіцерського складу. І в цьому – величезна заслуга Сил оборони. Так, вони не змогли припинити війну, однак позбавили росіян можливості проводити стратегічні наступальні операції. 

Звісно, за це ЗСУ так само заплатили ціну. І вона висока. Найбільший удар у перші два роки війни прийняли на себе кадрові військові частини, які набули досвіду під час проведення АТО – ООС. І це так само відчувається у війську. Військово-політичне керівництво не називає цифри втрат. Нещодавно лідер фракції "Слуга Народу" Давид Арахамія запропонував розкрити цю засекречену інформацію. "Коли ви йдете на вулиці та питаєте людей про втрати, я не чув жодного разу менше ніж 100 000. А наші втрати набагато менші", — зазначив він. Можна з впевненістю говорити, що втрати Сил оборони в цій війні відчутно менші за російські. Щодо цього сходяться й західні оглядачі. От тільки з огляду на мобілізаційний потенціал РФ, Україні треба суттєво збільшити це співвідношення, аби й далі мати можливість вести війну на виснаження з потужним ворогом.

Трансформація ЗСУ: які виклики стоять перед українським військом після двох років великої війни

24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабної війни, президент Зеленський підписав указ про загальну мобілізацію. Біля ТЦК та СП (колишніх військкоматів) вишикувалися черги з охочих стати на захист рідної країни. Армія зростала на очах, зокрема й за рахунок Сил територіальної оборони. Якщо протягом 2014-2021 років чисельність ЗСУ була плюс-мінус стабільною – близько 250 тисяч людей, то після початку повномасштабного вторгнення та мобілізації вона зросла быльш як утричі. За деякими даними, нині чисельність ЗСУ перевищує 850 тисяч осіб, а в цілому Сили оборони (Нацгвардія, СБУ, прикордонники та ін.) становлять близько мільйона людей. 

Сама по собі кількість мало що значить. Критичне значення має підготовка бійців, їхня злагодженість та те, як вони озброєні. Але так чи інакше ЗСУ швидко здобули чисельну перевагу над ворогом. Адже свою агресивну війну Путін починав силами переважно російських контрактників. Угруповання, що вдерлося в Україну 24 лютого, оцінювали у 180 тисяч осіб. Вже влітку воно, за даними Генштабу, перевищило 300 тисяч та все одно поступалося українським Силам оборони. Саме перевага в кількості стала одним із вирішальних факторів Харківського контрнаступу: зосередивши основні сили на правобережжі Херсонщини, ворог просто не мав достатньо особового складу, щоб тримати такий довгий фронт.

Важливим фактором посилення ЗСУ стала західна допомога. Спершу українській армії поставляли віднайдені по всій планеті запаси радянських озброєнь. А коли вони почали вичерпуватися, на Заході зважилися постачати й сучасні зразки техніки. Завдяки формату "Рамштайн", по суті, почалося переозброєння української армії. Важко переоцінити значення поставок західних РСЗО, артилерії калібру 155 мм, систем ППО, бронетехніки. З поставками в перші два роки війни ЗСУ мали лише дві, але великі проблеми: допомога приходила в недостатній кількості й занадто запізно. Освоювати зразки доводилося буквально з коліс, у бою. Крім того, оскільки техніка була різною, виникала проблема, яку ексголовнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний називав  "разносортіцей": різні зразки потребують різного обслуговування, мають різні технічні характеристики, і все це зрештою ускладнює ЗСУ її використання.

Bradley на Авдіївському напрямку, фото Фейсбук 47-ї ОМБ

Заяви західних скептиків та російських пропагандистів про те, що українські військовослужбовці начебто не можуть опанувати "складну" західну військову техніку, за два роки великої війни були повністю спростовані. Українські артилеристи завдяки західним системам вели успішну контрбатарейну боротьбу проти переважаючих сил ворога під час літнього контрнаступу на Півдні. Українські бійці підрозділів ППО достроково завершили курс опанування ЗРК Patriot і потім демонстрували фантастичні результати на полі бою (2 січня лише в небі Києва та Київщини було знищено 10 "нєсбіваємих" "кинджалів"). Влітку 2022 року високі результати демонстрували оператори РСЗО Himars, які ледь не щодня вражали склад ворожих боєприпасів, по суті, знищуючи логістику ворога. Завершують свою підготовку перші українські пілоти винищувачів F-16.  Важливим козирем ЗСУ в перший рік війни також була перевага в БПЛА та засобах зв’язку, зокрема американських системах Starlink. 

Але, на жаль, ворог теж вчиться. Попри західні санкції, Путіну вдалося не лише втримати російську економіку, а й суттєво пожвавити російський ВПК. Темпи відновлення військового потенціалу здивували навіть західних аналітиків. Нині, за словами військових експертів, росіяни мають перевагу  в БПЛА - як розвідувальних типу "Орлан", так і в FPV-дронах типу "Ланцет". А поставки іранських "шахедів" та північнокорейських снарядів стали величезною проблемою для ЗСУ. 

Починаючи з осені 2023 року ми стали свідками, як головна перевага ЗСУ – підтримка об’єднаного Заходу – стала і їхньою найбільшою слабкістю. Затримка з ухваленням пакету допомоги США призвела до суттєвого погіршення ситуації на полі бою. Українським Збройним Силам критично бракує снарядів, і це одна з головних причин, чому не вдалося утримати Авдіївку. Європа здатна дати Україні грошей, щоб втримати економіку та соціальну сферу, але не може дати достатньо боєприпасів – склади спустошились у перші роки війни, а виробництво і близько не покриває потреби ЗСУ. Загрозливою, якщо вірити західній пресі, є й ситуація з зенітними ракетами для систем ППО, які потрібні нашим Повітряних силам для захисту як військ на фронті, так і тилових міст. Президент Зеленський не раз наголошував на тому, що пріоритет на 2024 рік – збільшення власного виробництва, зокрема і в кооперації з західними компаніями. Але треба дивитися правді у вічі: по більшості позицій, необхідних для ведення навіть оборонної війни, без допомоги США Україні не обійтися.  

Фото Армія INFORM

Ще один виклик для ЗСУ сьогодні – провести реформи всередині Збройних сил безпосередньо під час війни. Як уже було сказано, чисельність війська різко зросла. Але має зрости і якість, насамперед управління та планування. Зокрема, саме на цьому наголосив новий головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський у своїй першій заяві. 

"На порядку денному стоять нові завдання. Насамперед це чітке та детальне планування дій усіх органів військового управління, об’єднань, з’єднань і частин з урахуванням потреб фронту в новітній зброї, яка надходить від міжнародних партнерів… Саме кваліфікація особового складу органів військового управління є вирішальною для розробки та успішної реалізації задумів та планів", - підкреслив генерал.

Олександр Сирський, головнокомандувач ЗСУ

Не менш важливим є і покращення якості підготовки військовослужбовців.  Особливо в світлі "великої" мобілізації, яка може розпочатися навесні після ухвалення відповідного закону. Успішні кейси в ЗСУ вже є. Скажімо, 110-та окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Марка Безручка була сформована вже після початку повномасштабного вторгнення. Саме вона майже два роки і фактично без ротацій утримувала Авдіївку, продемонструвавши високу якість управління та героїчні якості бійців. На жаль, деякі новосформовані бригади зіштовхуються з серйозними організаційними та управлінськими проблемами, і їхня боєздатність викликає сумніви. Це треба змінювати, і саме зараз, під час війни. Бо "після" може не бути. 

Що далі? Які сценарії малюють військові експерти і до чого готуватися українцям

"Світ, можливо, був надто оптимістичним у 2023 році. Важливо, щоб у 2024 році ми не стали надто песимістичними". Таку думку висловив голова Військового комітету Північноатлантичного Альянсу адмірал Роб Бауер після засідання Ради Україна – НАТО 18 січня 2024 року. До виходу ЗСУ з Авдіївки тоді лишалося менше місяця.

Адмірал Роб Бауер, фото EPA

Більшість експертів визнають: нині ініціатива на боці Росії. Завдяки мобілізаційним заходам вона здатна утримувати в Україні значно більше угруповання, ніж на початку вторгнення (західні аналітики оцінюють його в 470 тис. осіб), та проводити його ротації. Після так званих виборів Путіна в березні ймовірна нова велика мобілізація: видання Financial Times пише про плани Кремля призвати до війська додаткові 400 тис. людей.  Допомога КНДР та власний ВПК, який частково пристосувався до західних санкцій, забезпечують окупантів щонайменше достатньою кількістю снарядів. На фронті просування росіян поки не таке помітне, але ще рано говорити про те, що їхній наступ завершився.

Західні військові експерти умовно виділяють три сценарії війни в 2024 році.
Позитивний: США ухвалюють пакет допомоги і підтримують поставки на рівні минулих років, Європа так само посилює свої зусилля й запускає на повну свій ВПК. Україна нарощує власне виробництво озброєнь і до кінця року стає сильнішою, щоб уже в 2025 році організувати новий контрнаступ.
Песимістичний: допомога Америки зменшується, а в разі перемоги Дональда Трампа на виборах президента, й зовсім зводиться нанівець. ЗСУ відчуватимуть гострий дефіцит майже в усьому. Росія посилює атаки. Європа, нездатна повністю замінити США в питанні військової допомоги, сприймає війну як програну.
Є й проміжні сценарії: допомога від Заходу надходить, але в менших обсягах, ніж у перші два роки війни, лінія фронту більш-менш стабільна, але ЗСУ дедалі важче її утримувати. Це загрожує поразкою в довгостроковій перспективі. 

Як бачимо, у більшості сценаріїв ключовим питанням є рівень західної допомоги. І з цим важко посперечатися: Україна від неї критично залежна. Але є й те, що ми здатні робити самі, без прямої допомоги союзників. Наприклад, виробляти дрони (президент заявив про намір виготовити власними силами мільйон БПЛА) та будувати фортифікаційні споруди. Лінія Суровікіна, на жаль, виявилася ефективною, то чому б нам так само не вчитись у ворога, як це робить він сам? 
Зрештою за два роки війни Україна вже не раз дивувала західних військових експертів, повністю спростовуючи їхні прогнози (ми ж пам’ятаємо, заяви Пентагону про падіння Києва "протягом кількох днів"?). На думку спадають слова покійної соціологині Ірини Бекешкіної, які мають стати нашим девізом на найближчий час: "Поки ми живі, ніщо не вирішено остаточно!".