"Якщо культури не буде, то за що воювати? Просто треба правильно розставляти пріоритети", - музикант та військовий Мирослав Кувалдін 

Сьогодні у нас у гостях неймовірно цікава, прекрасна людина, музикант, військовослужбовець Мирослав Кувалдін. Мирославе, вітаю вас у нас в студії. 

Добрий день, пані Наталю. Добрий день усім глядачам, радий тут сьогодні знаходитись. Дякую, що запросили. 

Я хочу розпочати нашу розмову з, як то кажуть, самого початку. Як ви, музикант, потрапили до Збройних Сил України? Взагалі, з чого почалася ця ваша воєнна, так би мовити, історія? 

Ну, моя воєнна історія почалася з нападу Російської Федерації на нашу країну. 24 лютого, коли вони прийшли вже прямо в наші домівки. Я, в принципі, ні хвилини не вагався: на той час я був на Закарпатті, буквально в 10 км від кордону і був, в принципі, на початку черги. Тоді здоровезні черги стояли, щоб виїхати, я десь був в початку цієї черги. Ну, маю на увазі, якби було бажання. 

Але я пішов у Рахів у військкомат і почекав пару днів, там вже були якраз у військоматі величезні черги. І потрапив у 69-й батальйон 101-ї бригади територіальної оборони. Мені здається, я потрапив у військо, як і більшість свідомих людей, в лютому 22-го року

Хочу зараз усім нагадати останню вашу пісню, точніше останню на цей момент, "До побачення", яка сколихнула і торкнулася дуже багатьох. Вона просто абсолютно неймовірна, зараз ми послухаємо частину, фрагмент цієї пісні, а потім уже детальніше з Мирославом поговоримо:

"Допоки сестри і брати

Здіймають в небо прапори,

Допоки молодість горить,

Ти посміхаєшся з гори.

Вогонь запеклих не пече,

Я відчуваю за плечем

Твоє гаряче серце.

Знаю, ми зустрінемось іще

З тобою! Друже, ми зустрінемось

Іще після всіх воїн!..

Всі прості слова набули значення.

Ти вже зробив більше, ніж хотів.

Не прощаюсь, брате, до побачення!..

Ще зустрінемось!.. Ще зустрінемось!.."

Ми послухали фрагмент цієї пісні і я, власне, у Мирослава хочу запитати, яка історія її створення. І мені от особисто самій було дуже цікаво, коли я дивилася, де було знято цей неймовірний, такий суто український краєвид. 

Насправді, жито там було трошки зелене, тож це жовто-зелений краєвид. 

Ми зняли дуже швидко, десь у полях між Миколаєвом і Херсоном. Останній рік я саме там, на південному напрямку служу. Ви ж знаєте, що я служу вже півтора роки в підрозділі, який називається "Культурний десант". Очолює цей підрозділ Микола Серга, і наш підрозділ займається морально-психологічним забезпеченням військовослужбовців. Тобто моя служба полягає в тому, що я маю компанію своїх друзів, теж артистів, людей, які були до призива митцями, але потім пішли служити. І от в нас є маленька мобільна група, в якій є один гуморист, один лялькар, один виконавець якихось таких молодіжних пісень. І ми їздимо вздовж лінії зіткнення по підрозділах з концертами. Хоча концертами це важко назвати, це, скоріше, зустрічі. Іноді буває, що нас приїжджає четверо, і четверо сидить військовослужбовців, до яких ми приїхали. Іноді нас навіть більше, ніж військовослужбовців. Це може відбуватися по хатах, по бліндажах, по якихось там напіврозбитих школах. І от наша задача - працювати з морально-психологічним забезпеченням. І на початку ми старалися просто людей трошки відволікати, якось там "ха-ха, хі-хі", дитинство згадати, поспівати "Коли я був Мануна", бо там же багато людей до мене підходять, "я ж на ваших піснях виріс", отакий Рекс підходив, в два рази більше за мене, і каже "я ж виріс на ваших піснях". Але при всіх цих зустрічах я розумію, чим далі, тим більше те, про що люди мовчать і те, про що, важко говорити, бо втрата близьких людей, це, мені здається, найважче, до чого неможливо звикнути на війні. І це торкнулося зараз не тільки військовослужбовців, це пережили і це травмує всіх людей в Україні. Мені здається, що не лишилося взагалі жодної людини, яка би не знала когось, кого забрала вже ця війна. І ці цифри ростуть. 

Мирослав Кувалдін, фото: notatky.ua

І от, власне, для того, щоб і самому якось сприйняття цих втрат пропрацювати і для себе знайти пояснення, як далі з цим жити, я, власне, написав цю пісню і потім зрозумів, що не одному мені треба від цього лікуватися і ми вирішили зняти кліп.

І судячи з того, як люди сприйняли, я розумію, це саме ті слова, які доречні от в такому сенсі, в такій ситуації. Коли ти хочеш щось сказати про людей, яких вже не повернеш, залишається себе заспокоїти, що ми рано чи пізно всі зустрінемося. Вона, мені здається, на мою думку, дуже вчасна, ця пісня. 

Ну, вона завжди вчасна в такій ситуації, тому що зараз побутує така думка, багато артистів говорять, що недоречно, ще ніби зарано, що повинна війна закінчитися, потім це все осмислити і лише потім розпочинати якісь там творчі пошуки чи проєкти.

Чесно кажучи, я теж спочатку так думав. Пісню я влітку десь написав, чи навіть навесні. Я теж спочатку думав, що варто почекати вже перемоги і тоді будемо сумувати по-справжньому, знаєте, зі сльозами чоловічими на очах. Але їздячи по підрозділах, зустрічаючись з хлопцями, я зрозумів, що ця пісня саме зараз потрібна, чому ми, власне, і вирішили видати її зараз. Я сподіваюсь, що вона багатьом допоможе, так як і мені допомагає. 

Ну, ще теж так цікаво, зараз дуже багато людей пішло на війну, які не є кадровими військовими. Ви взагалі окрема тема, музиканти. Але от дивіться, є музикант, і він патріот своєї держави. Чи може бути, наприклад так, аби під час війни займатися винятково творчістю? Чи ви поєднуєте такі ці почуття в собі, що я і музикант і громадянин? Чи це все просто відбувається гармонійно? 

Коли я йшов служити, я був громадянином. Півтора роки прослуживши в 69-му батальйоні, я жодного разу не тримав у руках гітару, не думав навіть про це. Я сидів, я працював з документами, я працював у штабі, але все одно, я віддавав і зараз віддаю весь свій час державі і працюю на перемогу. І відповідно, звичайно, що громадянство і патріотизм стоять на більш високому щаблі, ніж твоя професія. В принципі, що мені в армії подобається, що ти коли одягаєш піксель, то стає абсолютно всім байдуже, чим ти займався до того.

Ну, тобто, байдуже, ти з багатої сім'ї чи з бідної, з села чи з міста. Є в тебе три вищі освіти чи взагалі ти читати не вмієш. Треба копати - всі копають, треба бігти - всі біжать. Треба стріляти - всі стріляють. І це дуже класно, але потім, з часом, людина знаходить себе в армії і всі починають уже тоді виявляти його сильніші сторони і намагатися використати їх. Так що чим швидше ви підете в армію, тим швидше ви знаєте там своє місце. 

Це дуже добре, що ви сказали, тому що зараз дуже багато так званої зради, як то кажуть, так? І ці розмови, як правило, вони поширюються серед так званих "тилових" людей. А військові, з якими я спілкувалась особисто, ну 99% з них говорять десь приблизно так, як ви. І от дивіться, а ви відчуваєте оцю підтримку? Я не кажу матеріальну, про якісь збори чи щось таке, не матеріальну, а якусь таку внутрішню, духовну підтримку саме від тилу. І чи не дратує вас, коли ви, наприклад, приїжджаєте в місто, десь подалі від фронту і бачите навколо суцільний, якщо не гульбан, то абсолютно розслаблений стан? 

Мене спочатку це тригерило, і я так щось намагався трошки визвірятися про себе, але потім я знайшов такий психоприйомчик, яким себе заспокоюю. От коли я бачу людину призовного віку, чоловіка, який там сидить, курить кальян, я собі кажу, а може це військовий у відпустці сидить, і от кальян вирішив покурити. Тобто я людям даю якийсь аванс, що вони, в принципі, нормальні люди. Це про те, чи не тригерить ця історія. А з приводу того, чи відчуваю підтримку тилу – я відчуваю підтримку своєї родини. Мною пишається моя дружина, моя мама, моя сестра. І мені цього достатньо. 

Я не сильно зараз ходжу в соцмережах. У соцмережах ходять якраз ті люди, у яких багато є часу, які нічим не зайняті, які потенційно бояться армії і призиву. І я думаю, що людина ж так влаштована, що ти чого боїшся, те й знаходиш. Тобто, якщо мене цікавить наша перемога, я знаходжу відоси, як там Рекси розривають москалів, корейців і ще когось. А якщо тебе цікавить зрада і там, не знаю, бусифікація, то ти знаходиш такі відоси. Причому, соцмережі зчитують ці алгоритми, і якщо вони відчували, що в тебе серце ойкнуло саме на тому, як там, не знаю, жінка свариться з ТЦК, то в тебе і наступне відео буде про те, що жінка свариться з ТЦК. І тоді складається враження, що країна тільки цим і живе, що жінки сваряться з ТЦК. Це, звичайно, не так. 

Ми останній раз бачилися, коли ви очолювали дуже цікавий культурологічний проєкт там, власне, на Закарпатті. Як ви вважаєте, чи зараз є потреба, чи доречно підтримувати якісь проєкти саме культурологічні в Україні? 

Ну так, звичайно, згадуючи Черчилля, це він, здається, говорив, що якщо ми не будемо приділяти увагу культурі, то власне, за що ми воюємо? Звичайно, потрібно думати про культуру. Ви говорите про мої проєкти в селі Кваси Закарпатської області: якраз буквально перед війною ми отримали грант і виграли кошти, я купив обладнання під студію звукозапису. 

І я ось, до речі, був у відпустці, їздив в Кваси на відпочинок, побув там в санаторії. І студія стоїть, комп'ютер стоїть, на якому і муха ще не сиділа. І мені так цього, звичайно, шкода. Але я розумію, прийде час. Але щоб зовсім культурою не займатися, ні. Треба продовжувати жити, тому що це вже 10 років триває, так? І скільки тоді можна не займатися культурою? Треба, але треба нормально собі ставити пріоритети і визначати, хто цим може займатися. І в мене є вже майже стала фраза, що в принципі, зібрати Палац спорту і позбирати кошти на дрони може і Надя Дорофеєва, розумієте? Так що, я не проти. Хай цим займаються ті, хто не може воювати.

Я теж так вважаю. Зараз, до речі, просто якийсь театральний та концертний бум в Києві, страшенний просто попит. І це абсолютно справедливо, і всі, нарешті, хто сумнівався, побачили, яка вона класна і висококласна українська музика. Але, знову ж таки, люди різні, скажімо так. 

От на вашу думку, що нас зараз може об'єднувати? Тому що не секрет, що все одно, багато хто говорить, що ті, які на війні і ті, хто в тилу, мають різні погляди на якісь такі речі, але ми нація і ми повинні бути єдиними. Ідеалу не існує, я розумію, але все ж таки, що нас може ще об'єднувати, окрім інстинкту самозбереження, окрім воєнних загроз? Що може об'єднувати і що ми можемо робити? Необхідно нам чекати якихось директив, чи що нам скаже влада, чи щось таке, щоб українці так не сварились?

Завдяки тому, що на нас напала Російська Федерація так безцеремонно, у нас перші пару місяців було це об'єднання. Воно було, можливо, десь на інстинктах самозбереження, але було розуміння того, що ми держава, що ми незалежна держава і що ми маємо за це також битися.

Ця історія залишилася. І я думаю, що це і має нас рухати надалі, тому що незалежність - це таке дерево, яке поливають кров'ю, і це треба усвідомлювати. Воля або смерть - це не пусті слова. Я думаю, що це найсильніший мотив. 

Ну, а от знаєте, є така фраза, що "на війні усі атеїсти стають віруючими". Все ж таки, що важливіше - інстинкт самозбереження, чи ще якась вища духовна складова? Ясно, що це загроза там життю, загроза здоров'ю, але людина не може жити весь час так, це проти її природи. Весь час в якомусь такому стиснутому, стресовому дуже стані. І яким чином люди себе наповнюють? Оце побратимство, наприклад. 

Я думаю, звичайно, що братерство військовослужбовців - це зараз уже одна окрема субкультура, і я сподіваюся, що ми будемо триматися одне одного і після перемоги… 

Я б дуже хотіла, щоби якраз мистецьких творів на цю тему стало більше, тому що побратимство - це неймовірна штука. Хочеться картин, хочеться фільмів, хочеться пісень, саме про оце. 

Я думаю, про це буде багато написано і вже пишеться, я уже чую те, що вариться десь внизу у війську. Можливо, воно ще не доходить до телебачення, до радіо, але воно є і про це неможливо не писати. Буде багато хорошого кіна і пісень. 

Кожен по-різному, мені здається, знаходить свої шляхи. От наш підрозділ, власне, займається тим, що ми даємо, підказуємо, що таким сенсом має бути культура, ідентифікація, про яку ти думаєш, і ти розумієш, що ти, в принципі, б'єшся за це. Комусь допомагає релігія, комусь допомагають якісь плани наперед, хтось хоче повернутися додому і зібрати, нарешті, той карбюратор, який 24 лютого не дали козли зібрати. У кожного це різні речі, але я впевнений, що всі для себе це знаходять, тому що, коли в тебе немає цього світла в кінці тунелю, як би це заїжджено не звучало, тоді важко. Особливо коли ти нічого, крім того, що відбувається в тебе під ногами, не бачиш, а там нічого хорошого не відбувається. 

Ну, і з цієї навіть розмови, і з нашого знайомства, я абсолютно переконана, що ви вірите в нашу перемогу, це зрозуміло, і це не просто якісь такі, пафосні слова. Я просто це дуже спокійно відчуваю, скажімо так. І я це відчуття бачу у вас. Але на чому, все ж таки, конкретніше якщо можна сказати, тримається ваша віра у перемогу України? 

Я не знаю, це важко пояснити. От я чомусь впевнений, що сьогодні не помру. Хоча зрозуміло, що може бути будь-що, але я себе налаштовую так, і я звідкись це знаю. От власне, так і з перемогою. Я про це знав 24 лютого, коли йшов у військкомат, я був впевнений, що йду брати участь в перемозі. І в мене це відчуття і залишилося. Важко пояснити, це щось ірраціональне, мені здається. 

Мирослав Кувалдін, фото: ukr.radio

Ірраціональне, я так само відчуваю. Ще хочу пригадати, перш ніж ми про це поговоримо, до вашої уваги ще один музичний фрагмент. Це одна з моїх улюблених пісень, не лише Мирослава, а взагалі: 
 

Заплакало в стайні немовля,

Завітало в гості три царя.

Ой, сталось диво,

Ой, Бога Сина сповила Марія.  

 

Завітало в гості три царя,

Кожен цар дитину прославля.

Ой, сталось диво,

Ой, Бога Сина зігріла Марія.

Ця пісня Різдвяна, як ви зрозуміли, як я вже сказала, одна з моїх найулюбленіших. І я Мирославе, хочу, щоб ми поговорили, тому що ми зустрічаємося в такий чудовий час цей Різдвяний, щоб ви розповіли, як ця пісня з'явилася, бо я знаю там рояль в кущах трохи, в історії цієї пісні. І взагалі, щоби ви розказали, людина не живе лише війною зараз. Можливо ви пригадаєте, бо коріння у вас з Полтавщини, що таке Різдво для вас? Можливо, якісь такі спогади? Але почнемо з цієї пісні. 

Ну, пісня "Запалала в небі зоря"… Я от раніше не вірив, коли розказували, хтось там, Пол Маккартні, здається, розказував, що йому пісня "Yesterday" приснилася. А от власне і в мене так сталося з цією піснею. Я просто уві сні побачив і почув пісню від початку до кінця зі словами, з мелодією. У мене завжди біля ліжка лежить телефон, диктофон. Бо я пару раз, так було вже, думаю, прокинусь, потім напишу. Ні, я відразу беру диктофон, намугикав, зранку розшифрував. Це було років 10 тому. І вийшла пісня і вона, мені здається, поки що єдина в моєму репертуарі, яка може стати народною, тому що я бачив, її вже виконують. 

Оце ми зараз дивилися, були зйомки проекту Анжеліки Рудницької "Наше Різдво", здається, якщо не помиляюся. Класний концерт. Але я бачив, як цю пісню виконують колядники там по Івано-Франківську. Там люди ходять, вони таку велику коляду водять прямо по вулиці, там чоловік тисяча іде і оце співає. Я бачив, як співають в канадських церквах діти, якісь дитячі хори. Тобто, я розумію, що вона вже пішла в люди. І це дуже класно, але я ж кажу, тут моєї заслуги мало. 

Але я тут переб'ю А ви можете розписати, наприклад, цю колядку як ноти для хору? 

Мені здається, це вже хтось зробив. 

Я вас просто попрошу, тому що я співаю в аматорському хорі і подумала, що для хору було б прекрасно.

Я думаю так. Ми з вами поговоримо потім про це. 

Ну і розкажіть трохи про ваші різдвяні сімейні традиції. 

Та різдвяна сімейна традиція, це, звичайно, збиратися в сімейному колі. Все, що я пам'ятаю з Полтавщини, це те, що ми намагалися колядувати, і ходили якісь комсомольці, ми тоді ще школярами, та брали всіх на олівець, і потім нас викликали на якусь лінійку ганьби. Якась така дурість. 

Коротше, слідкували, що не можна було колядувати, але ми колядували. На Полтавщині колядки були набагато простіші, ніж те, що я бачив потім уже десь в Коломиї, там я бував у Франківську. Не такі довгі, не такі затягнуті, але все рівно відчуття свята є. Ну і звичайно подарунки, і звичайно це родинне свято, коли збирається вся сім’я. На жаль, зараз моя родина розкидана по світу: в мене один син навчається в Ірландії, молодший син з дружиною в Німеччині і хіба що до мами, можливо, на Полтавщину з'їжджу. Але навряд, тому що відпустку мені на Різдво сказали, що не дадуть. Мене ось відправили тільки недавно у відпустку. Так що ми будемо зустрічати Різдво на Херсонщині, будемо їздити вітати побратимів і нести це свято в окопи.