Чому Путін хоче "переможної війни", а не шукає миру: 80 років з дня капітуляції Японії та уроки історії

Ця подія не лише завершила найкривавіший конфлікт в історії людства, який забрав життя понад 70 мільйонів людей, але й започаткувала новий політичний лад, заснований на принципах міжнародного права, колективної безпеки та недопущення агресії. Однак цей порядок, який з труднощами, але тримається вже десятиліттями, зараз зазнає чи не найбільшої загрози через зростання випливу Китаю, формування антизахідник альянсів та насамперед війну Росії проти України. Показово, що на четвертому році війни Москва не шукає компромісів, а хоче капітуляції Києва, щоб як і 80 років тому утвердити власний "новий порядок" через перемогу у війні.

Більше про це розповість Еспресо.

Після капітуляції Німеччини: чому Японія не зупинилася?

Представники Японської імперії, фото: Вікіпедія

Капітуляція нацистської Німеччини 8 травня 1945 року ознаменувала кінець війни в Європі, але на Тихому океані конфлікт тривав ще чотири місяці. Японія, попри втрату союзника, продовжувала опір. Дослідники історії пояснюють такий крок кількома факторами: ідеологічну відданість імператорському режиму, надію на переговори та страх повної окупації. 

Японське керівництво вірило, що може зберегти свою урядову структуру, уникнути окупації метрополії та навіть утримати частину завойованих територій в Азії та на Тихому океані. 

Крім того, японські мілітаристи сподівалися на втручання Радянського Союзу як посередника для мирних переговорів, оскільки СРСР до серпня 1945 року зберігав нейтралітет з Японією відповідно до пакту 1941 року.

Але насправді союзники-переможці США, Великобританія та СРСР – мали чіткі плани щодо Японії. На Потсдамській конференції в липні 1945 року вони висунули ультиматум: безумовна капітуляція або повне знищення. Плани включали потенційну морську блокаду, бомбардування та, в крайньому разі, вторгнення на японські острови (операція "Даунфолл"), яке могло забрати мільйони життів з обох сторін. 

Чи розглядали союзники дипломатичний шлях припинення війни? 

Так, але обмежено. Японія намагалася через радянських дипломатів зондувати умови миру, пропонуючи поступки, але союзники наполягали на безумовній капітуляції, щоб уникнути повторення помилок Першої світової, коли умовний мир з Німеччиною призвів до реваншизму. Офіційно для американців причина продовження війни була не в демонстрації сили: хоча США хотіли показати світу (і зокрема СРСР) свою нову ядерну зброю, головним мотивом було прискорити кінець війни, уникнувши втрат від вторгнення. 

Атомні бомбардування Хіросіми (6 серпня) та Нагасакі (9 серпня) були частиною стратегії "шок і трепет", щоб зламати японський опір. Однак не тільки бомби вплинули, бо радянський вступ у війну 9 серпня з вторгненням до Маньчжурії позбавив Японію останньої надії на переговори. Як зазначив один із японських міністрів, "участь Росії зробила продовження війни неможливим". Сталін почав війну проти Японії не лише, щоб виконати союзницькі зобов’язання, але й прагнув розширити вплив СРСР у Східній Азії, зокрема, захопивши Курильські острови. 

Читайте також: Через них Друга світова офіційно не завершилася: як криза довкола Курильських островів допомагає Києву у війні з Росією. Пояснюємо

Японцям знадобився майже місяць для підписання капітуляції після атомного бомбардування. Оголошення про те, що Японія приймає умови Потсдамської декларації, імператор Хірохіто зробив по радіо ще 15 серпня, але формальне підписання відбулося 2 вересня. 

Ця затримка пояснюється внутрішніми дебатами. Бо японський уряд розділився між "яструбами", які хотіли боротися до кінця, хоч це і було самогубством, та "голубами", які розуміли безвихідь і готові були одразу на все погодитися. Були спроби військового путчу проти капітуляції, а також логістичні питання – підготовка документів, координація з союзниками та евакуація військ. Крім того, імператор чекав на гарантії збереження свого статусу, які союзники таки надали. 

Формування нового світового порядку 

Штаб-квартира ООН в місті Нью-Йорк, фото: доступні джерела

Закінчення Другої світової радикально змінило глобальний ландшафт. З руїн війни постала система, заснована на принципах колективної безпеки, поваги до суверенітету та недопущення агресії. Ключовим елементом стало створення Організації Об'єднаних Націй (яка замінила латентну Лігу Націй) у 1945 році для мирного врегулювання спорів. А також поява економічних інститутів як Міжнародний валютний фонд і Світовий банк для відновлення. Американська військова сила стала головною для продовження західної домінації. 

Повоєнний порядок розділив світ на два табори – Західний (очолюваний США) та Радянський (СРСР), що призвело до Холодної війни, але основні принципи – заборона на зміну кордонів силою, права людини та міжнародне право – у більшості питань залишилися основою для узгодження суперечок. 

Цей лад, попри різні війни та зміни урядів, тримається і досі, забезпечуючи стабільність для Заходу та економічний ріст для багатьох країн. Але Російська Федерація намагається порушити цей порядок через агресію в Україні та формування антизахідних альянсів. Вторгнення 2022 року – це не лише атака на суверенітет України, але й виклик нормам ООН, подібний до агресій 1930-х. РФ прагне перегляду кордонів, посилаючись на "історичні права", і підриває трансатлантичну єдність. Крім того, Москва посилює зв'язки з Китаєм (стратегічне партнерство без обмежень), Індією (через BRICS та продаж нафти), Іран та КНДР (військова співпраця) та іншими країнами Глобального Півдня, створюючи альтернативу західному домінуванню. Ці альянси спрямовані на ерозію ліберального порядку, просуваючи багатополярність, де сила переважає над правом.

Паралелі з сучасністю: Путін і прагнення до "переможної війни"

Зеленський, Путін, Трамп, фото: колаж

Аналізуючи теперішню ситуацію, можна провести чіткі паралелі між вимогами союзників до Японії та позицією Володимира Путіна щодо України. Як і союзники 1945 року, Путін наполягає на повній капітуляції: відмова від НАТО, визнання анексій (Крим, Донбас), демілітаризація та "денацифікація" – це лише евфемізм для зміни влади в Києві на послушний проросійський уряд.

Тому дипломатія для старого КГБіста – лише гра. Попри всі ці Мінські угоди та стамбульські переговори, РФ не шукає компромісу, а прагне "переможної війни", подібно до мілітаристів минулого, які відкидали мир до останнього задля повної домінації та утвердження нового порядку.

Путін сам часто проводить аналогії з Другою світовою, порівнюючи свою агресію з боротьбою СРСР проти нацизму, але насправді імітує реваншизм, намагаючись утвердити новий порядок, де РФ силовим способом домінує у Європі. А для цього йому потрібна "переможна війна", а не компроміси.

Ці паралелі підкреслюють небезпеку: якщо світ дозволить РФ досягти мети, як у 1930-х з нацистською Німеччиною, це розхитає основи повоєнного ладу і може призвести до ще більшої війни. Тому 80-річчя капітуляції Японії нагадує просту істину: мир та збереження ладу досягається не поступками агресору, а його поразкою та відновленням справедливості. Звідси і всі ці лозунги президента Зеленського про "мир через силу", політики не умиротворення агресора, а чіткої демонстрації, що кожен удар матиме відповідь. 

З іншого боку, ця війна на виснаження відбувається ціною українських життів. З кожним роком зростають втрати, руйнується інфраструктура, а гуманітарна криза поглиблюється. Європейські союзники люблять повторювати фразу експрезидента Байдена, що підтримуватимуть Україну стільки, скільки треба, але ця підтримка часто обмежується риторикою та половинчастими заходами, що не відповідає масштабу воєнних дій. А дипломатична стратегія президента Трампа – тим більше не сприяє рішенню. Все це лише заохочує режим Путіна. Тому міжнародна спільнота стоїть перед історичним вибором. Як відзначає багато аналітиків, від єдності та дієздатності Заходу нині залежить не лише доля України, а й стабільність усієї Європи та майбутнє глобального порядку, який тримається вже 80 років.

Читайте також: Від Пакту Молотова-Ріббентропа до "Пакту Трампа-Путіна": чи повториться поділ Європи, який принесе ще більшу війну