Як і чому "вбили" Мінстратегпром

У липні цього року влада ліквідувала Міністерство стратегічної промисловості. Саме воно мало "витягнути" на собі перебудову оборонної промисловості. Але не "витягло".  Функції та повноваження відомства передали Міністерству оборони. Наскільки це виправдано і принесе результат? Чи допоможе  оперативно перевести економіку на воєнні рейки та здійснити стрімкий технологічний ривок у війні нового покоління? 

Для початку повернемось до того, навіщо та на яких засадах створювалось Міністерство.

Міністерство оборонної індустрії, або про призначення та функції Мінстратегпрому

Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України (Мінстратегпром, МСПУ) було створено у 2020 році як центральний орган виконавчої влади, що формує та реалізовує державну політику в стратегічних промислових галузях. Згідно з Положенням про міністерство, до його компетенції було віднесено визначення курсу та втілення політики у сфері оборонно-промислового комплексу (ОПК), космічної діяльності та літакобудування. Іншими словами, відомство мало стати головним органом, відповідальним за розвиток державного оборонно-промислового комплексу та суміжних високотехнологічних галузей.

Як мав реформуватись оборонно-промисловий комплекс

Ключові функції Мінстратегпрому включали низку важливих напрямів. 

По-перше, міністерство мало управляти підприємствами державної власності в ОПК та координувати їхню діяльність. Наприклад, у 2021 році до сфери управління Мінстратегпрому було передано Павлоградський хімічний завод (ПХЗ) – стратегічне підприємство з виробництва вибухових речовин та ракетного палива. 

По-друге, Мінстратегпром відповідав за трансфер технологій та інновацій – створення механізмів передачі технологій і прав на них від розробників до виробників для потреб оборони. Міністерство також мало опікуватися питаннями державно-приватного партнерства у сфері озброєнь: зокрема, залученням іноземних та вітчизняних інвестицій і спільних проєктів в оборонну промисловість.

Також відомство мало забезпечувати розробку стратегічних програм розвитку озброєння і військової техніки (ОВТ) та державного оборонного замовлення. А ще - готувати пропозиції до ключових документів безпеки й оборони – Стратегії нацбезпеки, воєнної стратегії, Плану оборони, Оборонного бюлетеня – особливо в частині розвитку ОПК та озброєнь. 

До його компетенцій "нарізали" також:  формування програм переозброєння, визначення пріоритетних напрямів у Науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах (НДДКР) для війська та фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт для створення новітніх зразків озброєння. 

Як бачимо, міністерство мало відіграти справді стратегічну роль в оборонній сфері, що й відображено в його назві. Фактично Мінстратегпром мав стати “міністерством оборонної індустрії”, що поєднує функції політики, управління держактивами та інновацій у ВПК.

Але трохи не так сталось як гадалось. 

Завдання Мінстратегпрому під час великої війни

З початком повномасштабної війни у лютому 2022 року роль Мінстратегпрому мала критично зрости. Перед міністерством до всього іншого постали специфічні завдання воєнного часу, спрямовані на швидку мобілізацію промисловості для потреб оборони. 

Одне з ключових завдань – дублювання та розосередження виробництв озброєнь. Щоб унеможливити знищення ворогом всіх потужностей повітряними атаками, виробництво нових видів зброї потрібно було розпорошити насамперед географічно. 

До цього додалась потреба релокації оборонних підприємств із зони бойових дій у відносно безпечні регіони. Втрата заводів у прифронтових областях на початку вторгнення жорстко підтвердила цю необхідність: зі 100 найбільших оборонних підприємств у 2022 році щонайменше третина була знищена або опинилася в зоні бойових дій. Тож міністерство мало координувати евакуацію обладнання і фахівців зі східних та південних регіонів на Захід України, щоб зберегти критичні виробництва.

Іншим пріоритетом стала захищеність оборонних виробництв. Йдеться про фізичну охорону заводів від диверсій і ракетних ударів, інформаційну безпеку ( ворог не мав виявити секретні цехи) та легендування – приховування справжнього профілю підприємств. За постійних ракетних ударів по українській інфраструктурі захист оборонних заводів – завдання державного рівня, котре логічно покладалось на Мінстратегпром.

Також міністерство мусило працювати над розвитком кадрів у ВПК, адже різке збільшення виробництва зброї вимагало тисяч інженерів, техніків, кваліфікованих робітників. Підготовка нових кадрів для оборонних заводів, перепрофілювання існуючих фахівців, бронювання критично важливих працівників ОПК – усі ці заходи потребували координації на рівні профільного відомства.

Ще до 2022 року Україна регулярно брала участь у виставках озброєнь

Ще однією важливою ділянкою роботи Мінстратегпрому у воєнний час мала стати кооперація з міжнародними партнерами та створення спільних оборонних підприємств. Україна завдяки цьому здобула унікальний шанс інтегруватися у західний оборонно-технічний простір, адже США оголосили про намір розгорнути фактично новий оборонно-промисловий комплекс в Україні, спираючись на сучасні технології партнерів. Велика Британія, Німеччина та інші країни також виказали підтримку та заявили про  готовність налагоджувати виробництво озброєнь на українській території. Мінстратегпром  в розвиток цього мав забезпечити створення спільних підприємств з іноземними компаніями, ліцензійне виробництво західних зразків, трансфер технологій у рамках міжнародних проєктів.

Паралельно стояло завдання імпортозаміщення та локалізації виробництва: заміна критичних компонентів російського чи білоруського походження на українські або західні аналоги, максимальне залучення вітчизняних постачальників у виробничі ланцюжки. Ці напрями прямо згадувалися в основних завданнях Мінстратегпрому – політика імпортозаміщення та інноваційного розвитку стратегічних галузей була серед його пріоритетів з моменту створення.

Чому було провалено ключові завдання міністерства 

Під час широкомасштабної війни Мінстратегпром "успішно" не впорався зі всіма цими функціями. 
Міністерство, зокрема, не змогло забезпечити системного дублювання та релокації виробництв до того, як багато з них були уражені ворогом. Значна частина оборонних потужностей була втрачена в перші місяці вторгнення, а координацію порятунку заводів і розбудови нових потужностей доводилося здійснювати поспіхом вже після завданих збитків. ⁠⁠⁠⁠⁠

У 2022 році Мінстратегпром не став і справжнім “штабом” пром” промислової мобілізації – його внесок важко співвіднести із зусиллями волонтерів, окремих держконцернів та приватних фірм, які самотужки налагоджували випуск необхідного обладнання.

Особливо показовим став провал у забезпеченні армії боєприпасами, який вибухнув скандалом у 2024 році. Уже під час інтенсивної фази війни виявилося, що ні Міноборони, ні Мінстратегпром не спромоглися налагодити ритмічне постачання ЗСУ 120-мм мінометними мінами та іншими боєприпасами. А восени 2024-го стало відомо про масштабний брак якісних мін: військові масово скаржилися на 120-мм міни вітчизняного виробництва, які не вибухають або не долітають до цілі.

Журналістське розслідування встановило, що з травня по серпень 2024 року державний Павлоградський хімічний завод, про який вже йшлося і який мав виготовити 250 тисяч мін, фактично поставив фронту їх менше 17 тисяч – при тому, що завод отримав від Мінстратегпрому багатомільярдну передоплату. Цей провал став однією з причин гучної відставки керівництва Мінстратегпрому: суспільству стало очевидно, що міністерство та профільні структури Міноборони зірвали програму постачання боєприпасів для Збройних Сил.

Герман Сметанін, керівник Мінстратегпрому в 2024-2025 роках

Ба більше, скандал набув ознак корупції – в травні 2024 СБУ затримала керівника ПХЗ та посадовців військового представництва Міноборони, відповідальних за приймання неякісної продукції. Отже, в історії з Павлоградським хімзаводом чітко окреслились одразу дві проблеми: неефективність Мінстратегпрому як координатора ракетно-бойових програм та корупційні ризики в реалізації оборонних контрактів - державні кошти було сплачено, армія ж натомість отримала браковані боєприпаси.

Не краще складалися справи і з іншими стратегічними напрямами. Зокрема, з ракетними та протиракетними програмами. Мінстратегпром не забезпечив належної координації робіт над новими вітчизняними ракетами. За свідченнями експертів, започаткована в травні 2022 року програма створення української балістичної ракети реалізовувалася вкрай повільно і неефективно.  Коли нарешті нездатність Мінстратегпрому налагодити швидкий прогрес у ракетобудуванні та ППО стала очевидною, ці функції де-факто було передано іншому органу – Міністерству оборони. 

До всього цього, ще до початку повномасштабної війни у 2021 році експерти відзначали провал Мінстратегпрому в імплементації нового Закону "Про оборонні закупівлі" – ключового для прозорої взаємодії з приватним сектором. Міністерство не розробило вчасно необхідні підзаконні акти, що фактично зірвало перехід на нову систему відкритих оборонних закупівель. Це призвело до збереження застарілого державного оборонного замовлення у 2021–2022 роках та поглибило проблеми з фінансуванням військових розробок.

У підсумку, в 2022–2024 роках Мінстратегпром виявився слабкою ланкою в системі забезпечення оборони. Міністерство мало інструменти і повноваження для підтримки та розвитку ОПК під час війни, але не проявило належної активності. Навіть у відкритих звітах уряду визнається, що можливості українського ОПК зростали головним чином завдяки бюджетним вливанням та зусиллям самих підприємств – наприклад, у 2023 році оборонні заводи потроїли виробництво порівняно з 2022-м, у  2024-му збільшили ще втричі вже порівняно з 2023 роком. Це сталося не завдяки, а радше всупереч пасивності Мінстратегпрому: реальним двигуном виступив попит війни і підтримка союзників технологіями, тоді як роль профільного міністерства залишалася реально другорядною.

Хто здав явки та паролі, або причини розвалу Мінстратегпрому

Глибинною причиною занепаду Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості України стала відсутність політичної волі до системного розвитку державного оборонно-промислового комплексу (ОПК). Замість стратегічного мислення і побудови сучасної військово-промислової політики, державні рішення дедалі частіше формувались під впливом економічних інтересів вузького кола лобістів, які прагнули вивести найбільш прибуткові оборонні проєкти в приватний сектор.
На думку багатьох експертів, ця суперечність стала визначальною. 

З одного боку, Мінстратегпром як орган не мав механізмів прямого фінансування приватних компаній, і його робота об'єктивно орієнтувалась на підтримку державних підприємств. З іншого, ключові технологічні прориви та активні розробки концентрувались саме в недержавному секторі – звідки міністерство було фактично відсторонене. Відтак, керівництво відомства опинилось в становищі, коли йому не давали ні повноважень, ні зацікавлення впливати на ключові процеси. В підсумку це зробило орган зайвим у системі ухвалення рішень.

Але й посадові особи самого Мінстратегпрому не виявили ініціативи у формуванні нової військово-промислової політики, яка відповідала б умовам війни. Замість розробки стратегічних документів та запуску програм розвитку нових видів озброєння, міністерство фактично звело свою активність до адміністрування Укроборонпрому, дублюючи функції вже існуючих державних органів управління майном. Така пасивна позиція ще більше знецінила інституцію.

Зі свого боку, лобістські групи – представники бізнесу, зацікавленого у доступі до великих державних оборонних контрактів – активно впливали на кадрові рішення в міністерстві. Це призвело до призначення керівників, які не були зацікавлені у посиленні державної компоненти в ОПК, а натомість сприяли виведенню найбільш технологічних оборонних розробок поза межі державного контролю. Таким чином, розвал міністерства відбувся не лише через бездіяльність, а й у результаті цілеспрямованих дій з його делегітимізації.

В підсумку, на стратегічному рівні, ліквідація Мінстратегпрому – це перемога моделі фрагментації оборонного сектору на користь приватних гравців, без створення рівноправного середовища, без чітких правил державно-приватного партнерства, без гарантованих механізмів збереження державного контролю. У результаті країна втратила орган, який мав би виступати драйвером мобілізаційної промисловості, координатором ракетних, протиракетних, авіаційних програм, розробником довгострокових промислових стратегій. І ця втрата відбулась у критичний момент – під час наймасштабнішої війни за незалежність України.

Чому передача функцій Мінстратегпрому до Міноборони не вирішує проблему

Отже, у липні уряд ухвалив рішення ліквідувати Мінстратегпром та передати всі його функції, майно і повноваження Міністерству оборони. Однак така реорганізація викликає обґрунтовані побоювання: просте “поглинання” військово-промислового відомства Міністерством оборони не гарантує вирішення накопичених проблем, а натомість може породити нові.

По-перше, Міноборони потребує часу та ресурсів, щоб перебрати на себе нетипові для нього функції розвитку промисловості. Якщо раніше Мінстратегпром мав власний апарат фахівців з промполітики, управління підприємствами, міжнародної кооперації, то тепер Міноборони має створити подібні структурні підрозділи у себе. Це складне завдання, особливо в умовах війни: потрібно одночасно не втратити темпів реалізації наявних проектів і вбудувати нові функції в бюрократичну машину оборонного відомства. Очевидно, що перехідний період забере щонайменше півроку, якщо не більше, а за цей час критичні програми можуть пробуксовувати ще сильніше. Самі представники Міноборони визнавали, що для підтримки українського ОПК довелося терміново створювати нові структури:  наприклад, про що вже дотично згадувалось, у 2023-му в Міноборони з’явилося Головне управління супроводження ракетної програми та призначено відповідального заступника міністра. Це демонструє: військовому відомству доводиться з нуля опановувати роль, яку мало б відігравати спеціалізоване міністерство, і цей процес не миттєвий.

По-друге, у Міноборони відсутній напрацьований механізм державно-приватного партнерства у сфері ОПК. Історично Міноборони було споживачем – замовником озброєнь, тоді як взаємодію з виробниками і інвесторами мали б курувати інші структури. Тепер же на МОУ покладено формування промислової та військово-промислової політики, інноваційний розвиток і інвестиції – сфери, де цивільна експертиза критично важлива. Тож є небезпідставний  ризик, що без окремого цивільного органу ці напрямки відійдуть на другий план. Нагадаємо, що ще до ліквідації Мінстратегпрому було провалено впровадження прозорих правил оборонних закупівель: ні Міноборони, ні Мінстратегпром не налагодили систему відкритих тендерів і партнерства з приватним бізнесом, як вимагав закон. Тепер уся відповідальність лягає на Міноборони. Але чи зможе воно швидко запустити державно-приватні проекти – відкрите питання. Відсутність цивільного “посередника” між військовими замовниками і виробниками може знову законсервувати стару непрозору систему. Уже сьогодні експерти відзначають тривожну тенденцію: Агентство оборонних закупівель МОУ перетворило конкурсні процедури на "закритий клуб" для обраних компаній, а лобіювання приватних інтересів в оборонних тендерах нікуди не зникло. Без спеціального органу, що розвиває партнерство і конкуренцію, монополізація оборонних замовлень та корупційні ризики можуть зрости.

По-третє, концентрація всіх повноважень у сфері ОПК в руках одного відомства – Міноборони – несе ризик втрати цивільного контролю та балансу інтересів. До реформи існувала хоч якась противага: Мінстратегпром формально представляв інтереси державної промисловості, тоді як Міноборони – інтереси військових як замовника. 

В ідеалі, як відомо, в ефективній системі управління функції замовника, виробника і контролера мають бути розділені. Натомість тепер Міноборони одночасно визначає потреби, розпоряджається бюджетами і фактично керує державними виробниками озброєнь, що повертає нас до радянської парадигми, коли військове відомство диктує і політику, і виробництво. За таких умов зростає загроза нецільового використання ресурсів та прийняття рішень у вузьковідомчих інтересах. Без окремого цивільного "арбітра" в особі Мінстратегпрому контроль за стратегічними оборонними проектами може послабшати, а суспільство отримає ще менше інформації про стан ОПК. 

Нарешті, монополізація управління оборонною промисловістю в одному міністерстві суперечить логіці західних реформ, які Україна декларувала останніми роками, і може негативно вплинути на темпи та прозорість переозброєння.

Детектор дронів "Цукорок", який закупила Австралія

Як стратегічно підірвати стратегію, або замість висновків

Ліквідація Мінстратегпрому в розпал війни – тривожний сигнал про небажання нинішнього політичного керівництва розвивати державний оборонно-промисловий комплекс на довгострокову перспективу. 
Замість того, щоб виправити допущені помилки, посилити міністерство кадрами та ресурсами і розгорнути масштабну програму переозброєння, уряд просто закрив відомство. Це рішення виглядає як констатація провалу – мовляв, державна промислова політика в обороні не спрацювала. Однак причиною є не сама ідея Мінстратегпрому, а її слабка реалізація. Влада фактично обрала шлях найменшого опору, що в короткостроковій перспективі дозволяє зняти відповідальність з окремого міністра та його команди, але створює ризики для обороноздатності в майбутньому.

Тож багато експертів та учасників ринку застерігають: ліквідація профільного міністерства не усуває проблем, заради вирішення яких його свого часу створювали. Навпаки, ці проблеми можуть загостритися. Складається враження, що справжньою метою такого кроку є перерозподіл контролю над фінансовими потоками і проектами у сфері оборони. Перспективні та прибуткові оборонні проекти ризикують перейти в приватні руки, до кола наближених лобістів, без належного державного контролю.

Вже сьогодні простежується інтерес окремих груп до виробництва дронів, артилерії тощо – у разі мінімального нагляду з боку держави це може призвести до зловживань і “вимивання” найпривабливіших контрактів. Такий підхід суперечить і принципам національної безпеки: у воюючій країні держава має зберігати визначальний вплив на виробництво критично важливого озброєння, а не віддавати його на відкуп приватним структурам, керованим комерційними інтересами.

Таким чином, даруйте за тавтологію, ліквідація Міністерства стратегічної промисловості є стратегічною помилкою, що потенційно серйозно послаблює обороноздатність України при продовженні війни. Замість консолідації зусиль для максимальної мобілізації промислових ресурсів ми отримали управлінську турбулентність та знищення окремого центру відповідальності за розвиток ВПК. Якщо найближчим часом не будуть створені ефективні механізми координації оборонної промисловості (в межах Міноборони чи в іншому форматі), наслідки можуть бути вкрай негативними.

Історія попередніх років вже вчить нас, що неувага держави до власного ОПК призводить до втрати технологій і поразок на полі бою. Тому сьогодні критично важливо не допустити остаточного згортання державної військово-промислової політики. Розвиток і підтримка вітчизняного оборонпрому мають стати одним з базових пріоритетів – або в рамках оновленого Міноборони, або через інші інституції. В іншому разі рішення про ліквідацію Мінстратегпрому може увійти в історію як крок, що послабив Україну у найважчій війні за її незалежність.