Чи можлива українська історія Другої світової?

Водночас росіяни будуть пробувати потопити нинішню війну в наративах Другої світової. І для нас це одна з найбільших гуманітарних битв майбутнього

1. Останні два десятиліття ми пишемо амбівалентну історію України. Історію, в якій ми пробуємо примирити непримиренні наративи. 

Найкращий приклад Хмельницький. Він герой і зрадник. Спроба відійти від чорно-білої  концепції — це крамола і маргінес для науковця. В кращому випадку ми дозволяємо собі маленькі реверанси. Це не проблема. Це хвороба росту і дорослішання. Головне цю фазу пройти.

2. Друга світова і її історія мислиться в  цій же пастці-парадигмі. Ми або за глорифікацію бандерівців, або за продовження радянського наративу про те, який вклад зробили українці в Другій світовій війні. 

3. Але зараз, як би це дивно не звучало, нам, можливо, не так важливий єдиний наратив. Річ у тому, що нам катастрофічно не вистачає правдивого фактажу. Саме об цей фактаж розібʼються з часом обидві нинішні концепції. Точніше, не розібʼються, а перетворяться на щось нове. 

Читайте також: П'ять проблемних питань українських підходів до історії України та історії памʼяті

4. Чому я говорю про правдивий фактаж? Річ у тім, що ми перебуваємо під тиском радянсько-російської міфологеми про народну війну, підкріплену десятиліттями пошуків науковців, сотнями книг і фільмів. У нас, умовно кажучи, на сотню російських документальних і не дуже сторінок є пʼять-шість наших. Плюс є амбівалентний наратив в суспільстві, яке тільки завдяки нинішній війні почало толерувати червоно-чорні прапори на південному сході. Але ще раз повторюся: нам катастрофічно не вистачає фактажу та узагальнень. 

Ми 40 років говоримо про сталінізм, але у нас досі немає жодної вагомої монографії "Україна і Сталін". І це лише один із прикладів. 

5.  Вище я вже говорив про амбівалентність нашого історичного наративу. Але є ще одна проблема: ми пишемо не українську історію з її плюсами та мінусами, а переважно (повторюся, переважно) пробуємо писати наратив, який спростовує російську версію подій. Простіше кажучи, ми самі себе заганяємо в прокрустове ложе, замість того, щоб ширше подивитися на процеси.  Якщо ми пишемо про Хмельницького, то за малими винятками ми боїмося говорити про те, що повстання було вигідне, а може й інспіроване Портою. Якщо ми говоримо про модних нині шістдесятників, то нам потрібен італійський автор, щоб вказати на банальний факт: частина цього руху виросла з комсомолу. І в цьому немає нічого поганого. Це не принижує ні Хмельницького, ні Чорновола. І, більше, того, це не ламає національний міф. Це робить цей самий міф сильнішим. Бо він перестає бути пласким. І він не розбивається об правду, як міф про 28 панфіловців.

Читайте також: Не згубити свого

6. Головна проблема в тому, що на державному рівні немає замовлення (боюся розуміння) важливості цієї роботи. На рівні університетів, боюся, є страх братися за цю тему. Без держзамовлення це не полетить. 

7. А тепер про майбутнє. Нинішня війна, крім всього іншого, має "потопити" велику масу радянсько-російських наративів Другої світової. Разом з тим, росіяни будуть пробувати потопити нинішню війну в наративах Другої світової. Вони докладуть масу зусиль для того, щоб це потоплення відбулося і в нас. Коли ми нарешті задумаємося про нашу історію Другої світової, її не можна розглядати у відриві від визвольних змагань початку 20 століття (починаючи з революції 1905 року, яка у нас незаслужено забута) і від нинішньої війни. 

Дуже сподіваюся, що хтось захоче це почути.

Джерело

Про автора: Вадим Денисенко, політолог.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.