П'ять проблемних питань українських підходів до історії України та історії памʼяті

Цей текст — спроба підсумувати деякі думки щодо проблем в нашій сучасній історичній науці. І, за можливості, підштовхнути дискусії на цю тему.

Останніми роками, завдяки відкриттю нових джерел, з одного боку, та завдяки зміні підходів в історичній науці ми справді багато в чому просунулися в тому, щоб почати створювати нову історію України. Проте, як на мене, є кілька проблемних точок, без подолання яких ми не зможемо зробити реальні прориви в творенні нової історії України та культури історичної пам’яті.

Отже, які це проблеми?

1. Спроба конкурувати з Росією і писати історію, відштовхуючись від російських історичних міфів. Наша історія багато в чому  є рефлексією на російські історичні наративи (не принципово – міфілогізовані вони, вигадані чи реальні). І тут криється наша перша глобальна проблема, адже з Франкенштейном, який міняє своє обличчя залежно від ситуації, боротися його ж методами може лише більший Франкенштейн.

У нас немає стільки грошей, щоб будувати свого Франкенштейна, у нас немає менеджменту від історії, який міг би менеджерити на державному рівні всі ці перевтілення і, що, не менш важливо, наша історія не є ідеологією.

Річ у тому, що путінська Росія вибудувала ідеологічну модель зразка ХІХ століття, де історія замінила собою філософське підґрунтя націєтворення. У нас історія є певною частиною ідеології, але лише її частиною. Наша величезна проблема полягає в тому, що ми весь час реагуємо на російські історичні нісенітниці, замість того, щоб утворити власний історичний канон(и). Класичний приклад – відсутність української історії Другої світової війни. Поки її не буде, ми весь час будемо потрапляти в різні ідеологічні провалля, які будують для нас не лише росіяни, але й поляки й не тільки. Не менш показовий приклад — це історія з Андрієм Боголюбським, якого росіяни, згідно з Ключевським, вважають чи не першим "великоросом", а ми говоримо про нього, ледве не як про зрадника і як про історичну тяглість протистояння Росії та України. Але проблема в тому, що ані Боголюбський, ані його батько Юрій Довгорукий чи його нащадок Всеволод Велике Гніздо не були росіянами чи перевертнями-українцями. Отже, перша проблема, яку треба подолати – це відмовитися від рефлексій на росіян щодо нашої історії. Це складно, але просто життєво необхідно. Інакше ми будемо ходити по колу.

Що потрібно першочергово? У нас вже є серйозніші прориви в цьому питанні й в цьому контексті варто відзначити, наприклад роботи Г. Єфіменка про створення СРСР, які якраз утворюють новий український канон (відразу скажу – я не маю можливості перерахувати всіх авторів, яких вважаю достойними, тому зразу прошу вибачення в тих, кого не назвав). Водночас, як уже писалося вище, першочерговими для нас, в цьому контексті, мали б стати кілька робіт (гранд-наративів), перш за все, з історії XX століття. Нам дуже не вистачає, як уже вище було сказано, нашої історії Другої світової війни. Нам вкрай важливо написати цикл робіт про Україну і Сталіна і, мені здається, вкрай важливо написати історію України з 1991 по 24.02.2022 року. Без останньої роботи нам вкрай важко буде робити роботу над помилками й рухатися в майбутнє.

Читайте також: Не згубити свого

2. Спроба увʼязати сучасну історичну науку з вкрай важливим, але вже застарілим концептом Михайла Грушевського. Історія України-Руси, відіграла одну з найважливіших ролей у творенні української політичної нації на початку XX століття, але зараз говорити, що з часів утворення на наших землях першої держави й до сьогоднішнього дня українці мріяли лише про творення власної держави – це жити в ілюзіях столітньої давнини. При цьому ми маємо розуміти, що зараз наш народ проходить одну з найскладніших трансформацій у своїй історії, а відтак, велика маса людей просто не зможе сприйняти серйозно дискусію про те, в якому столітті народилися українці, як нація: разом зі Святославом хоробрим, першими козаками чи вже після козацьких воєн Богдана Хмельницького.

Ми, на перший погляд, перебуваємо в певній історичній пастці адже, з огляду на війну кращого гранд-наративу, ніж він є у Грушевського, годі й вигадати. З іншого боку, саме через це ми потрапляємо в пастку російського історичного Франкенштейна.

Що потрібно зробити? Перш за все, не поспішати щось ламати одним махом – до таких змін не лише суспільство, але й навіть представники української історичної спільноти мають дозріти. У нас вже є цілий ряд робіт, які ламають канони: є, до прикладу, велика колективна монографія з "дешифрування" Галицько-Волинського літопису, є робота Г. Філіпчука, яка ламає шаблон уявлень про Володимира Великого, є роботи Н.Яковенко та Н.Старченко про українські світи Речі Посполитої (власне так і називається книга останньої авторки). Дуже добре, що зараз з’явилася спроба дати нарис історії України, як фронтирної території (під редакцією С.Громенка і дуже шкода, що одні з ідейних натхненників цієї роботи Н. Приймак та Б.Черкас через різні обставини не дали свої дописи до цієї роботи).

Але нам, як на мене, не вистачає спроби написати не історію української держави від Адама, а історію українського народу, яка була б міждисциплінарною і дозволила б дещо інакше подивитися на нашу історію.

Читайте також: Памʼять як заручниця політики

У 1992 році Юрій Шевельов прочитав першу лекцію в щойно перевідкритій Києво-Могилянській Академії про історію української мови. І закінчив він словами з "Золотого гомону" П.Тичини "Я – дужий народ, Я молодий". І після цього додав (цитую з пам’яті), що нічого в тому поганого немає, що перші ознаки української мови виникли всього лише в VII-VIII століттях. Для тих, хто не пам’ятає, тоді якраз на пікові були псевдоісторичні ідіотизми, які продукували, в тому числі й поважні історики про історію української мови та українців з II тисячоліття до нашої ери.

3. Страх подолати певні стереотипні моделі цілих історичних періодів. Історія завжди має справу з історичними міфами (вибачте за тавтологію), одягнутими в ідеологічну одіж.Окрім того, дуже часто цілі покоління істориків просто посилаються на когось (на щось), тому що є така традиція, аж поки не з’являється хтось, хто ставить під сумнів певні речі чи історичність подій. Ми вже два з половиною століття живемо в міфі, вигаданому В.Татіщевим про бібліотеку Ярослава Мудрого, і цей міф став частиною нашої гордості (зрештою, як і міфічна ванна Анни Ярославівни, яку вона везла через всю Європу в Париж). Всі ці міфи є частиною історичної пам’яті народу і їх розвінчування не просто болюче, воно часто може вибивати опору з-під ніг (повторюся – опору в протистоянні з Франкенштейном). Але при цьому, якщо їх поступово не ламати, ми ніколи цього Франкенштейна не переможемо.

Що потрібно зробити? Історія України має кілька надважливих реперних точок, які ми боїмося змінювати століттями. Класичний приклад – війни Богдана Хмельницького, яку вже два століття розглядають, перш за все, як відповідь українського народу на утиски щодо православної церкви, хоча розглядати саме так – це означає іти за російським Франкенштейном. Протягом останніх двох десятиліть у нас з’являються роботи, які пробують ламати ці стереотипи (П. Кралюк. "Богдан Хмельницький", наприклад), але ми досі боїмося підійти більш широко до ситуації в XVII столітті, яке змінило всю нашу історію і є однією з головних історичних причин сучасної війни. Не менш болючим і практично недослідженим є питанням українців як будівничих імперії в XVIII - XX століттях. Нам потрібен масив робіт з цього приводу, які б з різних точок зору і з різних підходів розглянули це питання. З мого погляду, ненормальною є позиція розглядати Паскевича як українця, але так само ненормальним є розгляд українського питання через призму того, що наприкінці XIX століття в Києві було 5 україномовних сімей. Якби їх було всього 5, не було б української революції. Точно так само не можна розглядати рух "шістдесятників", зосереджуючись на 20-30 прізвищах. Якби їх було кілька десятків, не було б 1991 року.

Читайте також: Про тоталітарний погляд на історію

4. Спроба створити систему домінування глорифікації над правдою. Це одна із найболючіших і найскладніших тем нашої історії, бо вона, перш за все, стосується найближчої історії, й вона є цементуючим міфом не тільки для широких мас, але й, що не менш важливо, для проактивної меншості. І головне, тут залучена велика політика, а інколи навіть геополітика.

Тому, як би це боляче не звучало, історія тут змушена буде зважати не лише на історичні реалії, але й на політичні баталії та підводні камені.

Що потрібно зробити? Потрібно, перш за все, виділити головні події та персони, які є частиною сучасного міфу, який ми не можемо(не маємо права) зараз кардинально міняти. Їх не може бути більш як 5-6. І потрібно домовитися, що ці питання ми відкладаємо на післявоєнний період. Зрештою, така домовленість, де-факто вже існує.

5. Відсутність вписування України в ширший контекст. Ні для кого не секрет, що попри декларації про компаративістичні студії, попри те, що ми, здавалося б пробуємо вийти за межі глобуса України, ми все одно дуже часто повертаємося на його орбіту. Вище вже йшла мова про Хмельниччину і причини тієї війни. Але розглядати цей період без врахування бажання Порти ослабити Річ Посполиту і тонкої гри Криму, просто неможливо. Точно так само, як і неможливо говорити про багато інших періодів, не зважаючи на впливи інших держав, ідей, які існували в ті періоди й зради, які робили під впливом різних геополітичних ситуацій тогочасні українці. Ми потребуємо переміщення України в геополітичний контекст історичного минулого, навіть якщо виявиться, що умовний отаман Сірко був зрадником, а Самойлович більшим державником, ніж багато хто інший.

Що потрібно робити? Про міністра закордонних справ СРСР А.Громико ходила свого часу легенда, що перед прийняттям важливих рішень він закривався в кабінеті та довго сидів, дивлячись на карту світу. Коли ми говоримо про нашу історію, напевне нам потрібно значно більше приділяти уваги саме геополітиці й картам світу.

Джерело

Про автора: Вадим Денисенко, політолог.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.