Чому і як ходять у СЗЧ?

Допис бійця про те, що він йде у СЗЧ (самовільне залишення частини, - ред.), бо заїб*вся чекати якоїсь справедливості, здійняв неабиякий галас в соцмережах. Одразу хочу зауважити той факт, що я не засуджую його і водночас не виправдовую. Він сам собі дасть раду…

Але, поговорім, бо… Випадки самовільного залишення частини, як і причини, бувають різні.

Читайте також: "Невизначеність чітких термінів служби дуже демотивує": військовослужбовець 56-ї ОМБр Гнезділов про своє рішення самовільно залишити військову частину

Наприклад хлопця гальмонули на вулиці ТЦКщники і прямо в капцях мобілізували. Тобто відправили у військо. Не давши навіть заїхати додому, обняти дружину, дітей, матір із батьком. (Мʼяко кажучи, дурня повна, і про це ми вже говорили). А проте, військкомат свою роботу виконав. Як тут не згадати фразу з одного фільму, "Я викрутився! Тепер ваша черга". І ось людина, яка ображена на все та всіх, попадає в Навчальний центр і при першій можливості "стає на лижі". І ніхто його не шукає. Це важливий момент. Запамʼятайте його. Безумовно, не усі таким чином мобілізовані одразу йдуть в СЗЧ. Припущу, що з сотні, чоловіка два-три. Але йдуть.

Друга категорія, це ті, хто уходить вже потрапивши у свою частину, тобто навіть до першого бойового виходу. Реальний приклад. Військовий отримав відпустку "за сімейними", бо у нього весілля. Радісно поїхав до нареченої і… більше не приїхав. В селі йому сказали щось на кшталт, "Та навіщо воно тобі уто потрібно, та армія. От у Миколи син вже рік як втік з бригади. Сидить спокійно собі вдома, бухає і нікому він не потрібен, ніхто його не шукає". І наш герой почувши поради з усіх боків, робить так, як йому радять близькі. Сидить вдома і… дійсно, нах нікому не потрібен, ніхто його не шукає. Військова частина безумовно його подала як "сезечє", але на цьому все.

Читайте також: Не буде так, що хтось за вас воює

Є люди, які йдуть з бойових. Це окрема і дуже складна історія. Надскладна. Іноді бійці розуміють, що поставлено дурне завдання. Операція спланована (якщо взагалі спланована) через д*пу й у тебе є два виходи. Або піти туди й майже стовідсотково загинути, бо є деякі командири, яким… Ну, ви зрозуміли. Або піти в СЗЧ. Бо тебе банально не чують. І на ранок командир взводу дізнається, що у нього певна кількість бійців відсутня. Зброя, інвентарне майно на місці, а їх самих немає. І телефон не відповідає. Так, є велика… величезна кількість командирів різних ланок, які бережуть своїх "пацанів", бо розуміють просту істину: "Загубиш по дурості особовий склад, ніколи потім не відмиєшся. Та й толку тоді від тебе та твого взводу, роти, батальйону, якщо він виявиться не боєздатним". Але ж, на жаль, є різні командири. І цей факт по-дурному відкидати. Правда, в даній ситуації існує ще одна категорія військовослужбовців, "отказники". Тобто ті, хто відмовився виконувати дурну задачу, але не втекли з частини. І часто буває, що умовні сто відказників, після нормальної розмови із командиром, або новим командиром, перетворюються на десять. Інші погоджуються продовжувати виконання завдань. Але тут треба зауважити те, що деякі потужні полковники не здатні апріорі розмовляти з людьми по-людськи.

Історій, як і підрозділів, безліч. Різних історій…

У кожної людини є свій поріг терпіння. І десь я розумію градус обурення цього хлопця, вчинок якого обговорюється зараз майже усіма.

Він їб*шить пʼять років, з яких половина, це повномасштабна війна, але гадки не має, скільки ще? Він (і якщо би тільки він) не може знайти відповідь на просте питання, "А чого обовʼязок, який прописаний в 65 статті Конституції, стосується не кожного. Ой далеко не кожного. І чому тих СЗЧшників, які зʼ*бались з частини, не встигнувши доїхати до зони бойових дій ближче ніж пʼятдесят кілометрів, ніхто не шукає? Їм виходить пох*ру, а ти та твій взвод змушені "ригати" за себе і також за них". Вони навіть не соромляться знімати постити коротенькі відео в соцмережах, як їм оху*нно живеться, бо що? Вірно! Ніхто їх до ладу і не шукає. Бійці геть не розуміють, чому хлопця мобілізують прямо в гумових капцях з городу, де він збирав картоплю, а гламурні тіпочки в потужних тачках, які не вилазять зі спортзалів, усі як один… "не підлягають призову". І питань у тих, хто на собі тягне весь цей пизд*ць під назвою війна, з кожним днем все більше.

Може зараз, після допису цього хлопця, хтось почне думати головою, а не д*пою?! Хоча… Про що я зараз? Кому війна, а кому "хочу мышью открывать окна! И хочу иконки на рабочем столе".

P.S. Про те, що коїться в шпиталях, будемо говорити, чи не треба? Політика деяких чиновників "Чік-чірік, я в доміку! Нічого не чую, нічого не бачу", як на мене, злочинна!

* Публікується зі збереженням стилю автора

Джерело

Про автора. Олексій Петров, ветеран АТО, блогер

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.