Дванадцять років болю і гніву

І вертаюся сама, йду пів дороги пішки в холодній пронизливій темряві, бо маршрутки переповнені, і мені не те що страшно. Мені дуже гірко і тяжко на серці. Весь день снайпери розстрілювали Майдан в прямому ефірі. Якщо вони переможуть, то нас чекають репресії, розправи поодинці. Намагаюся прийняти це як варіант. Ховатись не буде сенсу – все одно знайдуть.

Дванадцять років болю і гніву. Сито Майдану і війни просіює людей. Є ті, кого ти відкинула на самому початку, коли вони раптом почали вітати з перемогою. Я їх спитала: "А де ви були два місяці? Чому не запитали, не подзвонили? Ви хоч уявляєте, що замість перемоги зараз ми оплакуємо вбитих?". У відповідь ліберали з-за кордону накинулись на мене з брудною  лайкою, бо я, бачте, їх образила. Все, з ними покінчено назавжди.

Далі пішла своя мерзота з ниттям: "Ми вас туди не посилали", "Доскакались на Майдані".

Потім ті, хто, "розчарувавшись" у Помаранчевій революції, Революцію гідності проігнорували, як і війну, бо то "війна олігархів", а не їхня.

Тепер пішли ті, що втомились. Не на війні, від війни.

Дезертири, ухилянти. Вони хочуть воювати з комфортом, і кажуть до жінок, що годяться їм у бабусі: "Йди воюй сама!".

Ті, хто не повернувся до своїх родин у перші ж години під час бомбардувань, і їхні сім’ї вивозили волонтери і витягували з-під завалів.

Сито, сито… Як у часи УПА, в одній родині Каїн і Авель, зрадник і герой. Від однієї матері.

Швидше за все, їм нічого не буде. Справедливість не восторжествує. Бо вони вже самі себе покарали. Своїм безчестям.

Я дивлюсь на них, як на порожнє місце, хай вони про це навіть не здогадуються. Мінімум контактів, бо від усіх не закриєшся. А ці крокодилячі сльози… Тупість і егоїзм  керує цими маріонетками. Коли уриваються чи заплутуються мотузочки, вони падають у болото чи просто зависають.

Тільки людина може відчувати біль і гнів.

…Вже вдома я дізналась, що після того, як намагалися вивезти контрактників, у будівлю військової частини полетіли коктейлі Молотова і туди збігся увесь Львів. Частину хлопців, які відмовились їхати, замкнули, і вони б там згоріли, якби дивом не вибрались. Навмисно, аби був привід розправитись з тими, хто блокував частину. Нас усіх фотографували, коли ми чергували на своїх блокпостах. Найперше батьки солдатів, які не хотіли, аби їхні діти були причетні до злочину.

А потім відразу почалась війна...

Джерело

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.