Хто кому нині більш потрібен: Україна Євросоюзу чи Євросоюз Україні?

Отож, найперше слід було б поставити питання: чи потрібні ці ще донедавна суперефективні демократичні об’єднання самим державам, котрі входять до їхнього складу? Чи можуть вони бути гарантами процвітання і захисту один одному?

Соціологи Європи стверджують, що в багатьох країнах Старого Світу населення досить критично ставиться до обмежень і регламентацій, котрі неминуче накладаються на вільних людей у цих союзних утвореннях наддержавні структури. І якби були проведені плебісцити, то невідомо б чим вони завершилися. Дуже можливо, що розподілом майна й розповзанням по національних квартирах.

Але якщо найближчим часом не буде проведено реорганізацію цих альянсів, досить скоро вони й самі розійдуться. З непередбачуваними наслідками для всіх. А ми туди зі всіх сил прагнемо не вступити – прорватися!

Звичайно, всі розуміють, що коли світ перестає орієнтуватися на цінності й починає тяжіти до корпоративно-бізнесових форм управління, які часто передбачають авторитарні форми менеджменту з ухваленням рішень у дуже вузькому колі осіб (інколи одноосібно), – залишатися одному в цьому важко передбачуваному морі гонитви за прибутком просто небезпечно. І особливо небезпечно багатенькій, але поділеній на дрібні національні утворення, Європі.

Блискуча угода щодо створення Європейського Союзу дала можливість надзвичайно інтенсивному розвитку економік держав-учасниць і перетворила їхні країни в суспільства, що процвітають. Всі були задоволені. Аж до того часу, коли на горизонті з’явився ворог, що став серйозно їм загрожувати. І не тому, що був ефективніший у своєму розвитку, а тому, що йому на голову впали величезні прибутки від нафтодоларів і він став вимагати визнання своєї величі.

Несподівано виявилося, що Європі нічим по-справжньому і відповісти. Воєнно-промисловий комплекс, хоч і існував, але перебував у ембріональному стані, а воєнні склади були напівпорожні. Діяла формула запропонована США: ми вас гучно захищаємо, а ви нас тихенько підтримуєте.

Хоч це було надзвичайно зручно для післявоєнної Європи, але це не могло тривати вічність. З часом США дали зрозуміти, що не готові вже нині сторч головою летіти на захист Старого Світу. Справедливо стверджуючи, що самим треба могти себе захистити.

Читайте також: Європа входить у фазу, де комфортний, ліберальний центризм уже не працює

І тут європейці задумалися і спробували тісніше об’єднатися. Але виявилося, що їхній Союз у критичних випадках не такий уже міцний. І не дуже ефективний. Якщо якась держава розташована подалі від подразника спокою в повоєнні часи – Росії – то вона не дуже поспішала брати участь у спільних захисних акціях, спрямованих проти супротивника. Тим більше коли ця держава користувалася спеціально для неї створеними пільгами на купівлю російських енергоресурсів.

А оскільки будувався Євросоюз за принципом колегіального ухвалення рішень, коли всі з цим згодні й немає заперечень, то в лиху годину виявилося, що ухвалити узгоджене серед 30 учасників рішення виявляється надто важким завданням. Інколи просто неможливим. І це зрозуміли не тільки вороги, а й "закляті друзі", пересвідчившись у безвольності об’єднання, яким і далі можна було на свій розсуд маніпулювати.

Виявляється, що головним недоліком ефективності демократичних альянсів як ЄС, так і НАТО, є супердемократичний механізм ухвалення рішення узгодженим голосуванням, який передбачав врахування всіх думок. Коли прийшли серйозні випробування, узгоджені рішення 30 членів організації ухвалити не здатні.

Історія знає загалом сумні приклади застосування принципу колегіальної згоди. Згадаємо, чим завершилася практика застосування цього принципу в польсько-литовській державі. Будь-який член Сейму при обговоренні найскладнішого питання міг встати та проголосити "Нє позволям!", що означало відмову від обговорення, чи прийняття рішення.

Читайте також: Трамп робить з Путіна антиєвропейську "торпеду"

Щось схоже нині відбувається і в структурах Європейського Союзу, коли по-справжньому серйозні випробування прийшли й до Старого Світу. Виявилося, що серйозні доленосні рішення ухвалюються, або дуже важко, або зовсім не ухвалюються. І найчастіше це відбувається при безпосередньому впливі на одного з членів Союзу зовнішніх сил, котрі зацікавлені в послабленні структури в такому випадку ЄС.

Отже, приєднуватися до Євросоюзу, побудованому за подібним принципом ухвалення рішень, в такий буремний час не дуже вигідно. Та й, чесно кажучи, просто неможливо, бо та ж Угорщина, чи Словаччина на будь-якому етапі голосування можуть сказати своє "Нє позволям!". І кінець усім надіям.

Навіть якщо в цих країнах найближчим часом до влади прийдуть адекватні уряди, то знайдуться інші мотиви, які роздиратимуть структуру Європи на шматки.

Чи є вихід із цього глухого кута, куди прийшла Європа й притягує туди Україну? Звичайно є. Оскільки статути альянсу можна змінювати знову ж тільки колегіальним рішенням (тобто їх реально змінити неможливо), то залишається лише перезаснування ЄС за принципом прийняття рішень кваліфікованою більшістю (2/3 чи ¾ від складу учасників). І з обов’язковою умовою створення спільних європейських військових формувань під загальним командуванням.

І варто лише новій структурі проголосити об’єднання з Україною з її сильним воєнним потенціалом і запровадити принцип прийняття рішень кваліфікованою більшістю, як цей Союз одразу стає одним із головних гравців геополітики.

Такі зміни можуть дати Україні можливість швидкого та ефективного приєднання до європейських структур. І для цього треба зовсім небагато: найперше – привести правово-судову систему до європейських норм. І друге: обмежити виконавчі функції інституту президентства, передавши ці функції уряду і парламенту.

Все це цілком реально здійснити, але не при цій владі, найвищі посадовці якої в час кривавої війни за Незалежність організували корупційні схеми, котрі викачували з держави останні сили й мародерствували на крові. Але на даний час війна, як бізнес-модель для купки "ефективних менеджерів" із Банкової закінчилася. 

Для України і Європи починається новий етап формування власного місця в геополітиці, де вони мають здобути переконливу суб’єктність, щоб вижити. Їхні інтереси нині дуже переплелися. І вони, здається, зрозуміли, що об’єднавши зусилля вони стають самодостатнім геополітичним гравцем.

Але сувора правда полягає в тому, що для цього вони мають покінчити з рудиментом минулого – російською імперією. А заодно й поставити на місце зарозумілу Америку, яка перестала оперувати цінностями та загралася в бізнес-геополітику.

Нині не час сперечатися хто кому більше потрібен – Україна Євросоюзу, чи Євросоюз Україні? Нині історія дає шанс історичного об’єднання. Невже не скористаємося?

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.