Крим, Сікорський та образи. Чи є в України план Б щодо Криму?

Джерелом конфлікту пана Сікорського з Банковою можна сміливо назвати зустріч із Зеленським 13 вересня. Тоді на підвищених тонах український гарант дорікав Польщі за те, що вона недостатньо підтримує нас на шляху до ЄС.

Далі був чисто побутовий конфлікт в краківському аеропорту відомого спортсмена Олександра Усика. Тамтешні працівники поцікавилися, чи є він у притомній кондиції для далекого польоту до Валенсії. У приватну сварку вліз президент, втягнули МЗС і погрози нотою протесту для поляків.

Тож скажім чесно — на форум YES, який щороку організовує Фонд Віктора Пінчука Радослав Сікорський їхав уже наелектризований. Не з позитивними емоціями.

Колись давно елітну конференцію про смисли для політики та бізнесу проводили у Ялті. Утім курортне місто давно в окупації, тож логічно, що тему Криму торкнули теж.

Я не бачу нічого страшного, що професійні західні політики пропонують свої варіанти розв'язання кримського питання. Якщо бракує своїх смислів, і якщо наші нинішні очільники не у змозі породити свої варіанти, варто послухати, що кажуть інші — з досвідом і статусом на Заході. Врешті, думки про Крим то лише візія Сікорського. Для таких цілей і організовують дискусійні майданчики та платформи.

Читайте також: Де план перемоги Зеленського? Блінкен надіслав чіткі сигнали Банковій

З повагою ставлюсь до заяви Меджлісу, уважно прочитала заяву Єрмака та МЗС про те, що Крим — це Україна. Але зізнаймось чесно, після пережитого шоку 24 лютого 2024 року — коли якраз наступ із Криму був суперуспішним для ворога — мало просто зʼїсти чебурек заради Криму. Чи купити квиток на концерт в Ялті однієї групи, яка до того випустила хайповий хіт про фортецю Бахмут.

Крим під Росією, Крим як велика військова база з контролем значної частини Чорного моря — став вироком для багатьох українців. Їм обіцяли шатли на Чонгар, а за факту були тортури й смерть в окупації.

Розвалений Маріуполь — це результат широко заплющених очей на Крим. Прифронтовий знелюднений Херсон — результат інфантильної політики. І якщо ми говоримо про захоплену ЗАЕС та регулярні погрози росіян щось там підірвати — то це теж результат того, що численні політики їли пахлаву заради Криму, а не шукали варіантів, як же його повернути насправді.

Легковажне ставлення до Криму, уповання на те, що там же наші люди, які ось-ось дочекаються приходу України — тільки води треба трошки пустити із Каховського водосховища — приспало уважність. Ворог завдав найболючішого удару взимку не з Донбасу, він всадив ніж у живота саме з Криму. Весь окупований нині Південь — це плоди малокомпетентної політики щодо Криму.

Тому максимально дивно, коли в умовах пошуку варіантів завершення війни, щоденних заяв про саміт миру з Росією чи без, — у нас лише один варіант для Криму. "Крим — це Україна" — без уточнення, а що ми будемо робити для його демілітаризації та нестерпного життя понаєхавших сотен тисяч російських силовиків. У цих молодих людей народились в Криму діти й логічно, що через певну кількість років вони заявлятимуть, що це їх земля.

Читайте також: Гірка правда ліпша за брехню. Чому Зеленський не хоче говорити з народом про війну і мир

Що ж сказав Сікорський на заході Пінчука? "Крим символічно важливий для Росії, і особливо для (президента РФ) Путіна, але стратегічно важливий для України. Тому я не бачу, як вони зможуть домовитися без демілітаризації Криму". Я не почула нічого поганого у цих словах, бо достеменно відомо, що не тільки Путін, а й модний російський опозиціонер 100% зламається на кримському питанні.

Сікорський запропонував один із варіантів. Саме варіант, а не вимогу чи ультиматум. "Ми могли б передати його під мандат ООН із місією з підготовки чесного референдуму після перевірки того, хто є законними жителями, і таке інше... І ми могли б відкласти це на 20 років".

Тут, як на мене, нічого критичного чи поганого. Адже, по-перше, нам справді треба провести ревізію того, хто є законними мешканцями Криму. Простий тест — чи може мати право на проживання в Криму дитина, народжена від пари окупантів. Або син нашої місцевої мешканки та крутого російського спецназера ГРУ, який вбивав дітей у Маріуполі. Що робити з власниками українських паспортів, які взяли потім російські — і з радістю працюють на кораблях та літаках, які обстрілювали наші міста в тилу ракетами?

Щодо мандата ООН. Українське суспільство часто скаржиться, що тамтешні бюрократи зажерлись, ледарюють і відірвались від реалій нинішнього життя. Хай займаються питанням Криму — займаються елементарним моніторингом життя тих, хто буде жити далі на анексованому півострові.

Коли в нинішньому історичному моменті бракує військових сил і елементарно — урядових фахівців — інколи краще почекати. Свого часу Китай чекав на Гонконг майже 100 років. І дочекався — і нині тільки так постачає чипи для російського ВПК.

Українські очільники можуть скільки завгодно ображатись на Сікорського. Утім, пропозиція перерахувати все живе, що вештається на півострові й передати його під нагляд мандата ООН, трішки краще ніж нічого.

Читайте також: "Холодна осінь 2024-го"

Які реалістичні пропозиції натомість ми чули від урядовців? Пропозиції засіяти кримські гори медичним канабісом? Об'яву про створення кадрового резерву для того, аби взяти владу в Криму у свої руки? Однак є суттєве питання — а чиїми руками визволяти той Крим? Адже літній контрнаступ 2023 року і піар навколо нього показав, що це не легка туристична прогулянка на велосипеді.

Тим часом у підручниках для українських семикласників друкують карти України без Криму. Не знаю, чи це помилка дизайнера, чи криза професійних кадрів у Міносвіти.

Залишається істина — чим довше ми будемо розказувати, що "Крим — це Україна" без плану А і Б — тим міцніше на окупованому півострові виростатиме Росія.

І врешті — будь-який мирний саміт не принесе спокою без розв'язання кримського питання. Без демілітаризації та повернення до Росії кожного, хто був причетний до окупації й обстрілів в Україні. І знаєте — мені неважливо, чи є у цих людей український паспорт та українська кров. Інакше ці вбивці усе повторять. Є ж у них ідея-фікс взяти Одесу. З Чорного моря.

Спеціально для Еспресо

Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.