"Кривава графиня" та легенда, створена вже після її смерті

Саме суд мав встановити чи справді графиня є причетною до злочинів, завдяки яким "криваву графиню" й досі називають жінкою, на рахунку якої найбільше вбивств в історії — до 2025 року цю сумну "першість" визнавала навіть "Книга рекордів".

Звісно, до цього "списку вбивць" не включають володарок, з волі яких людей загинуло набагато більше. Ержбета все ж була приватною особою. Хоч і близькою родичкою трансильванських князів. Один з яких – а саме дядько її матері Анни, Стефан, у 1578-1586 роках був польським королем та великим князем литовським, а відтак і володарем українських земель.

Втім, до доволі близької гілки родини Баторі, належав і батько Ержбети Дьордь. Іноді їх з Анною – не зовсім коректно – навіть називають двоюрідними братом та сестрою. Пояснюючи цим, зокрема, й проблеми зі здоров'ям їхньої доньки, що з дитинства страждала нападами, схожими на епілептичні.

Графиня Ержбета Баторі

Так само мало обґрунтованими є версії, що засоби, якими лікували її хвороби, містили кров, або ж жорстокості її вчили з дитинства. Ержбета здобула домашню освіту, що цілком відповідала статусу та статкам її родини, відомо, скажімо, що вона володіла латиною, грецькою та німецькою мовами.

Згодом їй приписували зв'язок з якимось сільським хлопцем мало не в тринадцятирічному віці. Та навіть дитину, народжену в цьому зв'язку, яку нібито квапливо відіслали до Валахії. Проте жодних вірогідних підтверджень цієї історії знайдено не було.

У п'ятнадцятирічному віці Ержбета була заручена з Ференцем Надашді – вважають, що вибір батьків був зумовлений політичними розрахунками, і майже одразу було зігране бучне весілля у Врановському замку.

Подружжя далеко не завжди жило разом – спочатку Ференц навчався у Відні, а потім багато часу проводив у військових походах. Ержбета звикла до самотнього життя в подарованому їй чоловіком (а радше свекрухою) замку Чахтіце – де, знову таки за чутками, мала романи "на стороні".

Читайте також: Орден монархів. Легендарні "батьки" та "діти" дракона

Окрім них, однак, жодних дивацтв за графинею в цей час не помічали. Щобільше, відомо, що Ержбета опікувалася долею місцевих жінок, що постраждали під час турецьких наскоків, і давала гроші на облаштування лютеранських шкіл – попри те, що сама за віросповіданням була кальвіністкою.

Репутацію людини свавільної та жорстокої мав радше її чоловік. Втім, вже невдовзі він важко захворів (в нього відмовили ноги) й у 1603 році пішов з життя. Показово, що турбуватися про його дітей Ференц попросив того самого Юрая Турзо, оравського графа і на той момент королівського чашника.

Юрай Турзо

І саме в цей момент почалися ширитися чутки про "неподобства", що нібито відбуваються в замку графині. Говорили насамперед про жорстоке поводження зі слугами, яких господиня била карала навіть за незначні провини.

Першим, хто надав публічності скаргам на Ержбету, був лютеранський пастор Іштван Мадярі. Але він звинувачував її насамперед у тому, що вона захоплюється магією та всілякою "диявольщиною".

Втім, серед тодішньої шляхти існувала справжня мода на "таємничі практики", відтак подібні закиди не були чимось екстраординарним. До того ж сучасники Мадярі не надто відрізняли магію від звичайних наукових занять, а алхімію – від медицини. В якій, до того ж застосовували вельми неоднозначні методи, що іноді нагадувати тортури.

Тож, що б насправді не відбувалося у володіннях Баторі, на скарги пастора довго не зважали – у звинуваченнях лютеранина на адресу кальвіністки могли бачити навіть прояви міжконфесійних "ревнощів".

З часом, однак, чутки ставали моторошнішими – все частіше розповідали про відверто хворобливі знущання з підданих, тортури та навіть зникнення селянок, які наймалися на роботу до замку. А з 1609 року — й про можливі вбивства шляхтянок, яких батьки надсилали до двору Баторі, щоб ті навчилися етикету.

Коли ці чутки дійшли до імператора Матвія, він наказав діяти. Розслідування доручили знову ж таки Турзо – вже обраному палатином. Юрай найняв для збору доказів двох нотарів, і ті розпочали допити свідків – загалом опитавши біля трьохсот місцевих мешканців.

Дослідники, які ставляться до офіційної версії скептично, зазвичай кажуть, що й монарх, і палатин були зацікавленими особами. Занадто впливовим тоді був "клан" Баторі. 

До того ж в разі визнання Ержбети винною, касувалися борги імператора перед її родиною, та й "поживитися" коштом власності заможної вдовиці (а після смерті чоловіка вона успадкувала і його майно) охочих вистачало.

Читайте також: Крихка монополія

Проте це аж ніяк не заперечує, що звинувачення базувалися на реальних фактах, заздрісні можновладці запросто могли використати гучну справу у своїх інтересах.

Вагомішим аргументом є те, що більшість свідків "ділилися зі слідством" не тим, що бачили на власні очі, а переповідали розповіді інших. А значна кількість доказів – зокрема нотатки графині, що нібито містили список жертв, – дивовижним чином зникли, якщо взагалі існували.

В цьому, між іншим, теж можна побачити маніпуляції організаторів суду – але вже з метою "стишити резонанс" навколо справи, що зрештою могла дискредитувати усю державу, проте це теж не більше ніж припущення.

Врешті решт, хоч під час процесу казали про шість з половиною сотень загиблих від рук звинувачених, судді вирішили, що доведена їхня вина у вбивстві вісімдесяти людей. Трьох слуг графині – після жорстоких тортур, що насправді нагадували страждання їхніх жертв — стратили, одну служницю засудили до довічного ув’язнення.

До смерті замурованою у своєму замку залишалася й сама Ержбета – в стіні залишили лише маленький отвір, через який їй передавали миску з їжею. Вплив родини Баторі вже за кілька десятиріч зійшов нанівець – з ними просто остерігалися мати справи.

Що ж до купань графині у крові невинних дівчат – повз яких сьогодні не проходить, мабуть, жодна розповідь про Баторі – то документи процесу про них взагалі не згадують. 

Першим про них повідомив єзуїт Ласло Туроці в своїй книжці "Трагічна історія" у 1729 році, більше ніж через століття після смерті графині. Втім, саме завдяки Туроці історія Ержбети і стала всесвітньо відомою.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.