Міндічгейт: це не боротьба з корупцією, це перформанс

Тут я бачу низку проблем, які варто озвучити. 

Перша — існує принципова різниця між боротьбою з корупцією і боротьбою з корупціонерами. У першому випадку це системна робота: процедури, прозорість, інституції. У другому це полювання на персоналії, яке дає медійний ефект, але не змінює систему.

Та сама Дарія Каленюк з ЦПК у вересні 2023 року публічно називала Умєрова людиною з "цілісним стратегічним баченням" і "менеджером з практичним досвідом". Минуло кілька місяців — і те саме міністерство стало "міністерством саботажу". Можливо, Умєров справді розчарував. Але тоді питання не до нього — питання до стандарту, за яким ЦПК спочатку підтримує призначення, а потім вимагає відставки. Якщо стандарт верифікації не діяв при підтримці — чому він має діяти при звинуваченні?

Неверифіковані діалоги, публічний розголос, миттєвий суспільний вирок - це не боротьба з корупцією, це перформанс.

Така поведінкова роль не випадкова. Це вигідна модель для певних гравців: вона дає видимість боротьби без реальних інституційних змін, які б загрожували тим, хто фінансує або замовляє такі розслідування. Класична історія "Тримай крадія!".

Читайте також: Плівки Міндіча. Вово, ти поступово набираєш рис Януковича зі страусами

Друга проблема — руйнування довіри як побічний (або прямий?) ефект. Кожен такий скандал підриває не лише конкретну людину — він підриває довіру до інституції загалом. А в умовах війни це особливо небезпечно.

Є добре відомий механізм: коли люди перестають довіряти державним інституціям, вони не переходять до "кращих інституцій" - вони переходять в нікуди. Це породжує апатію, цинізм і відмову від участі в суспільних процесах. Саме це є найбільшою корупційною загрозою — не конкретний чиновник, а розпад соціального контракту.

Третя проблема — неверифіковані матеріали як зброя. Тут треба чітко усвідомлювати, коли журналіст публічно озвучує неверифіковані діалоги — це не журналістика в класичному розумінні. Це або некомпетентність, або інструментальне використання медіа в чиїхось інтересах.

Пропоную поставити просте питання: хто виграє від цього скандалу саме зараз? І це не конспірологія, а базова журналістська та аналітична методологія. Скандал, що з'явився в конкретний момент із конкретними персоналіями, завжди має контекст за межами самого змісту.

Отже, що маємо у підсумку?

Як на мене, висновки невтішні. "Антикорупційна" активність в Україні продовжує підмінювати системну роботу публічним театром. Це не означає, що корупції немає, але означає, що спосіб боротьби з корупцією може бути настільки ж деструктивним, як і вона сама.

Неверифіковані матеріали в публічному просторі — це завжди сигнал тривоги, незалежно від того, хто їхній герой. Стандарт верифікації не може бути вибірковим: або він діє для всіх, або він не діє взагалі.

Соціальна довіра — найбільш недооцінений ресурс держави під час війни. Її руйнування через безвідповідальні публічні звинувачення завдає стратегічної шкоди, яку важко виміряти в короткостроковій перспективі, але яка є абсолютно реальною.

І врешті-решт, не втомлююся повторювати. Робочі інституції важливіші за справедливе покарання конкретної людини. Це контрінтуїтивна думка для суспільства, яке пережило безкарність. Але саме тут полягає головна пастка: бажання негайної справедливості може знищити умови, за яких справедливість взагалі можлива.

Мінімум, якого варто вимагати від будь-кого, хто бореться з корупцією — той самий стандарт доказовості, якого вони вимагають від інших.

Джерело

Про автора. Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.