Між жахом та незламністю

Вперше європейські політики могли наочно побачити війну, яка за кілька місяців до відкриття експозиції вже почалася на сході Європи. Побачити документальні знімки наслідків російських обстрілів української території, руйнувань українських міст, портрети українських військових, що вирушили на захист Батьківщини та цивільних українців, що вимушені залишати свої домівки...

Мало хто знає, що в останній момент проведення виставки опинилося перед загрозою через вимогу євробюрократів "прибрати всі згадки про Росію". Нам довелося не називати ворога на ім’я та оперативно переробити всі підписи під фото. Втім, фотографії були красномовні й без слів. Ймовірно, саме тому наступний показ, в Раді Європи в Страсбурзі, заборонили — щоб навіть натяком "не образити" країну-агресора.

Сьогодні я згадую цю історію, читаючи матеріали про безпекову конференцію в Мюнхені та оформлення "Українського дому". Як пишуть колеги, "на вході поставили справжній "Шахед" (звісно, без бойової частини), а за ним на великому екрані запустили провокаційне ШІ-відео" про "напад" російських ударних дронів "на Брюссель". 

Читайте також: Мюнхен-2026. Війна в Україні вже не сприймається як локальна

Як і ми у 2014-му, так і автори креативу для "Українського дому" в Мюнхені-2026 ставили собі за мету "перенести" європейців в українську реальність. Цьогорічна візуалізація гіпотетичної загрози та відношення до неї європейців, які не заборонили цей доволі жорсткий "перформанс", ілюструє той шлях, який пройшла Європа в сприйнятті війни в Україні: від "не хочемо нічого чути про те, що Росія винна" до усвідомлення існування російської загрози для всього континенту.

Будемо відверті: основний "внесок" в це прозріння європейців внесли російські війська, які не тільки наважилися на повномасштабне вторгнення в Україну, але вже чотири роки невтомно запускають смертоносні повітряні цілі по звичайних  житлових будинках та об’єктах суто цивільної інфраструктури, вбиваючи мирних людей і спричиняючи жахливі руйнування. До того ж російські ракети та дрони вибухають на кордонах із ЄС, а іноді – і на території самого Європейського Союзу. Відповідно, згенероване штучним інтелектом відео про атаку шахедів на Брюссель виглядає як суттєве перебільшення небезпеки, гіперболізована загроза, але не як цілковита фантазія.

Втім, багато хто з колег впевнений, що європейці й досі ще не достатньо розуміють масштабів небезпеки та потребують більше шокуючих відкриттів. Але чи дійсно так? І хоча нам хочеться відповісти ствердно, стратегія залякування не є правильною відповіддю на питання: "Яким має бути меседж-бокс для Європи?".

Річ у тому, що на четвертому році повномасштабної війни росіяни вже самі не дуже "заморочуються" з інформаційним прикриттям, з пропагандистським виправданням і своєї агресії, і масованих обстрілів українських міст. Якщо початок війни Росії проти України був гібридним, і Москва намагалася морочити голову всьому світу, щоб якось "пояснити" анексію Криму і замаскувати російську інвазію на Донбасі, то сучасна Росія Путіна навіть бравує своєю жорстокістю на полі бою і повітряним терором. Саме росіяни нині роблять ставку на поширення страху, і європейці є метою номер №2 російської кампанії залякування, відразу після мети №1 – українських громадян. Саме тому генерування страшилок для Європи про війну в Україні не є наразі найкращою комунікаційною стратегією.

Читайте також: Чому у світі вирішили, що ми можемо воювати нескінченно?

Якщо у 2014-му Європа дійсно намагалася "не знати", то тепер європейці вже мають достатньо інформації про російську агресію, але – і це важливе "але"! - переконують себе, що Європа перебуває у (відносній) безпеці, поки українці тримаються. Як сказав голова Мюнхенської конференції з безпеки Вольфганг Ішингер, "поки Україна захищає Європу, небезпека не така вже й велика".

І тут ми переходимо до незламності як нової української ідентичності.

Парадокс в тому, що, з одного боку, незламність українців дає Європі віру в перемогу добра над злом, але з іншого боку заколисує і заспокоює наших європейських партнерів іноді більше, ніж нам того б хотілося.

"Мене вразило, як мало українці говорили про гуманітарну кризу спричинену російськими обстрілами нашої інфраструктури. Про наслідки цих дій і сценарії розвитку подій. Це мав бути ключовий аргумент для надання ППО, гуманітарної допомоги, посилення санкцій. Українська сторона могла відпрацювати стан справ удома значно краще. 

Стійкість. Resilience.

Здається, це вперше, коли я так гостро відчула, що ми з цим наративом переборщили. 

Іноземці захоплюються нашою стійкістю. На одній з панелей договорились до того, що наше нинішнє життя стало нашою новою нормою. О, які ми адаптивні! Це дає привід пишатися, звісно, але водночас стає індульгенцією на бездіяльність", - написала за підсумками цьогорічного Всесвітнього економічного форуму у Давосі експертка зі стратегічних комунікацій та фахівчиня з питань гібридних загроз в Україні Любов Цибульська.

Імідж казкових богатирів, який ми собі іноді хочемо побудувати (і будуємо), не є зараз доречним. Українці – сильні, мужні, але всього лише люди. Нам треба в наших стратегічних комунікаціях не більше мармурової стійкості, а більше щирої людяності.

Водночас не треба поспішати кидатися в іншу крайність – робити з себе безпорадну жертву і гіперболізувати російську загрозу. Реальна, без жодного перебільшення, небезпека з боку Росії, є настільки масштабною, що простого інформування достатньо для того, щоб жоден європеєць не відчував себе в безпеці, поки російську агресію (з їхньою допомогою!) не буде зупинено.

Загалом, хотілося б побачити в наших стратегічних комунікаціях більше простоти та раціональності, менше гіпербол і пафосу. Зрештою, наше життя і так вщент заповнене епохальними подіями та епічними героями, простої розповіді про яких буде достатньо для розуміння, емпатії, солідарності та підтримки. Доказом цього є Оскар "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова.

P.S. Нічого не писала про комунікації з американцями, бо наразі це технологічно інший процес, ніж комунікації на європейському напрямку.

P.S.S. Після початку повномасштабного вторгнення ми підготували й кілька разів показали за кордоном фотовиставку "Київ воєнний". В процесі підготовки ми несподівано з’ясували, що є лише фрагментарні відомості про кількість загиблих і поранених від російських обстрілів киян і про зруйновані російськими ракетами та дронами житлові будинки в столиці. І я не розумію, чому.

Спеціально для Еспресо

Про авторку. Наталя Іщенко, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.