Питання про мобілізацію — це не про ТЦК, це про суспільство

Отже, цей ролик, на мою думку, пропонує починати розмову про мобілізацію з того, що повертає право військовим і їхнім рідним пишатися.

Не пояснювати кожній сусідці, "чому відпустила", а пишатись.

Не витримувати погляд з презирством, що, мовляв, ви "лохи" і "раби", а пишатись.

Ви не уявляєте, скільки разів мені ставили запитання "Чи твого зловили?" люди з освітами й притомні, на перший погляд, у відповідь на те, що мій чоловік в армії.

Бо нікому в голову не приходить, що бувають інші способи мобілізації.

Скільки дружини чують закидання про великі виплати військовим (а насправді — залежить від посади, звання, місця служби, умов, тривалості тощо).

Якщо ти доброволець - "тебе ніхто не просив іти", якщо ти по повістці — значить, "шукав собі тепле місце".

Це дуже правильна емоція — пишатись.

І мати право на запитання "А твій де, чого не в армії?"

І мати право на з'ясування, так що ж з нами сталося як із суспільством між 2022 і 2025 роком, що "пишаюся ЗСУ" перетворилось на те, що тепер люди — як норму! - розказують, що вони били військових.

Під час війни. 

Це не питання про ТЦК. 

І навіть не про владу.

Це питання про суспільство.

Читайте також: Маємо перемагати ефективністю застосування людського ресурсу

Тому це комунікація, яка важлива для того, щоб ми говорили про честь, вдячність і вічну  повагу тим, хто поліг, про честь і вдячність за чин і вибір (а не ручки й ангелочки).

Особливий плюсик  — бо це комунікація через жінок (мам, дружин). 

Якщо чесно, я ще років два тому писала, що цей канал — через жінок — взагалі випущено з уваги (як і все в мобілізації).

А даремно. Бо це ж очевидно,  що в ухваленні таких життєво важливих рішень роль сім'ї в Україні величезна.

Правда, під роликом вже набігли коментарі, що це "поділ на сорти" і експлуатація почуття провини.

Це не поділ на сорти.  Це відмежування доброго вчинку від недоброго вчинку.

Ми ж здатні розрізнити добрі та погані вчинки?

Ми ж здатні на вдячність тим, хто здатен на більше, ніж ми самі?

А щодо почуття провини, то реклама — не ваш психотерапевт. Вона не працює з вашими тонкими налаштуваннями.

Крім того, почуття провини так само легко можна протиставити почуттю несправедливості щодо тих людей і сімей, які давно в Силах оборони й не бачать перспектив заміни собі.

Це люди, які взагалі не питали  про справедливість, які не чекали обіцянок ні про що, які не чекали, поки перед ними станцюють щось мотиваційне.

І саме завдяки їм ми умнічаємо у фейсбуках.

Але це не може тривати вічно, їхній досвід треба розділити з іншими людьми.

Тому далі — треба багато розмов про рутинність служби. 

На кожну істерику, що когось суперцінного мобілізували, має бути 20 і 200 матеріалів про те, що відбувається після проходження ВЛК, як і скільки триває БЗВП, які види служби є, які є контракти і т.д., і т.п.

Це не так цікаво, як історії про "людоловів", але дуже важливо розірвати ланцюжок "зловили на вулиці — за два дні на передовій — ще за день загинув".

Ці історії мені переказують реальні люди.

Тоннами.

Читайте також: Про чіткі терміни служби

Якщо ми як медіа хочемо балансу (і збереження своєї країни), на кожен матеріал про затриманих ТЦК на вулиці має бути матеріал про людей, які мобілізувались.

Бо правда ж, є такі люди і їх багато?

Якщо ми як журналісти  хочемо балансу, то перша інформація, яку треба з'ясувати, коли є щось про "звірства ТЦК", - чи було порушено правила військового обліку? Ви здивуєтесь, але у більшості випадків виявиться, що порушували. 

Це не означає, що військові ТЦК мають перевищувати повноваження, але це трохи змінює фокус про "звірства".

Такої комунікації мають бути тонни й гігабайти.

В ідеалі мало б бути соромно розповідати публічно  про те, як ви "порішали". Мало б бути так само соромно, як лежати на купі грошей, як відомий пан Крупа.

Він же на чиїй купі грошей лежав - не тих людей, що  наносили, щоб "порішати"? 

Я чудово знаю, що комунікація — це завжди обслуговування управлінських рішень, а не дія сама по собі. 

Тому так, є багато питань щодо всього подальшого проходження служби.

Але говорити про це мають право лише  військові і їхні родини, а не ті, хто нападає на них із битами.

Джерело

Про авторку. Тетяна Трощинська, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.