Принцип велосипедиста

У німецьких романтиків головними персонажами розповіді стали рибалка та його жадібна жінка, яка ніяк не змогла впоратися із власними бажаннями, що постійно зростали. Почалося з ремонту вбогої оселі, а завершилося тим, що стара захотіла стати папою римським і навіть богом. За свою нестримну жадібність рибалчина дружина врешті-решт була покарана втратою всього і залишилася у підсумку зі своєю старою хатою.

Якщо згадати, що у 1812 році (саме тоді побачила світ книжка братів) відбувалося в Європі, неважко здогадатися, що в казці побачили насамперед політичну сатиру. На Наполеона Бонапарта. Який на той момент підпорядкував собі увесь континент. Але ніяк не міг зупинитися та приборкати свої амбіції. І тим самим наближав власний крах. Французи вже загрузли в Іспанії. А імператор вирішив відкрити ще один фронт у Росії…

Якщо Гримм і справді натякали на Бонапарта, вони виявилися непоганими прогнозистами. Хіба що замість рибальської хижі розгромлений спільними зусиллями європейців імператор отримав невеличкий острів Ельба. А після блискавично коротких "ста днів" - не надто комфортне помешкання на загубленій в океані Святій Елені.

За двадцять років за переклад німецької казки взявся росіянин Олександр Пушкін. На той час — улюбленець Миколи I. Втім, за бажання, навіть у виборі твору для перекладу можна побачити не надто поважне ставлення до "патрона". Що вже казати про текст. Бо з нього, скажімо, зникла згадка про Папу римського (у чернетках вона була), натомість найвищим рівнем, якого сягнула жадібна стара, став статус "володарки морської".

Знову ж таки, саме в 1833 році, коли Пушкін завершив переклад, російська ескадра стояла у Босфорі. А цар диктував умови кабального Ункяр-Іскелесійського договору османському султану. Який – нібито з власної волі – погоджувався бути в російського володаря "на посилках"… Це було нечуване розширення впливу Петербурга – на додаток до панування над Європою після розгрому все того ж Наполеона.

Втім, за чотири роки Пушкіна не стало. А Микола I підтвердив статус "жандарма Європи" ще й придушенням революційної "весни народів". Йому й справді здавалося, що він вхопив за бороду якщо не бога, то його архангела. І на початку 1853 року – на правах переможця – російський імператор зажадав від султана… ключі від храму Різдва Христового у Віфлеємі. Але отримав облизня.

Читайте також: Умови наляканого Путіна

Образу цар вирішив "змити кров’ю". Його війська увійшли до Молдови та Валахії, а флот спалив Синоп – разом із турецькими кораблями, що перебували в його гавані. У відповідь війну Росії оголосили не лише Османська імперія, а й Британія та Франція. Потім до коаліції приєдналося ще й Сардинське королівство. Німецькі держави формально дотримувалися нейтралітету, але попередили, що не дозволять царю вести наступ на Балканах. Росія опинилась у цілковитій ізоляції.

Кримська війна завершилася для Росії гучною поразкою. А Микола I до неї… не дожив. Подейкували, що він фактично саме себе довів до самогубства, бо хворий грипом приймав парад на лютому морозі, навіть не вдягнувши шинелі. А ті, хто цікавиться історією, і досі сперечаються – чи міг цар просто не доводити справу до війни. Чи здатен був вчасно зупинитися.

Поведінку володарів, які в прагненні влади та панування над сусідами самі себе заганяють у пастку, часто порівнюють з діями велосипедиста. Який тримає рівновагу лише доти, доки крутить педалі. А розганяючись – вже не здужає пригальмувати.

Якщо постійно підвищувати ставки – легко пропустити момент, коли крок назад, хоча б ціною визнання своєї поразки, ще можливий. Далі – лише стрімголов до прірви.

Читайте також: Путін не підіймає ставки. Він нервує

Врешті-решт неважливо, йдеться про геніального полководця і державного діяча, такого як Наполеон Бонапарт, підозрілого й закомплексованого деспота, як Микола I, чи миршавого епігона царів і генсеків, як Володимир Путін. Те, що наполеонівський капелюх виявляється "не по Сеньці" і постійно сповзає йому на вуха, лише погіршує ситуацію. Бо недоцар починає наосліп намацувати ядерну кнопку – якої, на щастя, не було в деспотів минулого.

Якщо він ще до відкритого вторгнення вимагав від НАТО "збирати манатки" і відсуватися на вигадані ним же "кордони 1997 року", то тепер, навіть після того, як усі плани "бліцкригу", та й просто "кригу" провалилися, публічно обмежити свої вимоги хоча б окупованими на сьогоднішній момент територіями – без Херсона, Ізюма і Лимана — Путін публічно не може. Якби навіть хотів (насправді ні). Тому навіть вимушеної імітації миролюбства в нього не виходить, а гримаса поблажливої посмішки по-зрадницьки розпливається у шакалячий вишкір.

Кремлівський очільник – та й "колективний Путін" в цілому — вже не можуть зупинитися та продовжують "крутити педалі". І крутитимуть доти, доки – згідно із "законами пітерської подворотні" - їм не дадуть. По зубах. Так, щоб і корита з халупою не залишилося. Що вже казати про палац "у самого синього моря".

Спеціально для Еспресо

Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.