Путін сформулював доктрину ліквідації України

Під час зустрічі з російськими військовими моряками заявив, що Україна нібито рано чи пізно втратить свої західні області, які мають "повернутися" Польщі, Угорщині та Румунії. Одночасно Путін назвав Росію єдиним гарантом української територіальної цілісності та звинуватив Київ у тому, що той нібито сам зробив Москву ворогом і офіційно оголосив росіян "нетитульною нацією".

Це не випадкова обмовка і не чергова лекція з альтернативної історії. Перед нами стислий виклад російської державної доктрини щодо України.

Її кінцева мета полягає не лише у захопленні певної кількості українських областей. Ідеться про позбавлення України історичної легітимності, міжнародної суб’єктності та права самостійно визначати власне майбутнє.

Кремлівська конструкція тримається на трьох основних операціях.

• Перша — представити Україну не цілісною державою, а тимчасовою сукупністю нібито чужих земель.
• Друга — перекласти відповідальність за російську агресію на саму Україну та Захід.
• Третя — заперечити державотворчу роль української нації, підмінивши її концепцією "єдиного російського народу".

Ця схема не виникла вчора. У статті Путіна про "історичну єдність" росіян та українців 2021 року, у його промові 21 лютого 2022 року та в подальших виступах послідовно повторюється одна й та сама думка: українська окремішність нібито є штучною, українська державність — історичною помилкою, а територія України — результатом рішень російських царів, більшовицьких керівників або західних держав.

Отже, нинішня заява — це не нова політика, а подальший розвиток уже сформованої імперської доктрини.

Читайте також: Що насправді стоїть за публікацією Андрія Мельниченка у The Economist

Міф про "подаровані землі"

Сучасні кордони України, як і кордони практично всіх європейських держав, формувалися внаслідок тривалого історичного процесу: розпаду імперій, національно-визвольних рухів, воєн, окупацій, міжнародних конференцій та міждержавних договорів.

Радянський Союз справді приєднав частину західноукраїнських земель унаслідок подій Другої світової війни, зокрема радянсько-німецького поділу Польщі та подальшого післявоєнного врегулювання. Але це не був альтруїстичний "подарунок" українцям. Ішлося про насильницьке перекроювання Європи двома тоталітарними режимами та подальше встановлення радянського контролю над захопленими територіями.

З цього зовсім не випливає, що сучасна Україна володіє західними областями на підставі особистого дозволу Сталіна.

Українські державницькі претензії на ці землі існували задовго до появи СРСР. Західноукраїнську Народну Республіку було проголошено 1918 року, а 22 січня 1919 року відбувся Акт Злуки УНР і ЗУНР. Отже, ідею соборної України не створили в сталінському кабінеті.

Остаточну політичну та правову легітимність сучасні українські кордони отримали не від Сталіна, а завдяки реалізації права українського народу на самовизначення, Всеукраїнському референдуму 1 грудня 1991 року та подальшому міжнародному визнанню незалежної України.

За незалежність України тоді проголосували 90,32% учасників референдуму. У Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та низці інших областей підтримка перевищила 95%. Референдум відбувся в усіх регіонах, включно з Кримом і Севастополем. Уже наступного дня Україну визнали Канада і Польща, згодом — Угорщина, Росія та інші держави.

Польща, Румунія й Угорщина закріпили у двосторонніх міжнародних договорах визнання чинних кордонів і територіальної цілісності України. Тому заяви про нібито неминуче "повернення" українських областей цим державам не мають під собою сучасної міжнародно-правової основи.

Кремль свідомо підмінює право історією, а історію — вибірковим набором зручних для нього дат.

За такою логікою можна поставити під сумнів кордони половини Європи. Калінінград можна назвати "подарунком Сталіна" Росії, значну частину сучасної Польщі — колишніми німецькими землями, а саму Російську Федерацію — випадковим набором територій, приєднаних царськими арміями, більшовицькими військами та радянськими керівниками.

Однак Путін ніколи не застосовує власну логіку до Росії. Історичний ревізіонізм у нього працює лише в одному напрямку — на користь імперського центру.

Заява про західні області має і цілком практичну мету. Кремль намагається посіяти недовіру між Україною та її сусідами, нав’язати українському суспільству страх перед Польщею, Румунією й Угорщиною, а також підштовхнути частину європейської аудиторії до територіального реваншизму.

Саме тому не варто допомагати російській інформаційній операції, бездоказово приписуючи цим державам плани захоплення української території. Суперечності з окремими урядами, політичними силами чи регіональними елітами необхідно відокремлювати від офіційних міжнародних зобов’язань відповідних держав.

Читайте також: Убити Путіна. Альтернативи вичерпалися

Агресор, який назвав себе гарантом

Особливо цинічною є теза Путіна про Росію як нібито єдиного гаранта територіальної цілісності України.

Насправді Росія була не власником української державності й не її одноосібним гарантом, а лише однією з держав, які письмово зобов’язалися поважати незалежність, суверенітет та наявні кордони України.

У Будапештському меморандумі 1994 року відповідні зобов’язання взяли на себе Росія, Сполучені Штати Америки та Велика Британія. Вони також зобов’язалися утримуватися від застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності України.

Росія не "гарантувала" існування України як власного підлеглого утворення. Вона офіційно визнала її суверенітет, незалежність і кордони, а потім порушила власні міжнародні зобов’язання.

У 2014 році Росія окупувала Крим і розпочала збройну агресію на Донбасі. У 2022 році вона перейшла до повномасштабного вторгнення. Генеральна Асамблея ООН офіційно кваліфікувала ці дії як агресію проти України та вимагала від Росії негайно, повністю й безумовно вивести війська з української території.

Твердження про те, що Росія лише "відповідала" на дії України та Заходу, є класичною інверсією відповідальності. Агресор намагається перевести себе в категорію жертви, а жертву — зробити винною у нападі на неї.

Цей прийом потрібний Кремлю не лише для внутрішньої російської аудиторії. Він створює майбутню аргументаційну базу для виправдання будь-якого нового насильства: якщо Росія завжди нібито "обороняється", то будь-яка її ракета, окупація чи анексія наперед оголошується вимушеною реакцією.

Маніпуляція "нетитульною нацією"

Окремої уваги потребує заява Путіна про те, що Україна нібито офіційно оголосила росіян "нетитульною нацією".

Такої правової категорії у чинному українському законодавстві немає.

Найімовірніше, Путін знову маніпулює положеннями Закону України "Про корінні народи України". За цим законом корінним народом визнається автохтонна етнічна спільнота, яка сформувалася на території України, становить етнічну меншість у складі її населення і не має власного державного утворення за межами України.

Саме тому до корінних народів України належать кримські татари, караїми та кримчаки, але не росіяни, поляки, угорці чи румуни, які мають власні національні держави.

Невизнання росіян корінним народом України не позбавляє громадян російського етнічного походження конституційних прав і не перетворює їх на людей "другого сорту".

Законодавство України визначає національні меншини як групи громадян України, які не є етнічними українцями, але традиційно проживають у межах міжнародно визнаних кордонів України, об’єднані спільними етнічними, культурними, історичними, мовними або релігійними ознаками та прагнуть зберігати й розвивати власну ідентичність.

Кремлю, однак, потрібна зовсім інша конструкція. Він намагається довести, що присутність етнічних росіян або російськомовних громадян на території іншої держави автоматично створює для Москви право політичного контролю над цією державою.

Це класичний імперський принцип: де є російська мова, там нібито виникають російські "історичні права".

Таку логіку необхідно відкидати повністю. Мова спілкування, етнічне походження або родинні зв’язки з Росією не створюють для кремля жодного права на українську територію, українських громадян чи українську державну політику.

Читайте також: Рубіо — Лавров: чи зможе Росія запровадити економічну блокаду України

Війна за ліквідацію української суб’єктності

Було б юридично неточно стверджувати, що кожен російський воєнний крок спрямований винятково на фізичне знищення кожного українця. Подібне узагальнення потребувало б окремого судового доказування щодо конкретних дій, виконавців і намірів.

Однак наявних фактів цілком достатньо для іншого стратегічного висновку: російська держава послідовно намагається ліквідувати українців як окрему політичну, історичну та культурну спільноту на територіях, які вона контролює.

Це відбувається не лише у виступах Путіна.

На окупованих територіях російська влада примушує дітей навчатися за російськими програмами, переслідує родини, які продовжують українську онлайн-освіту, витісняє українську мову зі шкільного навчання, запроваджує ідеологічні та мілітаризовані дисципліни.

За російськими офіційними даними, протягом 2025 року через організовані нею табори пройшли 85 тисяч дітей з окупованих територій України.

Моніторингова місія ООН зафіксувала придушення української мови, заміну українських написів російськими, вилучення або знищення об’єктів української культурної спадщини, блокування українських сайтів та переслідування людей за використання української символіки, виконання патріотичних пісень і вшанування пам’яті жертв Голодомору.

В окремих російських документах прояви української ідентичності безпосередньо віднесені до "екстремістської" діяльності.

Це вже не просто пропаганда. Це адміністративно організована русифікація.

Її завдання — змінити мову, освіту, історичну пам’ять, культурне середовище та самоідентифікацію населення. Особлива ставка робиться на дітей, оскільки контроль над наступним поколінням дає окупантові можливість закріпити результати захоплення навіть після завершення активних бойових дій.

Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна у зв’язку з обґрунтованими підозрами у воєнному злочині незаконної депортації та переміщення українських дітей.

Остаточного вироку Міжнародного кримінального суду щодо Путіна поки що немає, тому юридично коректно говорити про особу, стосовно якої видано ордер на арешт МКС, а не про вже засудженого цим судом воєнного злочинця.

Водночас війна завдає величезної шкоди українській культурній інфраструктурі. Станом на 15 липня 2026 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження 541 культурного об’єкта в Україні, серед яких історичні будівлі, музеї, пам’ятники, бібліотеки, релігійні споруди та архів.

Сам по собі факт пошкодження ще не доводить наявності умислу в кожному окремому випадку. Однак масштаб руйнувань у поєднанні з політикою русифікації окупованих територій демонструє системну загрозу для української культурної спадщини та національної пам’яті.

Отже, війна ведеться не лише за територію.

Територія потрібна Кремлю разом із населенням, яке має бути позбавлене української політичної та культурної ідентичності.

Саме тому окупація супроводжується заміною законів, паспортів, освіти, засобів масової інформації, історичних дат, топоніміки та державної символіки. Росія прагне не просто контролювати українців, а перетворити їх на населення так званого "російського історичного простору".

Чого бракує українській державі

Було б неправдою стверджувати, що Україна зовсім не має органів протидії російській дезінформації.

При Раді національної безпеки і оборони України функціонує Центр протидії дезінформації. Існує Центр стратегічних комунікацій. Працюють відповідні підрозділи в органах сектору безпеки й оборони, Міністерстві закордонних справ, Міністерстві культури та стратегічних комунікацій, військових структурах та інших державних інституціях.

Проблема полягає в іншому.

Україна досі не сформувала єдиної, стабільної та захищеної від політичної кон’юнктури архітектури стратегічних комунікацій.

Різні органи моніторять інформаційний простір, спростовують фейки, створюють окремі інформаційні кампанії та коментують поточні події. Однак між оперативним спростуванням неправдивої новини й формуванням державного наративу на десятиліття існує величезна різниця.

Росія працює не окремими повідомленнями. Вона створює завершені світоглядні системи, у яких Україна є "штучною", українці — "частиною російського народу", західні області — "чужими землями", а агресія — "відновленням історичної справедливості".

На подібні конструкції не можна відповідати лише дописом у соціальній мережі або коротким коментарем речника.

Показово, що представники самого Центру стратегічних комунікацій визнавали: повноцінної інституціоналізації системи за попередні роки так і не відбулося. У липні 2026 року Міністерство культури та стратегічних комунікацій лише розпочало консультації щодо оптимальної архітектури нового профільного органу.

Тобто на п’ятому році повномасштабної війни Україна все ще перебуває на етапі пошуку дієвої моделі.

Це не означає, що держава нічого не робить. Але це означає, що зробленого недостатньо для масштабу загрози.

Якою має бути відповідь

Україні потрібен Національний центр стратегічних наративів і комунікацій — не як черговий департамент, пресслужба чи майданчик для обслуговування рейтингу чинної влади.

Це має бути постійний міжвідомчий механізм державного рівня з чіткими повноваженнями, доступом до необхідної інформації, професійними кадрами, стабільним фінансуванням та захистом від кадрових змін після кожної політичної перестановки.

Такий центр не повинен перетворюватися на "міністерство правди", орган цензури або інструмент переслідування критиків влади. Стратегічна комунікація демократичної держави відрізняється від пропаганди тим, що спирається на перевірені факти, не приховує проблем і не підміняє інтереси держави інтересами конкретних посадовців чи політичних сил.

Першим завданням такого центру має стати системне картування російських історичних, політичних та етнічних наративів: їхнього походження, каналів поширення, цільових аудиторій і можливих наслідків.

Другим — створення механізму раннього попередження. Україна повинна не лише спростовувати вже поширену брехню, а й завчасно пояснювати суспільству та міжнародним партнерам, які міфи готує Росія, через які канали вони поширюватимуться і яких політичних результатів прагне досягти кремль.

Третім — формування постійної історико-правової доказової бази. Міжнародні договори, архівні документи, карти, результати референдумів, рішення міжнародних організацій і матеріали про російські злочини мають бути оцифровані, перекладені основними мовами світу та доступні журналістам, дипломатам, викладачам, дослідникам і громадським організаціям.

Четвертим — системна робота із зовнішніми аудиторіями. Для Польщі, Румунії, Угорщини, Німеччини, США, країн Азії, Африки та Латинської Америки потрібні різні аргументи, різні історичні контексти й різні канали комунікації. Механічний переклад українського повідомлення англійською мовою ще не є міжнародною стратегічною комунікацією.

П’ятим — захист української ідентичності на окупованих територіях. Необхідно підтримувати дистанційну українську освіту, цифрові бібліотеки, архіви, медійний доступ, культурні продукти та безпечний зв’язок із громадянами, які перебувають під окупацією. Окремі програми мають бути спрямовані на дітей, яких Росія намагається включити у власну військово-ідеологічну систему.

Шостим — підготовка до реінтеграції звільнених територій. Повернення територій означатиме не лише відновлення органів влади та інфраструктури. Державі доведеться працювати із суспільством, частина якого роками перебувала під російським інформаційним та адміністративним контролем. Без продуманої політики освіти, історичної пам’яті, правосуддя та суспільного діалогу військове звільнення не завершить процесу деокупації.

Українська нація і конституційна модель держави

Заяви Путіна закономірно повертають дискусію про державотворчу роль української нації.

Але відповідати на російський етнічний імперіалізм створенням дзеркальної етнічної ієрархії було б стратегічною помилкою.

Конституція України вже пропонує значно точнішу формулу. Вона визначає Український народ як громадян України всіх національностей і водночас покладає на державу обов’язок сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. Конституційний Суд України також визнавав державотворчу роль української нації.

Тобто українська нація є історичним і державотворчим ядром країни, а українське громадянство об’єднує людей різного етнічного походження.

Ця конструкція не послаблює Україну, а робить її сильнішою. Громадянин України може мати кримськотатарське, єврейське, польське, угорське, румунське, білоруське, російське чи будь-яке інше етнічне походження, але визнавати український суверенітет, належати до української політичної нації, поважати державну мову та усвідомлювати спільну відповідальність за країну.

Тому Україні потрібна не обов’язкова державна ідеологія — Конституція забороняє встановлення такої ідеології, — а сильна державна політика національної ідентичності.

Вона повинна передбачати захист української мови, розвиток культури, історичну освіту, збереження архівів і пам’яток, підтримку українських досліджень за кордоном, роботу з діаспорою та системну популяризацію українського погляду на власну історію.

Права всіх громадян мають залишатися рівними. Але рівність громадян не означає нейтральності держави щодо власної мови, культури, історичної пам’яті та державотворчої нації.

Вимоги до влади мають бути жорсткими, але доказовими.

Українське керівництво справді заслуговує на серйозну критику за те, що система стратегічних комунікацій залишається фрагментованою, часто залежить від політичної доцільності та надто часто реагує на російські операції вже після того, як вони набрали значного поширення.

Але цю критику не слід підміняти неперевіреними звинуваченнями, етнічними натяками чи образами.

Походження посадовця не визначає його державницької спроможності. Її визначають компетентність, відповідальність, результативність, прозорість і готовність ставити інтереси країни вище за особисті, корпоративні та партійні інтереси.

Проблема Банкової та інших державних центрів полягає не в тому, ким є їхні працівники "за кров’ю". Проблема виникає тоді, коли державна комунікація підміняється політичним маркетингом, інституції залежать від кількох наближених людей, неприємні факти замовчуються, а довгострокові інтереси України поступаються короткостроковим рейтингам та інтересам окремих владних груп.

Кремль веде війну проти української державності десятиліттями.

Україна не може протиставляти цьому ситуативну медійну кампанію, імпровізацію окремих радників або черговий телевізійний марафон.

Нам потрібна держава, яка здатна не лише захищати територію, а й аргументовано пояснювати світові, чому ця територія є українською; не лише навчати дітей, а й формувати розуміння, до якої історичної та політичної спільноти вони належать; не лише спростовувати чужі міфи, а й створювати власну переконливу картину України.

Заява Путіна — це попередження.

Росія не погодилася з існуванням незалежної України і не відмовилася від наміру перетворити її на контрольовану територію без власного історичного голосу.

Тому протистояння триватиме не лише на полі бою.

Сили оборони захищають державний кордон. Дипломатія захищає міжнародну суб’єктність. Освіта, культура, історична пам’ять і стратегічні комунікації захищають тяглість самої нації.

Без останнього навіть перемога на фронті може виявитися неповною.

Україна повинна чітко знати, ким вона є. Повинна вміти пояснювати це власним громадянам і світові. І повинна бути готовою захищати не лише землю, а й український сенс цієї землі.

Джерело

Про автора. Віктор Ягун, директор Агентства з реформування сектору безпеки, генерал-майор запасу СБУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.