Це і є наше диво. Це і є наше Різдво

Зате в хаті було добре. На Різдво вугілля не шкодували. Чорне, коксівне, гладеньке, таке заокругленої форми, як таблетки, тільки великі — прямісінько з Донбасу на Галичину.

В той день Різдва мало статися диво. І я його чекав.

Дідо Петро змайстрував шопку — макет хліва під стріхою. 

Точнісінько таку, як у Святому Письмі, де народився маленький Ісус.

Посередині в підлозі він вирізав коло і поставив його на коліщатка, збоку приробив ручку. Механізм був улаштований так, як у театрі, коли крутиться сцена. Тобто, натискаючи на важіль ручки, ми могли показувати фігури всередині вертепу одну за одною, так, щоб вони не перекривали одна одну.

Це було геніально! В такій маленькій яскині помістити стільки люду й тварин: дитятко — у яслах, мати — Марія, батько — Йосиф, ангели, пастушки і ще три царі зі Сходу.

Окрім святих та людей — ягнята й ослик.

Тим часом вертеп був порожній. Усі фігурки на картоні мав намалювати дядько Мирон — він художник і дуже гарно малює.

Кутя на столі, гарячі вареники і дзбан узвару. Усі дванадцять страв готові. Але чому немає відчуття свята?

Дідо Петро поглядає на годинник з великим зеленим циферблатом. Смеркло давно, на вулиці порожньо — всі по хатах. А дядька немає і немає.

Здавалося б, що тут такого — немає якихось фігурок до вертепу, це ж лише  дерев’яна скринька вкрита соломою на клеї ПВА. Але в дитячій уяві має ж бути диво, тому я чекаю разом з усіма.

Аж раптом — рев двигуна. Біле "Жигулі" з’являється перед хатою. Тато в одному светрі з шаликом на шиї відкриває ворота. Бабця Наталка витягує з печі хліб, дідо Петро, спершися на підвіконня, з усмішкою виглядає синів — Мирослава і Василя. Що робив я — не пам’ятаю: мабуть, кричав "ура-ура" і в якихось коротких штанцях підстрибував на дивані.

В той вечір батьки чекали сина, брат — брата, а дитина — дива.

Читайте також: Христос прийшов у світ. І світ змінився

Фігурки, які привіз дядько Мирослав, були наче з ікон зняті — яскраві й сакральні. Відчувалася невидима рука майстра. Коли ми розставили їх по колу і мені дали покрутити за ручку, наш вертеп закружляв. Так, як кружляє Земля в небі серед інших зірок.

Це і було різдвяне диво. Здається, саме в цей момент зійшла перша зірка на небі, але це не точно.

Відтоді, скільки себе пам’ятаю, у нас удома завжди на Різдво — вертеп і коляда. І навіть якщо я далеко і не можу бути за столом, мені спокійно, бо я впевнений, що про мене пам’ятають. Так, як пам’ятаю і я.

Наш різдвяний стіл ніколи не стане меншим, якщо ми збережемо пам’ять про рідних і близьких, яких уже немає з нами.

Це і є наше диво. Це і є наше Різдво.

Джерело

Про автора. Мирослав Откович, український журналіст, офіцер ЗСУ

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.