Це війна росіян, а не Кремля

Шановна Капітуло! Шановне панство!

Дякую вам за високу честь бути тут сьогодні й говорити про відвагу.

У моєму випадку – про сумнівну та залежну, оскільки вона у мене — про приборкання або неприборкання страхів. Два з них мені вдалося подолати, третій – й тепер живить та буде живити  усі мої подальші вчинки.

Тож я  розкажу вам про них.

Там, де ми дорослішали, не можна було бути слабкими, крихкими та вразливими. Моя перша відвага зростала з цього. Тепер цього джерела немає. Влітку 2014 року Тарас Возняк запросив мене приєднатися до українського ПЕН-центру, який тоді очолював Мирослав Маринович. Марнославна я вирішила, що це запрошення було через те, що я – трохи письменниця та правозахисниця. 

Я все ще жила в Донецьку. Я все ще жила в Донецьку, а тому дуже швидко збагнула, що в такий спосіб Тарас Возняк й український ПЕН-центр вирішили мене захистити. Мої друзі та я не могли мовчки спостерігати за російською  навалою. Ми робили багато чого. Наприклад, випускали підпільну газету… накладом 100 тис. екземплярів. Тобто, вчиняли злочин проти окупаційної влади. Членство у ПЕН-центрі давало таку-сяку надію, що раптом що, мене можна буде якось врятувати з тюрми чи з підвалу. На щастя, я  поїхала сама.

Але я вдячна та буду вдячна за руки, що намагалися тримати нас всіх й мене, тримати над прірвою та врятувати. Солідарність – й жива, й символічна, тяглість якої нам тепер треба осягнути – дозволяє бути вразливими. Не боятися думати та помилятися.

Моя друга відвага виростала зі страху несвободи, неволі, підкорення. Коли росіяни напали на моє місто, я спробувала сказати їм, що ми не потребуємо їхнього захисту, а тому най "Вова не робить мамі нерви". Я сказала про це у Москві, на публічній літературній події, у  квітні 2014.

Й зробила кілька помилок, за які мені соромно. 

По-перше, я помилилася, думаючи, що в Росії є люди. Люди, спільноти, суспільство, які здатні взяти в руки бруківку, якої в тій Москві було повно, взяти бруківку та зупинити війну. Ні. Є окремі святі, вони або в тюрмах, або бʼються на боці України. Спільнот та суспільства немає. Їм подобається кривава велич, вони не відмовляться від імперства. Це війна росіян, а не Кремля.

Друга моя помилка була у тому, що співзвучність Путіна та Пушкіна здалася мені хорошою причиною задля того, щоб протиставити їх та заявити, що Пушкін може рятувати, а Путін – ні. Соромно. 

Мені соромно визнавати, але я нарешті маю сказати це вголос: співзвучність тут була та є у всьому. Протиставлення – немає. Путін дорівнює Пушкіну. Вони обидва – про одне й те саме: про просування позірної, здебільшого вкраденої, величі, страху, несвободи, підкорення, вбивств, ненависті. Пушкін вбивав, вбиває та вбиватиме. З часів Польського повстання він підтанцьовує на імперській сцені.

Й третя моя помилка була про Москву, яку я обіцяла відвідати, аби говорити про літературу. Ще два роки тому, наприкінці 2023 я переробила цей план наступним чином: відвідати Москву, коли вона буде виглядати як Бахмут, Часів Яр та Торецьк. Станом на зараз я зрозуміла, що не буду. Не хочу та не буду їхати та про щось говорити там: жодним чином не хочу. Фотографій Москви, схожої на Бахмут зараз, мені буде достатньо. 

Я говорила про те, що російська мова в Україні не потребує захисту. Це так було і є станом на зараз. Станом на зараз не тільки через те, що Україна ніколи не переслідувала нікого ані за мовною ознакою, ані за якоюсь іншою, а й через те, що росіяни вбили переважну більшість тих, хто говорив їхньою  мовою. 

 У  майбутньому, після розпаду болотяної федерації,  російська мова також не буде потребувати захисту — з тих самих причин, що й чуваська, якутська  китайська, англійська, іспанська й будь-яка інша іноземна мова. 

Я живу в Україні й не маю більше страху несвободи. Але окуповані люди Бердянська, Скадовська, Луганська, та військовополонені  з Азовсталі та всі інші – все ще мають. Я розумію їхні страхи, а тому ціную їх відвагу виживати в очікуванні свободи. Й хочу додати їм своєї, принаймні в можливості говорити про них. Свідчити.

***

Однак моя відвага сьогодні все ще базується на страху. Але тепер вже не на страху здатися або виявитися неспроможною недієздатною боягузкою, а на страху не відповідати тій планці, яку завдають щодня воїни та воїнки ЗСУ, яку десь у самому небі поставили наші загиблі за свободу.

Я боюся розчарувати Віку Амеліну. Степана Чубенка. Ірину Цибух.Данила Подибайла. Степана Теличка, якого Львів ховав сьогодні об 11. Усіх наших.  Знаю,  що Віка й вони всі – наші загиблі – пробачили б мені — нам хвилину слабкості. Я знаю, що нам можна бути вразливими та вільними. Я знаю це. Але я хочу, щоб їм там було легко. Щоб вони пишалися та посміхалися.

Такий план.

Моя відвага, якщо вона дійсно є, тепер та в майбутньому ґрунтуватиметься на цьому страху. Це хороший страх – плідний та чесний. 

І саме цей страх зберігає мене від зневіри.

Кілька місяців у соціальних мережах – то тут, то там – спливає фраза "Вітру не буде. Треба гребти руками". Спливає, як водиться, від різних імен – то від Лесі України, то від Василя Стуса, то від Леся Танюка. Радше за все всі вони – ґрунтовно освічені люди – говорили її в різні часи. Оскільки це прислів’я. Латинське прислів’я, записане вперше ще Еразмом з Роттердаму. Прислів’я римлян, які жили біля моря. А тому ніколи б не дозволили собі таку катастрофізацію з оцим помиральним "не буде". 

Вітру немає, — говорили вони, римляни. Вітру немає – говорила й Леся Українка, й Василь Стус, і Лесь Танюк. 

Я перевірила латиною: Nullus ventus est.

Немає. Але буде. На морі так завжди: вітри зникають і повертаються. 

Вітер буде, просто іноді випадає гребти руками. На цьому шляху головне, що ми знаємо порт – як з’ясувалося, частина його тепер посеред чотирьох океанів… най буде.

Головне, що ми знаємо   порт нашого призначення. Він називається Україна — Перемога. Така от подвійна благородна назва.

Ми переможемо.

Дякую всім за можливість бути.

Про авторку. Олена Стяжкіна, українська письменниця, публіцистка, доктор історичних наук, професор історії. Старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.