Україна-Польща. Коли пам'ять потребує правди

Цей напис зустрічає відвідувачів Харківського Меморіалу жертв тоталітаризму вже чверть століття. Для когось він є щирим жестом співчуття польському народові. Для когось – одним із символів українсько-польського примирення. Але чи не став він водночас прикладом того, як найкращі наміри можуть породити незручні запитання?

Хто є тим "нас", від імені кого говорить меморіальний камінь? Хто саме "не розумів"? Хто "мовчав"? І чи може народ, який сам пережив втрату державності ще в добу УНР, голодомор 1921-1923 років, Голодомор 1932-1933, Великий терор та багаторічний тоталітарний геноцид, брати на себе моральну відповідальність за злочини радянського режиму, жертвою якого став сам?

Ця стаття – не спроба поставити під сумнів українсько-польське примирення. Навпаки. Вона є спробою подивитися на нього ще уважніше. Бо справжнє примирення народжується не з замовчування складних питань, а з довіри до історичної правди.

Камінь, що ставить запитання

Іноді достатньо одного вислову, щоб він не давав людині спокою все її життя. 

Саме так сталося і зі мною.

Кілька років тому, переглядаючи повідомлення про жалобні заходи на офіційному сайті Харківської міської ради, я звернув увагу на фотографію Меморіалу жертв тоталітаризму у Шостому кварталі Лісопарку. Пізніше міська влада стала його називати "Польський меморіал". До того часу мені неодноразово доводилося бувати там. Це місце завжди справляло особливе враження. Старі дуби, тиша, білий монумент, український і польський прапори, братські могили, нескінченні ряди плит із прізвищами людей, життя яких обірвав сталінський режим.

Та цього разу мою увагу привернув не сам меморіал, а напис біля входу: "Пробачте нас, брати-поляки, за нерозуміння та мовчання в час, коли вас розстрілювали на нашій землі (1939–1940)".

Зізнаюся чесно: він мене не просто здивував, він мене шокував.

Не тому, що українці не повинні співчувати польському народові. Навпаки. Катинський злочин – одна з найстрашніших сторінок європейської історії XX століття, а Харків навіки залишиться одним із міст, де було здійснено цей злочин.

Здивування викликало інше. Що означає "нерозуміння"? І ще більше – "мовчання"? Хто саме мовчав у 1940 році? Український народ, який уже пережив Голодомор, масові депортації, колективізацію, Великий терор і сам жив у країні, де будь-яке вільне слово могло коштувати життя? 

Тоді я свідомо відклав ці запитання. Тема українсько-польського примирення була і залишається надто важливою, щоб торкатися її поспіхом або емоційно. Здавалося, що будь-яка необережність може принести більше шкоди, ніж користі.

Минуло кілька років. За цей час між Україною та Польщею сталося багато подій. Були безпрецедентна польська підтримка України після початку повномасштабної російської агресії, братерська солідарність двох народів. Але виникли й нові історичні суперечки, які вкотре довели: історична пам'ять залишається надзвичайно чутливою сферою.

Саме тому сьогодні мої давні запитання вже не можна просто відкласти. Їх потрібно спокійно поставити та зважено осмислити. Не для того, щоб когось звинуватити. І не для того, щоб когось виправдати. А для того, щоб краще зрозуміти, якою мовою повинна говорити пам'ять.

Читайте також: Може, справа не в Волині? І навіть не в Бандері?

Одне місце. Дві трагедії. Один кат

Щоб зрозуміти сенс Харківського Меморіалу жертв тоталітаризму, потрібно хоча б ненадовго відмовитися від поділу історії на "українську" та "польську".

Насправді історія цього місця значно складніша. І водночас – значно промовистіша.

Шостий квартал харківського Лісопарку став місцем останнього спочинку не тому, що тут зустрілися дві нації. Тут зустрілися дві великі трагедії, створені одним і тим самим режимом – московським тоталітарним. 

Ще задовго до Катинського злочину ця земля вже була місцем масових поховань.

У 1937-1938 роках, під час Великого терору, співробітники НКВД – каральної машини СРСР – таємно звозили сюди тіла людей, розстріляних у внутрішній тюрмі Харківського обласного управління міліції. Серед них були робітники і селяни, інженери й учителі, священники, науковці, військові – люди різного віку, різних професій і різних національностей, яких Кремль оголосив "ворогами народу".

У братських могилах цього лісу знайшли спочинок тисячі громадян тодішнього Радянського Союзу. Більшість із них були українцями – такими самими безправними заручниками сталінської держави, як і мільйони інших мешканців радянської України.

Навесні 1940 року трагедія цього місця отримала ще один вимір. Після того як московським Політбюро ЦК ВКП(б) було ухвалене рішення розстріляти польську еліту, полонених зі Старобільського табору почали привозити до Харкова – ще донедавна призначеної Кремлем першої столиці Української РСР. Поляків, за наказом із Кремля, убивали у тій же внутрішній тюрмі Харківського управління НКВД, а вночі мертві тіла таємно вивозили до Лісопарку – як це робилося кількома роками раніше з українцями – громадянами УРСР.   

Так поруч з українськими жертвами Великого терору в нашу землю лягли офіцери Війська Польського, поліцейські, державні службовці, представники інтелігенції – люди, яких сталінська тоталітарна влада прирекла на смерть лише тому, що вони були носіями польської державності.

У цьому й полягає особливість Харківського меморіалу. Він не розділяє пам'ять. Він її об'єднує. Тут немає окремої української землі скорботи та окремої польської землі скорботи. Є одна земля. Є один цвинтар. Є один злочинний, московський, режим. Є один кат.

Саме тому Харківський Меморіал жертв тоталітаризму є не лише місцем польської пам'яті в Україні. Він є одним із найважливіших символів спільної пам'яті про злочини сталінського режиму проти українців, поляків та людей різних національностей.

І саме тому слова, викарбувані на камені, мають особливу вагу. Бо меморіали говорять не лише про минуле. Вони формують уявлення наступних поколінь про те, хто був жертвою, хто був злочинцем, а хто – лише безмовним свідком історії. 

Саме тому кожне слово, викарбуване на меморіальному камені, стає частиною історичної пам'яті.

Історична довідка. Навесні 1940 року, після передачі полонених польських офіцерів зі Старобільського табору до УНКВС по Харківській області відповідно до наказу НКВС СРСР № 00350 від 22 березня 1940 року, у Харкові було розстріляно 3809 польських офіцерів і 500 польських цивільних громадян. Їх поховано у передмісті Харкова поблизу  П'ятихаток. На цьому ж місці (квартал № 6 харківського Лісопарку) поховані останки 2746 жертв сталінських репресій 1937-1938 років – громадян колишнього СРСР різних національностей, переважно українців, страчених органами НКВС (НКВД).

Читайте також: Чому формула Івана Павла II "Прощаємо і просимо прощення" є єдино правильною для Києва та Варшави

Мова пам'яті

Меморіали не ведуть дискусій.

Вони мовчать.

На відміну від історичної монографії чи наукової статті, меморіальний напис не можна доповнити приміткою, уточненням або історичним коментарем. Він залишається таким, яким його прочитають люди сьогодні, через десять років чи через пів століття. Саме тому мова пам'яті повинна бути максимально точною.

Біля входу до Харківського Меморіалу жертв тоталітаризму кожен відвідувач бачить та читає: "Пробачте нас, брати-поляки, за нерозуміння та мовчання в час, коли вас розстрілювали на нашій землі (1939–1940)".

Навряд чи автори цього напису прагнули покласти на український народ відповідальність за злочини сталінського режиму. Найімовірніше, вони хотіли висловити співчуття, людську солідарність та зробити ще один крок назустріч польському народові.

Саме тому сьогодні важливо говорити не про наміри. А про зміст. Бо пам'ять живе не намірами. Вона живе словами. І тут неминуче виникають питання.

• Хто є тим "нас", від імені кого написані ці слова?
• Хто саме "не розумів"?
• Хто саме "мовчав"?

І чи могли українці, які самі були позбавлені власної держави, свободи слова, політичного представництва та будь-якої можливості впливати на рішення тоталітарної влади, нести моральну відповідальність за злочини Кремля.

Ці питання не заперечують польського болю. Навпаки. Вони допомагають точніше визначити, кому саме належить відповідальність за цей злочин.

Адже навесні 1940 року рішення про розстріл поляків ухвалювало не українське суспільство і не українська влада, якої тоді просто не існувало.

Його ухвалили в Москві, його ухвалювало керівництво Радянського Союзу. Виконував його Народний комісаріат внутрішніх справ – одна з головних каральних структур сталінського режиму. Ті ж самі люди, які ще за два-три роки до того масово розстрілювали в Харкові громадян радянської України.

Саме тому Харківський меморіал говорить мовою спільної трагедії.

І ця мова, можливо, потребує максимальної історичної точності.

Не для того, щоб когось виправдати.

І не для того, щоб когось звинуватити.

А для того, щоб пам'ять не перекладала відповідальність злочинного режиму на тих, хто сам був його жертвою.

Співчуття не потребує самообвинувачення.

Примирення не потребує неправди.

Читайте також: Ярослав Качинський повертає орден Ярослава Мудрого, а яким буде майбутнє його польських нагород?

Культура пам'яті

Історія не змінюється. Змінюється наше розуміння історії.

Саме тому зрілі суспільства не бояться повертатися до найболючіших сторінок свого минулого. Вони не сприймають пам'ятники, меморіали чи меморіальні написи як щось застигле раз і назавжди. Навпаки, вони розглядають їх як частину живого суспільного діалогу, який триває доти, доки триває саме суспільство.

У цьому і полягає культура пам'яті. Вона не переписує історію. Вона постійно уточнює спосіб, у який ми про неї говоримо.

Кожне покоління отримує нові документи, нові дослідження, новий історичний досвід. Воно бачить те, чого могли не бачити його попередники, і тому має не лише право, а й обов'язок чесно ставити запитання.

Не для того, щоб судити минуле.

А для того, щоб бути чесними перед майбутнім.

Саме тому відповідальна пам'ять не боїться перегляду окремих формулювань.

Бо перегляд не означає відмову від пам'яті.

Він означає повагу до правди.

Якщо суспільство доходить висновку, що певне слово вже не відповідає сучасному знанню про історію, його уточнення стає не руйнуванням меморіалу, а продовженням тієї самої справи, заради якої цей меморіал було створено.

Пам'ять живе доти, доки вона здатна говорити правдою.

Саме тому культура пам'яті – це не лише вшанування загиблих. Це відповідальність живих.

Уламок російської ракети, що влучив у одну з могил 6 кварталу Харківського меморіалу

Харків, який обирав порозуміння

Було б несправедливо говорити про Харків лише як про місце великої трагедії. Протягом десятиліть це місто було й простором українсько-польського порозуміння. Можливо, не такого гучного, як у прикордонних регіонах, але щирого й природного.

Попри десятиліття радянської цензури, яка ретельно приховувала справжню історію українсько-польських взаємин, харків'яни ніколи не сприймали поляків як чужий народ.

Навпаки.

Для багатьох поколінь мешканців Слобожанщини, що на далекому сході країни, Польща асоціювалася з європейською культурою, відкритістю, католицькою традицією, наукою й прагненням до свободи.

Ще за радянських часів Харків став містом-побратимом Познані. Назва цього польського міста була добре знайома харків'янам. Ім’я "Познань" стали носити кінотеатр на Салтівці, ресторан у центрі міста. Це, можливо, хоч і невеликі, але промовисті знаки культурної близькості.

Особливе місце в житті Харкова посідає римо-католицький собор Успіння Пресвятої Діви Марії. Для польської громади він був і залишається не лише храмом, а духовним та культурним осередком, який пережив зміну імперій, держав і політичних режимів. У 2021 році на його подвір'ї було відкрито пам'ятник святому Йоану Павлу II – Папі, ім'я якого нерозривно пов'язане з європейською ідеєю примирення, взаємного прощення та людської гідності. 

Уже в незалежній Україні в Харкові активно запрацювало Товариство польської культури, розвиваються освітні й культурні проєкти, в Національному університеті ім. Каразіна та Педагогічному університеті ім. Сковороди викладають польську мову та літературу, готують відповідних фахівців, багато років існує Генеральне консульство Республіки Польща.

Після початку російської агресії у 2014 році саме через Харків проходили важливі гуманітарні маршрути, пов'язані з евакуацією осіб польського походження із зони бойових дій на історичну Батьківщину.

Усе це – також історія Харкова. І вона не менш важлива, ніж історія Шостого кварталу Лісопарку. Бо саме вона пояснює, чому для більшості харків'ян польські могили ніколи не були чужими. Вони – частина спільної пам'яті міста. Як Меморіал Слави. Як Дробицький Яр.

Саме тому питання, поставлені цією статтею, народжуються не з бажання переглянути українсько-польське порозуміння. Навпаки. Вони народжуються з бажання зробити його ще міцнішим. Бо довіра між народами стає сильнішою тоді, коли вона спирається не лише на добрі наміри, а й на історичну правду.

Читайте також: Якщо Науседі вдасться виступити в ролі посередника між Навроцьким та Зеленським, це буде іронією долі

Хто говорить від імені пам'яті?

Пам'ять здається незмінною.

Насправді ж вона постійно живе і змінюється.

Не тому, що змінюється минуле.

Минуле вже відбулося.

Змінюється наше розуміння минулого.

Саме тому суспільства знову і знову повертаються до своїх пам'ятників, меморіалів, музеїв, меморіальних дощок. Не для того, щоб стерти історію. Не для того, щоб відмовитися від пам'яті. А для того, щоб переконатися: чи справді слова, викарбувані на камені, відповідають дійсним фактам історії.

Меморіал – це не лише місце скорботи. 

Це ще й історичний документ.

Його щодня читають люди.

Він формує уявлення про минуле.

Він передає наступним поколінням не лише імена загиблих, а й певне розуміння причин та обставин їхньої загибелі.

Саме тому суспільство має право ставити запитання.

• Хто сформулював той чи інший напис?
• Який історичний контекст мали на увазі його автори?
• Чи враховувалися всі обставини?
• Чи не потребують окремі формулювання уточнення після того, як відкрилися нові архіви, з'явилися нові дослідження і стало значно глибшим розуміння природи сталінського радянського тоталітаризму?

Ці питання не є проявом неповаги до пам'яті.

Навпаки.

Це ознака зрілого суспільства. Адже любов до правди сильніша за страх перед складними відповідями.

Коли ми говоримо про Харківський Меморіал жертв тоталітаризму, важливо пам'ятати головне.

Тут лежать люди. Поляки, українці, представники різних національностей. Люди, яких об'єднало не політичне минуле, не державні кордони і не ідеології. Їх об'єднав злочин тоталітарної системи. Саме тому пам'ять про них не повинна ставати причиною нового поділу. Вона має стати основою для спільного розуміння.

Епілог. Пам'ять, яка будує міст

Є місця, де слова звучать голосніше за постріли.

Харківський Меморіал жертв тоталітаризму – саме таке місце. 

Тут не чути політичних гасел.

Не чути суперечок.

Не чути взаємних звинувачень.

Тут є лише тиша.

Ліс.

Камінь.

І пам'ять.

Камінь, на якому викарбувані людський біль, скорбота і надія. 

Саме тому він повинен говорити мовою, яка не залишає сумнівів у найголовнішому – хто був жертвою, хто був злочинцем, на кому лежить відповідальність за вчинені злодіяння.

Бо пам'ять існує не для того, щоб народи успадковували чужу провину. Пам’ять існує для того, щоб народи успадковували правду.

Україна не може і не повинна забувати трагедію польського народу. Так само як Польща не повинна забувати трагедії українців.

Але обидва народи мають пам'ятати ще одну важливу річ.

Ні українці, ні поляки не були причетні до створення маховика смерті, який у XX столітті знищував мільйони людських життів.

Його створив радянський тоталітарний режим.

• Саме він забирав у людей свободу.
• Саме він забирав у них право говорити.
• Саме він забирав у людей найдорожче – життя.
• Саме він десятиліттями змушував суспільства жити в просторі страху, мовчання та нав'язаних міфів.

Сьогодні наше завдання інше.

Не успадковувати мовчання.

А успадковувати правду.

Можливо, найкращою даниною пам'яті польським та українським жертвам комуністичного терору буде не нове взаємне звинувачення і не пошук історичних боргів.

А спільна чесність перед минулим.

Бо правда не роз'єднує.  Правда звільняє.

І якщо пам'ять справді є мостом між минулим і майбутнім, цей міст не може стояти на замовчуванні або неточностях.

Він має стояти на міцних опорах.

• На правді.
• На повазі.
• На взаємному визнанні болю.

Кожне покоління відповідає не лише за те, що воно пам'ятає.

Воно відповідає за те, як саме воно пам'ятає.

Саме це і є культура пам'яті.

Вона не будує стін між народами.

Вона будує мости.

А справжній міст між Україною та Польщею може витримати майбутнє лише тоді, коли його основою є не взаємна провина, а взаємна довіра.

Бо примирення – це не забуття. 

І не мовчання.

Примирення – це здатність дивитися одне одному в очі після чесної розмови про минуле.

Саме така пам'ять потрібна Україні й Польщі.

Пам'ять, яка не ділить людей.

Пам'ять, яка повертає кожному його місце в історії.

Пам'ять, яка стає мостом у майбутнє.

Спеціально для Еспресо

Про автора. Володимир Кравченко, журналіст

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.